Рідна домівка від кременчуцьких лісівників.

За канонами милосердя

Рідна домівка від кременчуцьких лісівників.

Микола ЯВОРСЬКИЙ,

Газета “Природа і суспільство”

Працівники Кременчуцького держлісгоспу Полтавщини з перших днів війни надають допомогу тимчасово переміщеним особам з областей, що охоплені бойовими діями. Директор лісгоспу Валентин Свириденко особисто став янголом-охоронцем для декількох людей, які волею долі стали вигнанцями у рідній країні.

– Був такий випадок і не один, – згадує пан Валентин. – У сильний дощ та вітер я відвозив дружину додому до Кременчука з роботи. На автошляху ні душі, ні машини…І бачу білий автомобіль, що заглухнув на краю узбіччя. Біля нього людина у відчаї махає руками, – може, хтось та й зупиниться. Чесно кажучи, у світлі фар я ще не відразу помітив випадкового водія. Але вчасно зупинився і повернувся. Бо ж не можна проігнорувати людину у біді. Це закон совісті кожної порядної людини.

Під’їхали до випадкових попутників. Це чоловік і жінка віком близько 60 років. Я допоміг пенсіонерам перенести численні баули та сумки до своєї автівки. А коли відчинили багажник своїх попутників, то там були три клітки з папугами та рибальські снасті. Несподіванка. Але тішить, що люди не покинули своїх домашніх улюбленців. Тож ми повезли нових гостей до себе додому. Там їх усіх і прихистили.

Дорогою розговорились. Їх звати Юрій та Олена. Обидва – мешканці міста Дружківки, що на Донеччині. Викладачі місцевої музичної школи. Тікали від війни та обстрілів, куди очі бачать. Вдома вони втратили дах над головою. Так й опинились на Полтавщині. Виявилося, що їхній автомобіль залетів на незнайомому шляху до ями і пошкодив вісь. Уже не міг їхати. Відтоді люди й прохали допомоги під рясним дощем на трасі.

Вже згодом автомобіль донеччан вдалося дістати з цієї пастки та полагодити. А от самі донеччани лишилися мешкати у нас. Ось так біда й здружила наші родини. Вже два місяці вони є нашими гостями і добрими друзями. Звісно, без діла не сидять, допомагають нам по дому і по господарству. Сумують за рідною домівкою й сподіваються врешті повернутися до Дружківки. Та й запросять нас додому до свого рідного міста в гості. Біда здружила.

– Ще для однієї родини вимушених переселенців із Донеччини рідною домівкою стало наше Крюківське лісництво. Від війни тікала ціла родини з одинадцяти осіб – чоловік і дружина – пенсіонери, двоє ще молодих за віком синів із невістками та п’ятеро їхніх онуків – четверо хлопчиків та дівчинка. Всі вони родом із Донецької області, міста Мирноград, смт Шевченка і с. Звірове. Дім теж розбомбили. Тож ми й запропонували людям дах над головою у лісництві. Теж гарні, душевні, працьовиті люди. От сини й невістки вже по мірі можливостей з вдячності допомагають нашим працівникам у лісогосподарській діяльності. Дрова привезти, інші роботи виконати, відремонтувати, перенести – будь ласка. Одна з невісток взагалі вже влаштувалась працювати до нашого лісового розсадника у лісництві. Нині доглядає молоді сіянці.

Діти у цій родині – велика радість. Хлопчикам й дівчинці – 4–9 років. Вони наші загальні улюбленці. До речі, нещодавно у нас відбулась акція з весняної посадки дерев. Не настільки масштабна, як ми планували до війни, але тим не менше. То вся родина з радістю взяла там участь. Ми подарували діткам іграшки та футбольні м’ячі. Нехай буде у хлопців щасливе дитинство, і ніяка війна вже цього не розвалить.

– Наше місто на транзитному шляху зі Сходу, Півночі України до Центру та Заходу. Тож із перших діб війни наші автошляхи були буквально забиті біженцями. Затор з автомобілів інколи був у десять кілометрів, – згадує Валентин Свириденко. – Тікали, хто чим може. Вантажівками, автобусами, легковиками, мотоциклами, пішки – у дощ, вітер, сніг й хуртовини. На допомогу людям вирушили й наші працівники. Добровільно, без жодного наказу.

Співробітники спільно з волонтерами, правоохоронцями, рятувальниками, небайдужими місцевими мешканцями допомагали переселенцям хто як може і чим може. Комусь – гарячим чаєм та обідом, комусь надавали дах над головою вдень і вночі. Біженців ми розміщували в Орлицькому, Кременчуцькому та Крюківському лісництвах. Хтось зупинявся на добу-дві й далі прямував подалі від війни. А хтось надовго, як згадані родини.

Найбільше було жінок, дітей, пенсіонерів, осіб із інвалідністю. Були й родини колег із Сумщини, Донеччини, Луганщини, Харківщини. Наш колектив готовий щомиті знову надати всю посильну допомогу людям у біді. Такий закон людського милосердя та взаємодопомоги.