Сокирянський гарт

Ветерану лісового господарства Буковини Дмитру Івановичу Чебану 70!

Династія батька й синів Чебанів є знаковою у розвитку та розбудові й становленні сучасного лісового господарства Чернівецької області.

– Я народився 22 грудня 1951 року у селі Клішківці Хотинського району. Було важке післявоєнне дитинство. Батько під час війни був направлений до Казахстану на роботи з допомоги фронту, згодом повернувся додому. Мати пропрацювала у колгоспі. З дитинства я любив відпочивати у лісі на лоні природи, – розповів Дмитро Чебан. – Лісівників у нашій родині не було. Але першим любов до лісу мені відкрив наш сусід – Олексій Русанов, який ще у 1918 році закінчив Імператорський лісовий університет у Санкт-Петербурзі та отримав направлення на роботу до України. Сам за походженням росіянин, він оселився у нашому краю та був тут лісничим. Він допоміг мені обрати шлях у житті.

Після закінчення сільської «восьмирічки» я вступив до Сторожинецького лісового технікуму. Вчився на майстра лісового господарства. І саме у технікумі мені дали зрозуміти на практиці одне – без важкої, самовідданої праці у лісі ти ніколи не будеш «своїм»! А ще я все життя щиро вдячний тодішньому директору технікуму – Івану Стацьку. Це був Справжній педагог та Людина з великої літери, заслужений вчитель. Дуже високий на зріст чоловік, який важив близько 120 кілограмів і їздив на солідній службовій «Побєді», він ніколи не підвищував голос на дітей. Коли в учнів був «зальот», то він просто приходив до них і пильно дивився в очі. І коли винуватець сором’язливо опускав голову, директор казав: «Ти зрозумів, чого я приходив до тебе? От щоб такого більше не було!» Цей педагогічний прийом діяв безвідмовно.

Роки навчання були дуже цікавими та змістовними. Крім занять та практики, я ще грав в оркестрі нашого технікуму на баритоні. А в 1971 році отримав омріяний диплом.

Після закінчення технікуму, новоспеченого майстра лісового господарства Дмитра Чебана та ще вісьмох студентів направили на роботу у Красноярський край Росії. Втім лише трошки попрацювавши, Дмитро отримав повістку до армії. Служив два роки у танкових військах на кордоні СРСР і Монголії. А вже після демобілізації відразу повернувся додому на Буковину.

– Але жодної вакансії у лісокомбінатах нашого краю ніде не було. Але ж я не міг сидіти без роботи. Тим більше, що не стало мого тата. Тож я знову звернувся за допомогою до директора моєї «альма матер». І він особисто написав стосовно мене листа-клопотання до Комітету лісового господарства Молдавської республіки. Вакансія була одна – у Молдові, за майже 30 кілометрів від Кишинева, – згадує Дмитро Чебан. – Я був там майстром лісу, а згодом помічником лісничого. Робота дуже важка й відповідальна. В лісництві було майже 20 гектарів суцільних рубок. Скрізь треба було провести лісовідновлення. Клімат набагато спекотніший та сухіший, аніж на Буковині, а ґрунти не такі родючі. Особливо важко було доглядати за молодими сіянцями дуба. Сіянці у віці до п’яти-семи років треба було глядіти й плекати, наче маленьких дітей. Ми працювали зранку й до смеркання. Тішило те, що наше керівництво робило ставку на молодь – енергійних, із вогнем в очах та серцях.

Саме Молдова подарувала Дмитрові Чебану зустріч із коханою дружиною – Любов’ю Іванівною, тоді вчителькою місцевої школи. Молоді люди познайомились на танцях у клубі. Згодом покохали один одного та побрались. У 1975 році народився старший син Ігор. А вже після чотирьох років роботи Дмитра у Молдові молоде подружжя знову повернулось на Буковину. Врешті, Дмитро отримав можливість працювати за фахом на рідній Хотинщині.

– Я пройшов усі щаблі кар’єри від майстра лісу і помічника лісничого до керівних посад Хотинського лісокомбінату. Паралельно отримав вищу освіту у Київській сільськогосподарській академії за своїм фахом. Роботи теж було дуже багато, – згадує ветеран лісового господарства. – Скільки я всього дерев посадив за понад 50 років служінню Його величності Лісу? Наведу маленький приклад. З 80-х років минулого століття ми дуже активно заліснювали Дністровські кручі та гори, аби запобігти ерозії ґрунту. Створили майже 170 гектарів лісів з нуля. То кожен гектар – це п’ять тисяч сіянців молодих дерев. Уявляєте обсяги роботи?

Паралельно ми з дружиною й дітьми будували і плекали наше родинне вогнище. Інколи ми працювали й за кількадесят кілометрів один від одного – я у лісництві, дружина – вихователькою у дитячому таборі. Бачились лише на вихідні та свята. Але ми з честю подолали й ці випробування.

Старший син Дмитра Івановича Ігор змалечку бачив татову роботу і чи не увесь вільний час проводив із ним на лоні природи. Тож перед хлопцем не було іншої альтернативи, аніж стати лісівником. А в 1986 році народився й молодший син – Олександр. Обидва Чебани-молодші кожен свого часу вступили до того ж Сторожинецького технікуму, де теж завчили як і батько просту істину – в лісі треба важко та копітко працювати. Обидва закінчили профільні «лісові» виші – Ігор у Львові, Олександр у Києві. Обидва сини працювали разом із батьком. Згодом Ігор Дмитрович очолив обласне управління лісового та мисливського господарства. А вже у солідному віці доля кинула батьку Дмитру Івановичу новий виклик, який він прийняв та витримав із честю:

– Раніше Сокирянський лісгосп входив до складу Хотинського в якості структурного підрозділу. А в 2008 році його було виокремлено й реорганізовано у самостійний лісгосп. Керувати новоствореним підприємством було довірено мені. І якщо у лісництвах ситуація була ще більш-менш, то у серці нового лісгоспу – просто жах. Адміністративного приміщення не було взагалі. Спершу увесь керівний колектив містився у трьох тісненьких кабінетах у Вашковецькому лісопункті. В їдальні лише голі стіни. Про борги назву лише одну цифру – заборгованість новоствореного підприємства становила 435 тисяч гривень! Плюс треба було підбирати ввесь адміністративний персонал, керівний склад. І як свого часу мене взяли на роботу молодим фахівцем, так і я зробив ставку на молодих, подекуди зовсім юних хлопців та дівчат із вогнем в очах та серцях. Фактично наш лісгосп став «наймолодшим» за віком не лише на Буковині, а й в Україні. А ще став справжньою кузнею кадрів усього лісового господарства Буковини. Бо саме у мене заступником працював Василь Гончар, згодом теж керівник Сокирянського лісгоспу та нинішній начальник ОУЛМГ.

Нині Сокирянський лісгосп є одним із найуспішніших підприємств Буковини. Саме тут впроваджують нові технології, закупляють та випробовують сучасну техніку, а заробітна плата лісівників Сокирянщини вже кілька років є найвищою серед господарств краю. Дмитро Чебан каже – підприємство стало його справжнім дітищем. І, звісно, дітищем усього колективу. До речі, історія йде по колу, бо нині вже Хотинський лісгосп увійшов після реорганізації до складу Сокирянського підприємства.

У 2012 році Дмитро Чебан за станом здоров’я вийшов на пенсію, але не покинув улюблену справу та улюблений ліс. Вже перед виходом на пенсію він отримав відзнаку Заслуженого лісівника України. Старший син Ігор – нині заступник начальника Чернівецького обласного управління лісового та мисливського господарства. Молодший Олександр – директор того ж Сокирянського держлісгоспу, що досі лишається одним із наймолодших за віком співробітників лісгоспів Буковини. Обидві невістки Дмитра Івановича теж працюють та працювали у лісовій галузі. Тішать п’ять онучок та онуків – дві доньки Ігоря Дмитровича та два сини й донька Олександра Дмитровича. Підростає вже й один правнук. Тож Дмитро Іванович сподівається, що лісова династія Чебанів триватиме й надалі. А найкращим подарунком до 70-річного ювілею є успіх та процвітання його дітища – Сокирянського держлісгоспу.