Пам’ятники безгосподарності

Про вартість красивих слів «заповідність» і «охорона природи».

Лісові ділянки ПЗФ, без належного лісівничого догляду перетворюються у захаращені сухими та гнилими стовбурами пам’ятники безгосподарності. Бо «ніззя», бо – ПЗФ. А заборона селекційних відстрілів? Який господар допустив би інвалідів у отарі сільськогосподарської худоби? Але знову оте прокляте «ніззя».

У безмежному морі сучасної інформаційної какофонії ми чуємо лише слова, але не чуємо думок. Звикаємо до словесних штампів. Деякі з них настільки вже «проїли» наші вуха, що ми перестаємо їх чути та розуміти їх сенс. Вони не доходять до наших голів, до нашої свідомості. Не доходять до сердець. Не доходять до душ.

Знову. Ось чому – знову, і знову повторюю, на перший погляд умовні, але такі необхідні для лісу, лісового та лісомисливського господарства, СЛОВА. ПОНЯТТЯ, нероздільні від життя. Непросто важливі для кожної людини, як окремого користувача природними ресурсами – вагомі для економіки всієї держави. Їх значення та вага невпинно зростає з часом. З часом, який стрімголов летить у майбуття.

Заповідність і охорона природи

Бажано розглядати їх на конкретних прикладах. На маленьких частинках територій нашої країни. На півночі та півдні. На заході та сході. У центрі держави. Бо природа неподільна. І всюди вона потребує нашого співчуття та захисту. І як це не прикро, у першу чергу – захисту від нас самих. Сьогоднішній бездушний світ сучасних технологій стирає класичне поняття «заповідності», замінюючи його на стандартне – «охорона природи». Ось тому згадуються саме ті моменти життя та аргументи, коли такі, на перший погляд ідентичні, поняття проявляють своє справжнє єство, свій справжній, істинний сенс.

Колись мені пощастило брати участь у двох останніх Всесоюзних конференціях із заповідної справи. На одній з них – у Львові, випала нагода побачити і почути емоційний виступ Фелікса Робертовича Штільмарка, почесного члена мисливсько-рибальського товариства Росії, видатного організатора заповідників у Сибіру. З різних трибун він завжди зважено виступав проти абсурдної ідеї підвищення «проценту заповідності» замість аргументованого вирішення суті проблеми. І я часто повторюю його слова:

«…Провести строгую грань между дикой и «недикой» природой в наше время очень трудно или даже невозможно. Опреде­ление «дикости» как полной безлюдности зачастую условно, такие места все труднее найти, в «глуши» подчас могут жить люди, а цветок одуванчика у обочины дороги человек с чистой душой рассматривает как «первозданный», как «Божье творение»…

«…увлечение заповеданием чрезмерно больших площадей не имеет под собой достаточно серьезных научных обоснований и таит в себе определенную угрозу для принципов заповедности и заповедного дела в целом…» (Ф. Штільмарк).

І цю думку про складність визначення межі між «дикою» та «недикою» природою Фелікс Робертович проголошує геть не для техногенно сплюндрованих, віками рубаних-перерубаних лісових територій європейської України, а для відносно безкраїх та безлюдних просторів Сибіру. Тому безперервні клоунади з тупими сокирами під конторами лісогосподарських підприємств, як і дитячі пошуки доморощеними «природолюбами» територій абсолютної заповідності для чергової «мережі» лише відволікають лісову охорону та єгерську службу від справжньої роботи. Заважають захищати лісові та мисливські угіддя від хапуг різних рівнів та кольорів, заважають охороняти істинно заповідні території України.

Вже вкотре пишу (тільки не знаю для кого!) про давнє зародження перших паростків ідеї заповідної справи (Єллоунстон) у думках та рішучих кроках небайдужих землян. До речі – мисливців, які завжди більш гостро і сердечно сприймали колись і сприймають Природу наживо зараз, у наш час. Шанують її трепетність та беззахисність. Бо краще чують її біль, відчувають його та намагаються зрозуміти місце людини на нашій планеті. Більше шкодують живе, бо можуть порівняти та зрозуміти спільність пташок, одну з яких збив твій постріл, а другу, загорнуту у пластик, купуєш у супермаркеті. І та, і та – живі душі. А ми – хижаки. Можливо – всеїдні…

Читаю регулярні (частіше байдужі та бездушні) повідомлення теперішніх ЗМІ про притягнення (при чому – на серйозні строки) до відповідальності працівників лісового господарства, по суті, за вчасне та оперативне (вдумайтесь!), ОПЕРАТИВНЕ проведення санітарних рубок у місцях минулих верхових лісових пожеж. Одна з причин: «не було ОВД». Подумайте! Яке часом може бути ОВД? Ви що, не бачите, який вплив? Що оцінювати? Все довкілля згоріло до тла. Або залишилися поодинокі дерева-інваліди без майбутнього? Але «притягнення» відбувається. Працівників лісового господарства карають. «Справедливість» торжествує. Хоча не було враховано головного – лісівники вчинили по-державному. Зробили основну, найневдячнішу, найтяжчу, але найбільш доречну справу – вчасно зрізали обгорілі скелети на згарищі. Дали можливість людям використати деревину загиблих дерев. Звільнили ділянку під майбутній ліс. Згадую території згарищ у різних природних зонах – Поліссі, Лісостепу, Степу, які не були вчасно зрізані. Де лісівники не ризикнули гратися з Долею у рулетку. Сходіть та погляньте на такі ділянки! Ще завітайте на деякі площі після деяких вибіркових санітарних. Не доведи Господь! Бо бракує часом мужності сказати: «Дурня це, а не санітарне правило, після виконання якого ліс перетворюється у розбитого паралітика без майбутнього».

Відносно правомірності (чи ні) будь-якої санітарної рубки пропонував би контролерам усіх рівнів почитати класику контро­лю санітарних рубок початку минулого століття (Шевырев И.Я. «Загадка короедов»). Ця історія за своїм динамізмом, інтригою та аргументованістю нагадує сучасний детектив. Початковим пунктом цього дослідження слугував судовий процес над лісовими спеціалістами Смоленської губернії, яких обвинуватили у продажу по заниженій ціні нібито здорового лісу під виглядом заселеного короїдом (короїд-типограф). І.Я. Шевирьов був запрошений прокуратурою у якості експерта (до речі, Іван Якович народився, здобув освіту та деякий час працював в Україні). У результаті «кримінально-ентомологічного» дослідження (незважаючи на трирічний термін з часу рубки) були повністю реабілітовані й звільнені з-під варти невинні працівники лісового господарства. Були звільнені незаконно затримані за наклепом лісівники, які проявили професійну гідність та мужність. Вчіться, контролери!

Я такої охорони природи та заповідності не розумів і не зрозумію.

Правда, є й на моїй совісті створені мною в угіддях Житомирщини лісові ділянки ПЗФ, що без належного лісівничого догляду перетворилися у захаращені сухими та гнилими стовбурами пам’ятники безгосподарності. Бо «ніззя», бо – ПЗФ.

А селекційні відстріли? Вірніше, їх відсутність? Який господар допустив би інвалідів у отарі сільськогосподарської худоби? Але знову оте прокляте «ніззя».

Сидимо, корпимо (коптимо небо) над робочими паперами разом зі співавторами майбутнього чергового «Проєкту організації та розвитку ДП «Скадовське досвідне мисливське господарство» у їхній конторі, у славному курортному місті. Місті Скадовську, відомого всій Україні, а колись – усьому Союзові своїми дитячими (і не лише) здравницями. Як не дивно – досвідне господарство відоме ще й знаменитими мисливськими угіддями, не лише материковими, а й острівними – на острові Джарилгач. Відоме всій Європі й не лише Європі. Якось щасливі американці, яким набридло «напівмисливське» полювання на «напівдикого» оленя у вольєрах, шаленіли від мисливських удач і справжніх мисливських пригод на безкраїх острівних просторах. Не десь там ген далеко-далеко у безкрайній прерії, тайзі чи тундрі, а у центрі Європи – на Херсонщині. На одному з південних форпостів нашої країни. На острові Джарилгач.

Здається, нічого не змінилося за останні роки-десятиліття-століття. Ті ж 42 км чудового острівного пляжу, що захищають та роблять затишним лиман (Джарилгацьку затоку) від примхливого Чорного моря. Ті ж 5815 гектарів піщаної і солончакуватої землі острова-коси. Той же старовинний, нині – аварійний, маяк із мідним верхом, привезений колись із Парижа не без участі засновника міста і порту Сергія Балтазаровича Скадовського, поряд із сучасним новим, на крайньому сході острова.

Було.

Але дещо змінилося. Міняється багато чого щодня, часом – щогодини. Іноді – щохвилини. Як зникає після ранкового дощу вчорашня стежка слідів вервечки муфлонів, які щодня зникають у безкраїх болотах Пиндиків. Як злизує морська хвиля слід оленя, що невідомо чому виходив на берег. Як назавжди губиться високо-високо у небі «курли-курли» осіннього журавлиного ключа, що покидає Батьківщину.

Хоча змінилося лише одне – з’явився ще один ГОСПОДАР. Ще один господар просолених степових угідь та підступних солончаків, господар сонця, води, господар оленів, муфлонів, ланей, качок. Ще один господар сонця, що проводжає у далекі краї журавлів, господар місяця, який здригається від реву та заспокоює оленів під час гону. Ще один господар чорноморської хвилі, що може тихенько лоскотати твої п’яти на бережку, а може ревти ревом і перекидатися через острів, заливати його холодною та безжальною осінньою хвилею. Цей додатковий господар Острова, моря та материка – національний Парк. НПП «Джарилгацький».

13 років співіснування на спільній території двох установ.

Перше – це Досвідне лісомисливське господарство, яке має розмножувати, охороняти та інтенсивно займатися мисливством на оленя шляхетного асканійського, лань та муфлона європейського – ратичних тварин-акліматизантів-інтродуцентів, чисельність яких зашкалює, а санітарний стан невідомий. Плюс – контролювати чисельність хижаків, у тому числі – єнотоподібного собаки – «шпигуна»-інтродуцента з Далекого Сходу.

Друге – НПП – із заповідним режимом природокористування. З суворим режимом «не убий». У результаті маємо перенаселену тваринницьку ферму з відсутністю кормової бази. Мисливцям сюди зась, зате туристам – навстіж відчинені ворота. В минулому сезоні лише на маяку відпочило більше 50 тисяч неорганізованих туристів. Сміття єгері вигрібають досі.

Красиві слова закінчились. Як жити далі?

Не відаю. Знаю лише одне: маємо вмикати свої мізки, вимикати жадібні очі та вередливий шлунок. Не забувати мудрих. Мені особливо близькі ще з дитинства індіанці, які вміли шанувати Природу. Вони знали, що в кожній людині йде війна добра та зла, доброго вовка та злого. І переможе той вовк, якого ти годуєш. Але який би ти не був, мусиш берегти свою землю, бо вона не твоя. І хоча з дитинства ти на ній, ти лише позичив її у своїх дітей.