23/10/2021
0Надзвичайна історія про династію волинських лісівників.
Майже 24 роки тому під час виконання службових обов’язків, затримуючи браконьєрів, загинули двоє волинських лісівників – начальник мисливської дільниці тодішнього Старовижівського мисливського господарства Василь Вегерич і єгер Григорій Хомич. Шляхом загиблих батьків пішли їхні сини. Тож лісова династія триває. Хоча син Василя Вегерича Ігор нині вже не працює лісівником, але все одно вважає себе ним у душі та серці.
– Мій батько, Василь Васильович, очолював мисливську дільницю у тодішньому Старовижівському мисливському господарстві. Разом із ним працював батько Анатолія Хомича, – згадує син Василя Вегерича Ігор Вегерич. – Мій дядько – брат батька, Микола Васильович, був директором цього господарства. Зараз він уже пенсіонер. Лісівником, мисливцем і любителем природи був й мій дідусь – батько тата Василь Лукашевич. Тата поважали всі, хто його знав. Звісно, окрім різноманітних негідників, адже він завжди сумлінно виконував свої службові обов’язки.
Ще змалечку тато брав мене до лісу. Катав на конях чи службовій машині. З любов’ю та великим захопленням показував кожне дерево, квітку, тварину. Ретельно вчив мисливським навичкам, правилам безпеки. Відкриття сезону полювання на качку було у нас справжнім святом. Ми їздили на озеро гуртом, зустрічали захід сонця та світанок, варили куліш на вогнищі. І тато дав мені вперше в житті вистрелити зі свого «ТОЗ-34».
Навіть дитиною я добре розумів, скільки часу, сил та енергії тато віддає важкій службі. Але він гармонійно поєднував це із утриманням родинного добробуту та злагоди, вихованню дітей – мене та моєї старшої сестри. Водночас, він віддавався службі сповна. Саме тому не пройшов осторонь зухвалих злочинців, поклавши своє життя у нерівному двобої.
Коли тата не стало, мені було десять років. Тоді у вихідний осінній день батьки запланували поїздку всією родиною у гості. Але в обідню пору йому зателефонували і повідомили, що у лісі браконьєри ганяють кабанів по першому снігу. Тато швидко зібрався і поїхав. Це був його останній рейд. Виходячи з будинку він сказав мені: «Скоро буду…», але не судилося.
– Мій тато, Григорій Макарович, був мисливцем і любителем природи від Бога. У буремні 90-ті у наших лісах був справжній розгул браконьєрства, – згадує єгер Старовижівського держлісгоспу Анатолій Хомич, син загиблого єгеря Григорія Хомича. – Єгерська служба, наче ковток свіжого повітря, терміново потребувала енергійних, фізично витривалих чоловіків, які любили природу та могли дати гідну відсіч різноманітним негідникам. Саме тому мій тато у віці 44 років без вагань став до лав природоохоронців. Але доля відвела йому лише сім місяців улюбленої роботи.
Подвиг єгерів
– У жовтні 1997 року я щойно демобілізувався з армії. Вже потихеньку придивлявся й до татової роботи, бо з дитинства ходив у загінку, зокрема із батьковими російськими гончаками. Батько ніколи не полював на зайців, козуль. Лише кабанів та лисиць. Був чудовим «гончатником», – із сумом згадує Анатолій Хомич. – 26 жовтня, у неділю, мисливці зібралися колективом обговорити нагальні питання. Під час цих зборів «повітряна пошта» принесла тривожну звістку про зухвалих браконьєрів. Василь Васильович, як керівник мисливської дільниці, із моїм батьком терміново поїхали до лісу. Якби я знав що станеться, то, звісно, був би тоді поруч із татом.
Я добре знаю про те, що відбувалось в останні хвилини життя мого тата та його напарника Василя Васильовича. Тоді у лісі лунала канонада. Хлопці розділились, аби непомітно підкрастись до правопорушників. Василь Васильович йшов першим. Згодом тато почув неподалік постріл. Побіг на нього і побачив Василя Васильовича, який лежав на снігу. Він уже не рухався та лише харкав кров’ю. Постріл впритул розірвав йому легені. Над ним стояв один наш односелець, який мав дуже недобру славу. Той горе-мисливець раніше навіть у дільничного міліціонера стріляв. Нападник тримав у руках рушницю, що ще димилась після пострілу. Він без вагань зненацька вистрелив і у тата. Батько так і не встиг вчинити опір. Заряд картечі розніс батькові руку, понівечив кістки та суглоб. Уражена рука повисла на шматках шкіри. Кров заюшила і залила молодий сніг. Пролунав наступний постріл упритул.
Тато був міцний високий чоловік, людина надзвичайної сили духу та волі, зрозумів, що шансів у нього вже немає, але не здався. Він пішов під прицілом рушниці, тримаючи скривавлену руку здоровою. Йшов, аби затягнути час у надії, що хтось почує постріли, прийде на допомогу чи викличе міліцію. Злочинець йшов навздогін і стріляв. Коли вбивця перезаряджав рушницю, тато розвертався і дивився йому у вічі. Він не хотів, щоб заряд картечі влучив йому у хребет, бо тоді був би відразу кінець. Кривдник відвертав погляд, його руки трусились, але він все одно стріляв і стріляв… Тато йшов, скільки мав сили.
Згодом, вважаючи, що батько скоро помре під деревами, вбивця врешті залишив свою жертву. Дивом браконьєр тоді не влучив у таткове серце. Тато знав той ліс, як свої п’ять пальців. З останніх сил, лишаючи за собою криваві сліди, він, втрачаючи свідомість, навколішки та повзком таки дістався до будинку лісника, де був телефон. Звідти зателефонував своїм колегам про криваву бійню. Загалом, смертельно поранений тато пройшов майже шість кілометрів лісовими хащами. На тривожний виклик швидко з’їхались усі наші єгері, мисливствознавці, працівники районної та обласної міліції. Браконьєрів, у тому числі вбивцю, затримали за гарячими слідами. Він тоді втопив рушницю у криниці, сподівався, не знайдуть знаряддя вбивства. Знайшли.
– На жаль, Василю Васильовичу вже нічим не можна було допомогти. А от мого тата терміново доправили до лікарні. Батька рятували найдосвідченіші хірурги, анестезіологи з Ковеля та Луцька, – розповідає Анатолій Хомич. – Згодом лікарі розповіли, що з тіла батька дістали 20 великих картечин, усі його органи в результаті розстрілу перетворились на решето. Лише серце не було уражене. Тато не курив і не вживав спиртного, він був здоровий тілом та духом. Якби йому ще у лісі надали кваліфіковану допомогу, можливо, у нього був би шанс, але час було втрачено безповоротно. Тато до останнього був при тямі, він детально розповів нам про обставини трагедії та попросив мене дбати про нашу родину. У понеділок в обід батько знепритомнів, його повіки закрились… Ми були з ним поруч до останньої секунди його життя.
За законом на вбивцю очікував розстріл, але розпочалась «гуманізація», зміна законодавства… Тож розстріл замінили довічним ув’язненням. Відомо, що він помер за ґратами.
Лісова династія
На місці загибелі двох єгерів у лісі встановлено монумент. Нині пам’ятником опікуються працівники Старовижівського держлісгоспу Волині. А сини Василя Вегерича та Анатолія Хомича стали у стрій – продовжувати справу батьків.
– Після смерті тата його колеги допомагали нам – дров привезти, город зорати. Звісно, ми не здались біді, – каже Ігор Вегерич. – За прикладом тата я закінчив спершу Шацький лісовий технікум, а згодом Львівський лісотехнічний університет та отримав спеціальність інженера лісового господарства. Працював єгерем у рідних краях. Витоптував ті ж стежки, що і мої тато, дядько, дідусь. Теж затримував браконьєрів. А ще я оформив на себе татову рушницю – ту саму надійну «ТОЗ-34». Це вже наш родинний талісман. Тато купив її ще молодим інспектором, коли разом із рідним братом здали шкури добутих лисиць. Тоді це цінувалось.
Так, часи вже змінились. Мисливське господарство реорганізували, приєднали до лісгоспу. Покращилось забезпечення, автотранспорт, мобільний зв’язок. Службовою машиною мого тата був «ЛуАЗ», а хлопці-єгері їздили своїми мотоциклами, «Нивами», кіньми влітку, на санях взимку. Досі залишається важливим і актуальним питанням соціальний захист лісівника, заробітна плата, престижність професії. Потрібно заохочувати молодь, щоб вона йшла працювати у ліс, як наші батьки та дідусі. Зараз я вже не працюю у лісовій галузі, але ліс, природа, полювання, охорона природи – це моя любов на все життя.
Виховую двох синів. Старшому – п’ять років. Гуляю з ним у лісі, як і тато зі мною свого часу. Теж показую і розповідаю йому про дерева, квіти, тварин. Дещо розповідаю про дідуся, який «жив у лісі й охороняв його». Коли менший синочок підросте, теж, обов’язково, навчатиму його любові до природи. Я дуже шкодую, що доля відвела нам з татом дуже мало часу бути разом. Він не встиг навчити мене всім тим азам лісових та природних мудрощів, які він пізнав за своє життя.
– Після загибелі тата мені запропонували стати єгерем у тому ж лісгоспі. Я не міг відмовити за покликом душі й серця. Працюю вже майже 24 роки. Чи не щодня їжджу біля дорогого нашому серцю монумента та вклоняюсь йому, – розповідає Анатолій Хомич. – Я свято виконую головний заповіт мого батька: «Аби в лісі завжди був звір».
Нині працювати єгерем теж досить важко. З’явилися тепловізори, нічні приціли, сучасні карабіни та автомати, дехто полюбляє поганяти лісом на джипі. Обслуговую угіддя із 11 селами, а шість сіл взагалі у самому лісі. Знаю там кожну людину, кожного мисливця, кожного потенційного правопорушника. «Джипінг» і «сафарі» у наших лісах ми не допускаємо. Головне у нашій роботі – робота з людьми. Як і мій тато, я патрулюю угіддя часто власним мотоциклом та автомобілем, на конях, інколи на службовому авто. Роботи вистачає.
Виховую трьох синів. Змалечку вчив їх любові й турботі про рідну природу, гуманному ставленню до тваринного й рослинного світу. Старші сини вже дорослі, постійно на заробітках за кордоном. Середній – вправний футболіст, грає у Польщі за місцеву команду. Третьому, найменшому сину зараз сім років. Можливо, він стане лісівником як я, як мій тато… і династія продовжиться.
Кажуть, що час лікує. Це неправда, бо серце болить та болітиме все життя.
Пробач мені, тату.
ПРЯМА МОВА
Директор ДП «Старовижівське лісове господарство» Віталій Ксенюк:
– Ми свято шануємо пам’ять про наших колег, які загинули при виконанні службових обов’язків. На честь та у світлу пам’ять Василя Вегерича та Григорія Хомича нашим обласним управлінням лісового та мисливського господарства були запроваджені змагання з єгерського багатоборства. У цих змаганнях брали участь лісівники та єгері всіх лісгоспів Волині. Хлопці активно змагались у стрільбі, атлетиці, футболі, волейболі, перетягуванні каната, мисливських та єгерських навичках тощо. А ввечері дружнє вогнище. Було дуже весело та водночас по-товариськи. Такі змагання давали нам можливість продемонструвати свої сили та навички, повчитись чомусь новому у колег. Я теж брав у них участь ще молодим помічником лісничого.
На жаль, вже два роки як ці змагання не проводяться через карантин. Сподіваюсь, що вони все ж таки знову обов’язково відновляться у світлу пам’ять про наших бойових побратимів.
Я добре знаю синів обох Героїв. Анатолій – один із найкращих та найдосвідченіших наших працівників. По можливості допомагаємо йому та його родині. Ігор теж добре у нас працював.
Є у нашому лісгоспі й ветерани, які пам’ятають їхніх батьків.
Ми активно розвиваємо мисливське господарство. Оберігаємо тварин від браконьєрів та шкідників. Основні наші мисливські види – це козуля і кабан. Вирощуємо й диких качок у спеціальних вольєрах-розплідниках. Організовуємо і проводимо полювання на пернату дичину. Оберігаємо червонокнижних тварин, зокрема лосів, яких у нас чимало. А ще активно боремось із браконьєрами. Нині на охорону лісів та тварин заступають на службу близько 60 працівників державної лісової охорони, єгерів нашого держлісгоспу.
Працюємо, як працювали лісівники минулого, аби наші ліси, поля та водойми не були порожніми.
Спілкувався
Володимир РОМАНЕНКО
“Лісовий і мисливський журнал”
