«Врятували нас лісівники»

Сумчанка Вікторія Закусило не з новин знає, що таке війна, окупація, обстріли…

Дівчині – доньці сумського лісівника, під час російського вторгнення до України дивом вдалось евакуюватись із охоплених вогнем Сум… Прихистили та врятували Вікторію, як і багатьох біженців, колеги батька – полтавські лісівники. Нині дівчина активно займається волонтерством та дякує всьому лісівничому братству України за допомогу у важку мить.

– Мій тато майже 10 років очолює ДП «Свеське лісове господарство». Перед початком війни він мав відпустку, і ми були вдома в місті Суми, – згадує Вікторія Закусило. – Пам’ятаю, як 23 лютого разом із батьками пили каву та прогулювалися в центрі міста. А вже 24 лютого близько 5:30 ранку тато розбудив мене словами: «Вставай! Війна». Він прокинувся, почувши перші вибухи. Вся родина прокинулася та, як і багато українців, у перші години не усвідомлювали всю трагічність та складність ситуації.

Аж раптом, ближче до вечора, почули, що сусідньою вулицею йде колона російських БТРів. Вони зупинилися в кінці нашої вулиці. Але й цей факт не вкладався в голові, допоки увечері не пролунав перший потужний вибух. Тоді стало зрозуміло – війна. Наступного дня вже почали приходити на телефон сповіщення про тривогу. Ми спали вдягнуті, по кілька годин сиділи у підвалі. Мабуть, найстрашнішим для мене був той момент, коли вперше над будинком пролітав російський літак. Я тільки-но спустилася до підвалу і ще навіть не встигла застебнути куртку, як раптом почула сильний гул ворожого літака, який дуже низько пролетів над будинком. Ось тоді коліна і затремтіли. Одним із найважчих моментів було побачити зруйновані приватні будинки на вулиці Роменській. Вночі, 7 березня, пролунав черговий потужний вибух, потім прийшло сповіщення про повітряну тривогу… І за мить ще один вибух, у вікнах тремтіли шибки. А 8 березня, вдень, я бачила наслідки цього жахливого нічного бомбардування.

Дякуючи Богу, на сьогодні серед моїх знайомих немає поранених чи загиблих.

– Як Вам вдалося вирватись із цього пекла?

– Я постійно була на зв’язку з моїми друзями та знайомими з багатьох країн світу: Литви, Польщі, Німеччини, США. Всі ми розуміли, що має бути гуманітарний, або як ще говорять – «зелений» коридор. Питання було в часі, адже ніхто не знав коли його дадуть та як саме буде відбуватися евакуація мирного населення з міста Суми. Так як уся моя родина та батьки відразу відмовилися покидати Сумщину, я знала, що потрібно буде це робити самостійно. Ще з першого дня війни у мене був зібраний рюкзак із речами першої необхідності та маленька сумка з документами.

– І врешті Вам таки пощастило?

– 8 березня, вранці, в прямому ефірі на Фейсбуці голова Сумської військової адміністрації Дмитро Живицький оголосив про проведення евакуації мирного населення з міста Суми. Це був перший «зелений» коридор. Небезпека була шалена, адже після того, як пройшла перша колона автобусів із мирними жителями, російські військові почали обстрілювати дорогу за містом Суми в напрямку міста Ромни. Наступну колону тероборона не випускала. Так, лише з другої спроби почалася моя «Дорога Життя» із Сум до Полтави. Це був 13-й день війни Росії проти України. Я виїжджала в машині з моїми сусідами і ми не знали, що за селом Симонівкою (перед селом Сулою) стоїть російський танк, дуло якого направлене на колону машин та автобусів, які їхали із Сум, а за ним – ще два БТРи та безліч озброєних російських солдатів. Коли ми проїжджали повз рашистів, то всередині все завмерло. В той момент, окрім оціпеніння, я не відчувала нічого. Тільки зараз розумію, що ризик був 50/50. Коридор на Полтаву дали в об’їзд через Ромни, Лохвицю та Лубни. І якщо у мирний час відстань між нашими містами становить 175 км, у воєнний – 360 км. Дорога тривала понад 13 годин. Близько 4:00 ранку ми приїхали в невелике село на Полтавщині. Я щиро дякую моїм сусідам Людмилі та Олександру за те, що допомогли мені виїхати з міста.

– А як саме допомагали Вам полтавські лісівники?

– Перші 100 км дороги із Сум до Ромнів були надзвичайно складними. Але вже тоді я відчула, що де б я не була, на території якого міста чи області – колеги мого тата завжди прийдуть на допомогу. Навіть у воєнний час, навіть коли починається комендантська година. В нашому «евакуаційному» автомобілі закінчувалося пальне, і першими на допомогу прийшли лісівники Сумщини, люб’язно заливши нам у бак бензин. Потім були проблеми з генератором, і хлопці з ДП «Роменське лісове господарство» зробили все можливе, аби ми проїхали ще хоча б якусь відстань.

А вже вранці, 9 березня, у Полтаві на мене чекали полтавські лісівники, які стали моїми янголами-охоронцями на найближчу добу. Я щиро дякую всьому колективу Полтавського обласного управління лісового та мисливського господарства за теплий прийом. Особливо начальнику управління Івану Гришку та першому заступнику начальника управління Олексію Тенянку за увагу та турботу, кожному директору за те, що пригощали мене кавою та цукерками, за смачний обід, а дівчатам з управління за те, що поїли заспокійливими краплями. Від усього серця вдячна колективу ДП «Кременчуцьке лісове господарство», а саме: директору Валентину Свириденку, головному лісничому Роману Пащенку, лісничому Кременчуцького лісництва Петру Бабіну, який прихистив мене у своєму домі, та Олексію, який знайшов мені квиток на автобус до Варшави та показав його рідне місто Кременчук.

Щира подяка всім, кожному працівнику лісової галузі України! Ви – справжня сім’я!

– Як зараз Ви підтримуєте Україну у боротьбі за Незалежність?

– Зараз я повернулася до міста Каунас, Литва, де жила останні пів року. Через кілька днів я знайшла одну з організацій, яка збирає гуманітарну допомогу для України. Допомагала сортувати речі, які приносять литовці, та запаковувати їх у ящики, якими потім завантажували фури. Також мої дуже добрі друзі зібрали кілька ящиків допомоги з термобілизною, ліками та продуктами для Стрийської Сотні Січових Стрільців, а я безпосередньо контро­лювала процес, аби ця посилка дійшла до потрібного місця, до потрібних людей у Львові.

Потім волонтерила у пункті реєстрації переміщених осіб у місті Каунас, допомагала українським біженцям заповнювати документи для міграційної служби. Планую долучитися до благодійного заходу, організованого спеціально для українських дітей у Каунасі. Також розповідаю знайомим про події в Україні, про мій досвід та нинішню ситуацію. Литовці дуже підтримують нашу країну. Лише сам факт того, що по всьому місту вивішені українські прапори, багато автомобілів їздить містом із синьо-жовтим стягом, по радіо грає українська музика, а люди, зустрівши українців, говорять: «Слава Україні! Героям Слава!» – свідчить багато про що. Україна і українці стали символом хоробрості, мужності, сили та стійкості. Я пишаюся тим, що я українка. Все буде Україна.

Володимир РОМАНЕНКО,

Газета “Природа і суспільство”