29/06/2022
0
Якою побачив річку журналіст 40 років тому під час пішого походу від витоків до гирла. Що вже тоді підточувало її живий організм, що найдошкульніше допікало?
Микола ПУГОВИЦЯ,
фото автора,Вінницька – Київська – Черкаська області(Закінчення – в наступному числі «Природи і суспільства»),Газета “Природа і суспільство”
Витікає з віків
«Недалеко від Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулося село Семигори…» Пригадуєте? Так, це Нечуй-Левицький, «Кайдашева сім’я». А ось уривок з оповідання «Рибалка Панас Круть»: «Там Рось тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялися, неначе заглядають у воду, дивлячись на свій ясний одблиск…» «Добрий і мудрий» Нечуй провів нас уздовж мальовничої Росі та її приток, познайомив з куточками, багато яких і сьогодні впізнаємо без особливих труднощів – така сила таланту письменника. Вони запам’яталися з книжок і неодмінно не один із нас раз по раз повертався до думки на власні очі побачити те диво, зрозуміти, яка вона, Рось.
Відповідь на питання я шукав відтоді, коли зійшов з автобуса «Вінниця–Погребище» серед траси, біля великого щита з надписом «До початку річки Рось – 700 метрів» і дотоді, як востаннє скинув на землю наплічника, а потім сам сів скраєчку берега, що вже був берегом двох річок – там Рось подавала руку сивому Дніпру. Майже місяць ішов від витоку до гирла. Ішов пішки, вздовж русла, стараючись не обминути жодного колінця. Здебільшого, стежкою через села, луки, ліси, а то й полями, болотами, хащами. Можна було і човном, але далеко не скрізь ним пропливеш, не всюди і велосипедом проїдеш… Наскоками ж не побачиш річки, не пізнаєш душі її, не проймешся її радощами та болями.
Як й інші голубі артерії, народжує Рось, благословляє в далеку дорогу джерело. В улоговині, захищеній з обох боків невисокими горбами, кілометра за півтора від села Ординці Погребищенського району Вінницької області хтозна в які віки проклюнулося воно на поверхню і жменя за жменею безупинно викидає воду із земних надр. Усе тут просто і звичайно. Виділяються хіба що альтанка та довгоногий журавель з відром. Відро так собі почепили, для краси – води ним не зачерпнеш, бо обмурували блакитне віконце, а воду вивели неширокою трубою. Поруч, на металевому гачку, висить кварта – підставляй її і набирайся сили з колиски славної ріки.
Якось важко повірити, що тихесеньке жебоніння – вже голос Росі. Мов пташка в перший політ, випурхнула вона з джерела, сюди-туди крутнулась у вимитому в землі жолобку і ледь жевріючим потічком несміло подалася в густі болотяні зарості. Сюркочуть коники в траві. Веде пісню жайвір у високості. Нема-нема, та й озветься сполохана вітром верба. А вона все співа однієї, річка біля свого витоку, і спів той відлунює у твоїй душі і хвилює, як завжди хвилює народження нового.
Ще і ще раз оглядаю те місце і беру курс за течією, хоч так можна назвати її умовно. Загубився, наче розтанув струмочок у болотяному різнотрав’ї. Блисне на сонці – і знову сховається. І так до самих Ординців – першого села на довгому шляху. Через вісім районів трьох областей тече Рось. Де найкраща, найчарівніша? Важко сказати. За кожним поворотом відкривається якоюсь новою, несподіваною гранню. Зразу особливе відчуття викликає все те, що трапляється вперше. Ось перший місток, за ним, хоч і не широкий, а вже бережок: пасуться коні, корови, розбрелися гуси. По правий бік – верби в літах, а там уже й гребля. На вінницькій землі багато їх уздовж русла, тому річка раз по раз розливається ставками. Біжить то долинами, то між високими кручами; несе свої води тихо, спокійно, а то враз стрепенеться хвилями, заспішить. Чим далі від витоку – тим ширшає, міцнішає. Найдовше в’ється Київщиною. Задивляються в неї рукотворні ліси Володарки і Рокитного, сади білоцерківського парку «Олександрія», берези та сосни Мар’їного стрімчака під Дибинцями, задивляються гранітні валуни і скелі Богуслава, Хохітви, Дешок…
Працює без вихідних. Але бувають і в неї свята. Скажімо, льодохід. Пробуджена весною, вона затремтить, збере сили, розправить плечі свої так, що трісне одежина, в якій пробула всю зиму, а, тріснувши, почне сповзати кригою донизу. Річка усміхнеться березневій днині, сонцю, теплу довгоочікуваному – і ошаленіє від радості, вибіжить з берегів, піде гуляти поміж вербами та осокорами, обцілує кожну травинку на лузі, жодного кущика не залишить без уваги. А коли втамує спрагу по волі, по теплу, повернеться до лона свого і сумирно та лагідно потече далі.
За селом із загадковою назвою Хрещатик Черкаського району впадає Рось у Дніпро. А до того прошкує ще через два райони – Корсунь-Шевченківський і Канівський. Перш ніж перетнути невидимий кордон Київщини і Черкащини, на богуславській землі річка особливо причепурюється. Ідеш тут непоспіхом, заходиш у кожне село, яке трапляється по дорозі. Назви їх пам’ятаєш із Нечуєвих книг: Хохітва, Дешки, Тептіївка, хутір Половецький, Біївці, Москаленки. Здається, з-за тієї он, Бабиної гори з’являться зараз воли, запряжені у віз, на якому гордо сидітиме, виставивши вперед ноги в червоних чоботях, стара Кайдашиха. А із-за тих он верб вийде по воду сором’язлива Мелашка. Чи нахилиться полоскати білизну червонощока Мотря Довбишівна… Герої Нечуя-Левицького невидимо супроводжують уздовж усього шляху. І на Корсунь-Шевченківському боці не полишають. У Стеблеві гранітні брили, названі Спасом і Підспасом, досі, либонь, пам’ятають письменника: він любив подовгу сидіти на тих скелях.
На околиці села Межиріч Канівського району в обійми Росі потрапляє Росава, яка серпом огинає північну частину цих земель. До сивого Славути вони дістаються разом. А подих його вже відчувається. Кигичуть залітні чайки. Рось ще більше ширшає, набирає небаченої досі статечності. Руками обплітає острови, і ті зеленіють листям на її голубій долоні. Яке багатство барв тут у серпні! Серед неповторного торжества природи Рось долає останні кілометри і, розгалузившись на дві гілки, зливається з Дніпром. Надовго залишаюся свідком їхнього єднання. Прощатись не хочеться. Кадр за кадром прокручую 346-кілометрову стрічку річчиного життя і думаю про неї. Про річку, яка витікає з віків і впадає у вічність. На берегах якої – коріння нашої народності.
Доля річки – невіддільна від долі поселень уздовж неї. Для людей, що живуть тут, вона не просто «навколишнє середовище», як академічно сухо з чиєїсь ласки почали ми називати все, що шумить, тече, цвірінькає. Це не просто «природа», де відпочивають у вихідні. Це – частка їхнього життя, благополуччя.
У селі Бирюки Рокитнянського району до пізнього вечора сидів я над Россю. На вулиці у видолинку гуляли весілля. Перед заходом сонця сюди, на берег, прийшли фотографуватися молоді. Мить щастя хотіли поділити з річкою свого дитинства. З протилежного берега поверталися селяни. З граблями, вилами: згрібали сіно. Туди-сюди снував човен. Він колгоспний, не на замку, кому треба – бери, пливи. Без тіні найменшої боязні сідають за весла жінки, діти – човен слухається їх. Той, хто виростав на річці, ази її починає пізнавати з першими самостійними кроками по землі і поступово прикипає до неї всім єством.
Трохи далі, в селі Острів, зустрілась мені група випускників місцевої десятирічки. Ловив з ними рибу, варив юшку. І слухав їх. Багато розповідей було і, що не дивно, майже всі вони так чи інакше торкалися Росі. Це їхня річка, тому куди б не покликали юнаків і дівчат дороги, голуба стрічка за селом, як і батьківська хата, завжди буде з ними. У снах, спогадах, мріях. Уроки краси й добра, отримані на Росі в дитинстві, безсумнівно, переплавляться на стійку потребу творити добро і множити красу.
Не злічити, скільки ще мав зустрічей. Що не день, то нові. Але не лише гордість за свою річку звучала з уст старих і молодих. Чув і слова, далекі від захоплення. «Замулюється Рось, стає невпізнанною»… «Ще не так давно в заплаві добрих чотири скирти сіна на зиму закладали, тепер переорана вона, кукурудзу сіють, а ростуть, здебільшого, бур’яни. Розбивають тракторами ґрунт і тече він у річку»…
Згадаймо: могутнім називає наш народ Дніпро. Зачарованою – Десну. А Рось? Красунею. «Вічна краса твоя, Рось» – називався і мій соціально-екологічний нарис, опублікований 15, 16 і 17 грудня 1981 року в газеті «Сільські вісті», де я на той час працював. Хоч всі підстави були не висловлюватися так категорично (це підтверджують і наведені вище думки селян із Поросся). Але тоді, в час будівництва «світлого майбутнього», хіба можна було ставити під найменший сумнів ту ж екологічну політику країни? Радянське – найкраще. І знак оклику. Знаки питання не шанувалися. Вони викликали запитання – там, нагорі.
А до найкращого всім нам було…
Що ж найбільше допікало річці чотири десятиліття тому? Що вже тоді підточувало її живий організм?
