20/04/2022
0
Українські чорноземи і пісня з орбіти.
За часів СРСР ходив-гуляв у наших просторах міф про те, що нацисти або, як їх тоді називали, німецько-фашистські загарбники, вивозили ешелонами чорнозем з України в Німеччину. Буцімто протягом усього окупаційного періоду, за першої-ліпшої нагоди, вони вручну знімали лопатами з землі верхній шар родючого чорнозему, підводами або машинами везли його на залізничні станції, де завантажували у вагони товарних поїздів. Ну, що це міф, тобто неправда, з’ясовано і доказано вже як років із 10 або й більше. Український інститут національної пам’яті провів із цього питання окреме дослідження і ніяких документальних підтверджень не знайшов. Підняли звіти нацистів щодо вивезення награбованого майна, які вони вели дуже скрупульозно, і в жодному земля як ресурс не значиться. Також немає задокументованих спогадів людей, які залишились на окупованій території, щоб їх залучали на ці роботи. Але ж обов’язково б залучали, оскільки цей процес, якщо уявити, дуже трудомісткий. Та й з точки зору здорового глузду який би бауер, генерал чи державний орган тодішньої Німеччини перевозив за тисячі кілометрів землю, якщо вона, навіть найродючіша, не дає швидкого економічного ефекту?! Вивозили те, що в умовах війни було найбільш необхідним: хліб, продукцію тваринництва, ліс, марганцеву і залізну руду, яка була потрібна Рейху для виробництва літаків, танків і гармат.
Тепер щодо родючості наших чорноземів. Один мій знайомий аграрний бізнесмен, дипломований агроном-хімік, який впродовж останніх п’ятнадцяти років об’їздив сільськогосподарські підприємства і комплекси майже всієї Європи, каже, що це також свого роду міф. Найродючішими в Європі вважаються землі в окремих районах Німеччини і Нідерландів, у долинах рік Ельба і Рейн. За часів СРСР, у 1970-і роки, коли наші колгоспи на круг давали пшениці ледь 25–30 центнерів з гектара, тут уже вирощували по 50 і більше. Ну, в Україні сьогодні врожаї ще більші, але це досягнуто завдяки запозиченим в країнах Євросоюзу технологіям і техніці.
Отже, звідки взявся цей міф і для чого його плекали й поширювали – в радянських газетах, на радіо і телебаченні? Ще з кінця 1940-х років у пресі стали з’являтись спогади колишніх військових, один з яких – Герой Радянського Союзу Веніамін Грідін написав таке: «… На Україні німецькі війська завзято стримували наступ наших військ на великий залізничний вузол і гнали ешелон за ешелоном у бік Німеччини, думали, із хлібом… Та були вражені: німці вивозили не хліб у голодуючу Німеччину, а знаменитий український чорнозем!» Писали про це й інші письменники. Нещодавно прочитав книгу колишнього військового полоненого О. Дев’ятаєва, також Героя, який теж пише, що на один з островів у Балтійському морі прийшов ешелон з українським чорноземом. І все якось подавалось так, що самі автори цього не бачили, але чули від інших людей. Також працювала розбурхана уява «очевидців». Один мій знайомий, колишній партійний працівник Сумської області, який у 1943–1944 роках був хлопчаком і жив у селі біля м. Біла Церква, нещодавно мене переконував, що з їхнього району німці «точно» вивозили чорнозем, хоча сам у тому місці не був і нічого не бачив – йому теж розказували «свідки».
Все вказує на те, що цей міф цілеспрямовано підживлювася радянською пропагандою. Можна припустити, що його автором був Микита Хрущов, великий містифікатор і вигадник. Він любив придумувати різні слогани й ідеологічні гасла, у тому числі й такі, що, м’яко кажучи, дивували і смішили народ. Як, наприклад: «Хочеш мати гладку жінку – сій пшеницю українку!» З ідеологічних найбільш відомими стали такі: «…Чем быстрее мы перейдем на русский язык, тем быстрее построим коммунизм!», «Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!» Міф про чорнозем адресувався, звичайно, українцям, психологію яких він добре знав (довго жив в Україні, до і після війни керував УРСР, його дружина була українкою). Питається, для чого? А для того, щоб морально і політично обґрунтувати надмірне, через завищені плани, викачування ресурсів із сільського господарства Української РСР на підняття інших регіонів Радянського Союзу. Взяти хоча б Крим, де без кримських татарів сільське господарство прийшло в повний занепад. Україні його просто «навісили», щоб завдяки її ресурсам економіка півострова була відбудована. Треба сказати, що багатьом з нас, українців, цей міф подобався, багато хто пишався і гордився, а не здогадувався, що через свою недалекість і марнославство їх просто ловили в капкан: якщо найродючіші у світі чорноземи, то й план завищений давай!
Цікаву у цьому плані історію мені у свій час розповів журналіст і видавець Біленко Володимир (помер у грудні 2020 року). Так вийшло, що як директор одного видавництва він у 1970-х роках познайомився й підтримував контакти з космонавтом Поповичем П.Р. Той тоді досить часто приїжджав у Київ і заходив у видавництво. Було, що разом і по чарці пили. Під час одного такого застілля Павло Романович розповів, як він під час свого польоту, у космічному кораблі на навколоземній орбіті, співав українську пісню:
Дивлюсь я на небота й думку гадаю:Чому я не сокіл,чому не літаю…
За тиждень до польоту його, відомого співуна в загоні космонавтів, викликав генеральний конструктор С.П. Корольов і попросив, щоб він її прорепетирував, а потім під час польоту заспівав на увесь світ. Заспівав! Українці не лише в Україні, а й в усьому світі дуже раділи, багато хто від радості плакав. Подавалось усе так, що Павло Романович з гордості і радості за свою радянську батьківщину, сам, без чиєїсь підказки, заспівав у космосі. Насправді було так, що вказівку на це через Корольова дав сам Микита Сергійович, у якого на це були свої резони. Йому треба було заспокоїти українців і керівників УРСР, з боку яких відчував невдоволення тим, що після Гагаріна в космос полетіли ще два росіяни (Титов і Ніколаєв), а не українець, який би, зважаючи на статус республіки, мав бути другим. А другим і третім Поповича у космос Хрущов не запустив тому (у першій шестірці він особисто визначав, хто за ким полетить), щоб зайвий раз не дратувати російську керівну еліту, яка була невдоволена передачею Криму Україні і його кадровою політикою. Він таки багатенько повисував на керівні посади в Москві вихідців з України. Ось так усе було. Залишається лише подивуватись, як багато штучно придуманих колись міфів і стереотипів живі до сьогодні, коли вже й життя зовсім інше!
Павло СЕРГІЄНКО,
Газета “Природа і суспільство”
