Національний парк чи смітник?

До поняття біорізноманіття входить усе те живе, що існує на планеті, в тому числі і Людина – як один із її елементів. Якось дивно було почути від керівника обласного рівня, із закінченою вищою освітою, репліку: “Мені ваше біорізноманіття – до одного місця”.
Катастрофічні за масштабами та наслідками лісові пожежі Херсонщини, окрім диму на півнеба, принесли “благу вість”: піски стануть національним парком. Для чого створювати національні парки на цих територіях? Спробуємо пояснити.

Унікальність частини території Херсонської області вражає не тільки вчених-натуралістів, а будь-яку людину, що вперше потрапила в край Геродотової Гілеї.

На піщаних аренах та в плавнях широко представлені важкодоступні піщані, болотяні й аквальні еко-та біотипи – їм вдалося вціліти у віддалених від людей куточках та на колишніх військових полігонах. Але зараз природа піщаних арен і плавнів Придніпров’я під великою загрозою – її нищить бездарне господарське освоєння території, розорювання і заліснення (з наступними пожежами), наданням в оренду безцінних, з точки зору біорізноманіття, ділянок піщаних арен і плавнів для ведення мисливського господарства. Якщо нищення піщаних арен і плавнів не припинеться, то дуже швидко ця територія перетвориться на пустелю, непридатну для життя.

Екологічне законодавство України дозволяє системно управляти процесами не тільки використання природних ресурсів, а й просторового розвитку. Природа України захищена десятками міжнародних і національних документів. Прошу читача набратися терпіння, бо дозволю собі навести лише кілька з них: Земельний і Водний кодекси, Закони України “Про природно-заповідний фонд” та “Про екологічну експертизу”, Адміністративно-процесуальний та Кримінальний кодекси, Закони “Про охорону навколишнього природного середовища, “Про природно-заповідний фонд України”, “Про тваринний світ”, “Про рослинний світ”, “Про Червону книгу”, “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі і власне програми”, “Про екологічну мережу”. Окрім того, є десятки підзаконних актів, процедурних, спеціальних, наприклад, щодо “Зеленої книги” та організаційних, є схвалені Кабінетом Міністрів України “Концепція збереження біорізноманіття”, концепції програм – “Охорони довкілля морів” та “Збереження біорізноманіття” тощо.

І всі ці документи не працюють на території Нижнього Дніпра і піщаних арен! Не працює й ратифікована Україною іще в 1999 р. Оргуська конвенція – про доступ громадськості до інформації, участь у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

Більше того – не виконуються міжнародні правові документи, покликані оберігати дніпровські плавні й піски з огляду ландшафтно-екосистемних та еколого-біологічних характеристик території: Конвенція про водно-болотні угіддя, Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин, Угода про збереження афро-азіатських мігруючих птахів, Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, Конвенція ООН про біорізноманіття, Конвенція ООН про боротьбу з опустелюванням, Європейська ландшафтна конвенція.

Не зайве нагадати, що ряд видів рослин і тварин цієї території занесені до “червоних” списків Міжнародної Спілки Охорони Природи (МСОП-І-UCN) та Європейської Економічної Комісії (UN/ECE).

До цього всього, руйнуючи плавні й піщані арени Нижнього Дніпра, Україна порушила міжнародні домовленості політичного характеру, зокрема, Київську міністерську декларацію 2003 року, схвалену на Конференції “Довкілля для Європи” представниками 55 держав ЄЕК ООН у Києві. А ще в Києві було підписано протокол про стратегічну довкільну оцінку. Він передбачає, що Україна має організовувати оцінку документів різного рівня і будь-якої діяльності з огляду на можливі наслідки для довкілля – в стратегічний перспективі, наприклад, через 50 років. Бо стан Природи загрозливий, і можливості екосистем планети обмежені. І соціально-економічну діяльність потрібно планувати із врахуванням цих обмежень, а не навпаки, як це відбувається нині в Україні.

Мова йде не про заборону господарської діяльності в умовах піщаних арен і плавнів, а про її оптимізацію та екологізацію. І така господарська діяльність може бути економічно доцільною.

Спеціалістам відомо: Херсонщина не дочекається інвесторів, які б захотіли вкладати гроші в сільське господарство Північного Причорномор’я, бо це – зона ризикованого землеробства. Зате вже знаходиться чимало інвесторів, які хочуть розвивати тут цивілізований, без важкої інфраструктури, зелений туризм. Бо в усьому світі цінується нині натуральне та природне. А туризм – це одна з найприбутковіших і найперспективніших сфер зайнятості.

Та реальністю це може стати лише за умови створення національних природних парків: Нижньодніпровського – від Каховської ГЕС до Дніпровського лиману та Олешківського – з включенням територій Козаче-Лагерської арени і Буркут. Саме цілісність, а не фрагментарність є у мовою збереження унікальної природи Херсонщини.

Адже добре відомо, що сьогодні основна причина негараздів плавневої системи Нижнього Дніпра – зарегулювання водного стоку ріки, слабка проточність дельти. Держ- структури, які приймають рішення, скільки (і завжди нижче “норми”) води скинути через греблю Каховської ГЕС, дбають у першу чергу про забезпечення водою промислових підприємств, а не про збереження екосистеми Нижнього Дніпра – території національного і загальноєвропейського значення. А слабка проточність – це замулювання річкових рукавів, озер, бурхливий розвиток синьо-зелених водоростей, зменшення кисню, виділення сірководню та метану. У таких умовах навіть бички “віддають кінці”.

Інша біда – поки піщані арени не стануть Національним парком, триватимуть підпали лісу для отримання “дешевої” деревини, безкарне розбазарювання піску. У перспективі – знищення Нижнього Дніпра та унікальних арен і перетворення їх на смітник європейського масштабу.