«Соболь», який полює на «Крокодилів»

Лісівник став оператором зенітного комплексу.

Підготував Володимир РОМАНЕНКО, Газета “Природа і суспільство”

У мирному житті він працював лісником, майстром лісу, у службі охорони. Полюбляє рідну природу. Захоплюється й полюванням. Але більше милується красою рідної природи, а не пострілами та трофеями. А коли на Україну напав жорстокий та підступний ворог, простий лісівник пішов на службу до окремої єгерської бригади Збройних Сил України, де став влучним мисливцем на окупантів.

Позивний нашого героя – «Соболь». Отримав він такий позивний на честь тайгової тваринки – вправного мисливця. Особливо результативно «Соболь» полює на путінських повітряних піратів – військові ґвинтокрили Мі-24 «Крокодил» та Ка-52 «Алігатор». Пліч-о-пліч із «Соболем» теж вправні мисливці на ворожих «тварин». Бо ж недаремно «єгер» німецькою означає мисливець, а найкращі, найвправніші воїни споконвіку історично походили саме із мисливського племені.

– Я вже «приземлив» три «Крокодили» та одного «Алігатора», – розповів нам «Соболь». – Одного разу удвох із товаришем побачили вертоліт і вдарили обидва. Пряме влучання, але товариш тоді вистрелив першим, тож вирішили «трофей» зарахувати йому. А от Ка-52 вдалось збити самому. Хитра машина, літає швидко, наче винищувач. Але йому це не допомогло, наприкінці квітня один з них долітався і став моїм трофеєм. (За неофіційною інформацією, вартість одного такого гелікоптера становить понад десять мільйонів доларів).

Під час полювання ми, спершу, отримуємо інформацію про виліт ворожої техніки. Допомагає, коли кажуть азимут та куди вони пересуваються. А ще на позиції стає у нагоді слух, Мі-24 – свистять у польоті, а Ка-52 – наче танк суне повітрям, чути барабанний дріб. Тож слухати треба уважно. Я – ще й музика, тож слух у мене гарний. Це і досвід вже дозволяють мені самому визначати відстань та напрямок, звідки летить москальня.

– Поділіться, будь ласка, особливостями полювання на російську повітряну «дичину». Впевнені, що це буде дуже цікаво й корисно багатьом українським мисливцям-воїнам.

– Моя зброя – американський «Стінгер». Дуже чудова і надійна зброя. Але я вмію користуватись й вітчизняними ПЗРК. Якщо ворог далеко, немає впевненості, що дістанеш, то пропускаємо. А якщо він гарно видимий, без бінокля і добре його чути – це вірогідний «трофей». Я довіряю лише своїм очам і вухам, Жодних оптичних приладів. Бачиш, чуєш, тоді наводь ракету, захоплюй ціль і веди її. Розумна іноземна техніка ціль сама «упіймає» і сигналом підкаже: «вогонь». Тоді робиш пуск з випередженням.

– Як видно, що влучив у ціль?

– У небі густий дим. Отже, тоді й зрозуміло, що черговий російський «плазун» отримав ракету під дих. Безумовно, свою бойову техніку треба знати досконало і не боятись мін, що рвуться навколо чи працюючих «Градів», бо це ж війна, а не дискотека. В тебе є ціль, ти повинен її збити.

– Зараз російська авіація вже не «гуляє» у небі, як у перші дні вторгнення. Отже, й ви доклали до цього зусиль.

– Зараз вони змінили тактику. Налітають зненацька і швидко. Або просто б’ють здалеку. До зони ураження намагаються не заходити. Особливо літаки. Таки бояться. Це правда.

– У вас дуже своєрідний мисливський позивний. Розкажіть, будь ласка, його історію.

– «Соболем» мене назвали хлопці ще у 2014 році. Бо я з’являвся зненацька і зникав у нікуди, завдавши ворогу великої шкоди. Якось із хлопцями вже зараз пішли у рейд. Була у ворога реактивна установка «БМ-21», що нам жити не давала. Ми сходили тихцем до неї і лишили на пам’ять дві гранати. Хлопці мене прикривали. І потім там був дуже гарний «бубух».

А іншим разом зняли москальську розтяжку у зеленій зоні. І поставили в іншому місці, неподалік, лише трошки змістивши. Поставили трошки вище над землею – десь 70 сантиметрів заввишки. Звісно, вороги її не побачили та й за «маячками» не засікли. І знову ми почули гарний «бубух». І от уже москальня шукає невловимого «Соболя»… Хай собі шукають на здоров’я.

А ще мої побратими кажуть, що навіть інколи не чують, як я на позиціях підходжу просто до них. Нікого нема, а тут я зненацька (сміється).

– У мирному житті захоплювались полюванням?

– Так, я мисливець. Полювати вчив мій вуйко. Жили ми із ним як брати, бо він старший за мене лише на 10 років. Працювали у мисливрибгоспі. Я дуже люблю цю справу, але зараз волію більше спостерігати за красою природи.

Москаля-окупанта мені не шкода. Але зараз я не можу стріляти тварин. От сиджу на позиції, а коло мене зайчик. Сиджу нерухомо, тваринка мене не бачить, стрибає, вухами веде. Чи їдемо десь фронтовими дорогами – вибігає фазан. І саме обстріл. Ми газуємо на великій швидкості. От я йому й кричу як людині: «Тікай-но, бо ще зіб’ємо, тут вся дорога в ямах, а ще й гатять по нас!» І не загальмуєш, бо ж обстріл. Позаду нас вже падає. А птах дурний не тікає на узбіччя, а чи біжить, чи летить поперед машини.

– Ви досвідчений військовий?

– Колись служив строкову службу. Захищав Україну ще з 2014 року. В другу хвилю мобілізували. І я сам хотів на фронт. Хоча міг відмовитись, бо у мене ж семеро дітей! Тоді вночі ще чергував на роботі, а вранці – терміново на службу. Три доби навчання кулеметником – і далі на фронт. Сєверодонецьк, Щастя.

А цього разу теж фактично пішов добровольцем. Колезі прийшла повістка, а мені ні. Зателефонував до нашого територіального центру комплектування та соціальної підтримки: «Ви забули про мене?» – «Ні, будьте на зв’язку». Два дні тиша. Набридло, приїхав сам, добровольцем. Так і став оператором ПЗРК. До речі, мій 22-річний найстарший син з другого дня війни служить у територіальній обороні Києва. Така от наша династія мисливців-захисників.