Яри закріплювали. Боролися з ерозією

Зважаючи на величезну шкоду від знищення лісів 4 квітня 1888 року царський уряд прийняв "Положення про збереження лісів". Але цей закон не зупинив масового знищення лісонасаджень. Ведення лісового господарства в царській Росії регулювалося Лісовим статутом, четверте видання якого вийшло у 1893 році. Статут містив 999 статей, які регламентували все, що робилося в лісах царської Росії. До 1917 року 80% лісів в українських губерніях належало приватним власникам, і кожен вів господарство за власним розсудом. У державних лісах рубки головного користування проводилися в межах розрахункової лісосіки, а в приватних лісах їх фактично ніхто не обмежував.

У 1899 році царський уряд в складі Лісового департаменту організував спеціальні піщано-яружні партії для виконання лісомеліоративних робіт. На початку XX ст. для боротьби з ярами земства несли затрати в розмірі 55% і уряд 45% від вартості робіт. Закріплення і заліснення ярів проводилося комплексно з конусів виносу і днищ ярів, вершин і схилів, а закінчувалося створенням прияружних лісопосадок. При потребі роботи розпочиналися з будівництва на вершинах ярів водосхилів, водозатримуючих і водоспрямовуючих земляних валів. Вершини окремих ярів після виположування викладали дерниною і закріплювали невеличкими дерев’яними кілочками.

На днищах ярів влаштовували загати з фашин, дернини, каміння, дошок, будували систему тинів з лози, а простір між ними заповнювали хмизом і закріплювали його живими кілками з верби або тополі. Особливу увагу звертали на садіння чагарникових верб, калини, ірчи, аронії, обліпихи та інших коренепаросткових чагарників, які чудово гасили швидкість стікаючої води і затримували ту землю, яку вона несла з собою. На оголених крутих схилах ярів, з яких постійно осипалася земля, сіяли акацію білу, клен ясенелистий, бузок, дерезу (люцину), аморфу, айлант та інші коренепаросткові породи. Розвитку робіт із закріплення та заліснення ярів сприяла публікація в 1902 р. монографії А.А.Русова, де було висвітлено шкоду, яку завдає землям водна ерозія.

Важливе значення мала праця Б.Г.Іваницького "Як збутися ярів та пісків", видана в 1907 році Київським видавництвом "Просвіта". Це була перша праця по лісівництву українською мовою. В ній Іваницький дає практичні рекомендації щодо боротьби з ярами та пісками. Тоді ж були видані праці М.Шаповала "Про ліс", О.Мицюка "Піски на Полтавщині та їх закріплення", І.П.Бородаєвського "Як розвести на піску сосновий бір". Видання цих книг українською мовою стало можливим лише після революції 1905-1907 років.

Піщано-яружні партії до 1914 р. закріпили 14 ярів загальною площею 115 га, створили лісові культури на пісках на площі 3000 га, спорудили в ярах 10 дерев’яних і 26 залізобетонних лотків, 45 кам’яних і залізобетонних загат. За даними звітів Лісового департаменту, які щорічно друкувалися в "Лесном журнале" за 1900-1914 рр., на ярах в Україні було посаджено 1853 га лісових культур (0,7% від загальної площі діючих ярів). З початком Першої світової війни роботи по закріпленню і залісненню ярів припинилися.

Після утворення СРСР знову постало питання про боротьбу з водною і вітровою ерозією, закріплення та заліснення ярів, але ці роботи проводилися у незначних обсягах. За 1921-1937 роки у ярах посадили 3500 га лісових культур, але через низьку агротехніку лісовирощування більша частина їх загинула або була в незадовільному стані. Разом з тим площа ярів з року в рік збільшувалася. За даними обліку земель на 1 січня 1928 року в Україні нараховувалося 686,2 тис. га ярів.

В розробці методів закріплення і заліснення ярів та комплексу заходів по боротьбі з водною ерозією видатна роль належить Придеснянській дослідно-яружній станції, організованій у 1922 році. Вона знаходилася в м. Новгороді-Сіверському і діяла на території Новгород-Сіверського, Сосницького і Понорницького повітів. У цій зоні станцію організували тому, що за даними О.І.Гончара (1964 р.) ерозія завдавала тут дуже багато лиха. У районі Придеснянської височини з 1890 по 1949 рік через збільшення кількості ярів площа орних земель скоротилася на 21,7%. Дуже змиті землі становили 15,4%, середньозмиті – 62,4 і тільки 22,2% ланів ерозія не торкнулася. Засновником станції і її директором був талановитий вчений і практик Анатолій Давидович Магомедов.

У складі станції створили 6 секторів: лісівництва, гідрології, гідротехніки, метеорології, агротехніки, агрохімії. Працівники станції зосередили свої дослідження в урочищах "Журавинець" Понорницького повіту на площі 176 га та в інших повітах. Вони не лише складали проектно-кошторисну документацію на закріплення і заліснення ярів, а й безпосередньо втілювали ці проекти в життя. За 1922-1931 роки колектив станції посадив у ярах 530 га лісових культур, спорудив на вершинах ярів 35 водоскидних лотків різних конструкцій, 13 підпірних стінок і 11 км водоспрямовуючих і водозатримуючих земляних валів. Працівники станції особливу увагу звертали на влаштування донних загат та посадку мулофільтрів і роботи ці виконували надзвичайно ретельно.

Методи закріплення ї заліснення ярів, апробовані станцією, показали надзвичайно високу ефективність, але після колективізації вони не знайшли широкого застосування і саму станцію перетворили в опорний пункт та відібрали в нього експериментальну базу. Після Великої Вітчизняної війни опорний пункт знову реорганізували в станцію і закріпили за нею 597 га угідь. На цій території науковці вперше в СРСР запровадили контурно-меліоративну організацію території і застосували на ній комплекс агротехнічних, луго-, лісо- і гідротехнічних заходів. Все це дало можливість припинити ерозію грунтів, перетворити поверхневий стік води у підгрунтовий та одержувати урожай сільськогосподарських культур вдвічі вищий, ніж у господарствах Новгород-Сіверського району. Широке визнання одержали роботи станції з випробування різних видів трав та вивчення їх протиерозійних властивостей. Всього науковим співробітником станції О.І.Гончаром випробувано 230 видів трав, з них відібрано і рекомендовано на впровадження у виробництво 25 видів: горошок жорсткий, люцерну посівну, райграс високий, сераделу посівну, люпин багаторічний, кострицю лучну, грястицю збірну, тимофіївку лучну, кострицю безосту, кострицю червону, люцерну польову, лядвенець польовий та деякі інші види. На еродованих, староорних та інших малопродуктивних землях було випробувано майже 40 видів плодових, лікарських і медоносних рослин.

Теоретично після організації колгоспів і радгоспів виникла можливість вести боротьбу з ерозією грунтів планово, комплексно і на кожній водозбірній площі, перетворити поверхневий стік води у підгрунтовий. Всі розуміли, що боротьба з ярами – це боротьба з наслідками, а потрібно усувати причини, тобто, насамперед не допустити поверхневого стоку води з полів, концентрації її потоків. Але фактично після організації колгоспів на землі не стало справжнього господаря, зацікавленого у проведенні протиерозійних робіт. Злиденні колгоспи не могли звести кінці з кінцями і думати про майбутнє. Вони все зводили до вирішення проблем сьогоднішнього дня. Ось чому площа ярів з року в рік збільшувалася, а вміст гумусу на ланах зменшувався. За дослідженнями видатного російського вченого В.В.Докучаєва, основоположника вчення про грунти і грунтознавство, на початку XX ст. в чорноземах України вміст гумусу становив 7-9, а тепер максимум 4,2 %.

Вирішенню природоохоронних питань заважало ставлення до них органів влади. Вважалося, якщо природні багатства належать державі, яка забезпечує їх планове і раціональне використання, то всі природоохоронні проблеми вирішуються автоматично і ніякі спеціальні заходи не потрібні. Для контролю за виконанням природоохоронних проблем у 1920 році створили комітет з охорони природи в складі Наркомату народної освіти PCR. У 1930 році його ліквідували і питання охорони природи поклали на краєзнавчі музеї, що практично паралізувало всю природоохоронну роботу.

У 1932 році група провідних учених, у складі якої були Г.М.Висоцький, В.Я.Гурський, після детального обстеження в натурі і вивчення необхідних документів опрацювали проект вирішення проблеми Великого Дніпра, закріплення і заліснення ярів та пустирів. Цей проект був надрукований у журналі "Соціалістичне лісове господарство й агролісомеліорація" № 1 за 1932 рік. Висоцький і Гурський передбачили в плані першочергові заходи по закріпленню берегів і залісненню ярів у зоні, яка прилягала до Дніпра. Вони визначили не лише обсяги робіт, а також їх вартість та економічну ефективність. Особлива увага в проекті звернута на черговість і послідовність виконання робіт, створення лісопольних ландшафтів у басейні Дніпра. Для проведення заходів щодо природно-кліматичних умов придніпровська зона була поділена на три природно-історичні мікрорайони: лісовий (Полісся), лісостеповий (від Києва до Кременчука) та степовий і по кожному з них визначені обсяги робіт, зокрема лісопосадок.

Ця робота Висоцького і Гурського та їхніх колег є яскравим прикладом творчого підходу вчених до вирішення важливого практичного питання, найтіснішого зв’язку науки з виробництвом. Проект вирішення проблеми Великого Дніпра, складений тоді вченими, залишився на папері. Але він не втратив свого значення і тепер.

На жаль, ця надзвичайно важлива проблема залишається невирішеною і на сьогоднішній день. Масовому розвитку водної ерозії, починаючи з кінця 50-х років XX ст., сприяло розорювання крутосхилів, сіножатей і берегів річок та сівби на цих землях просапних культур, зокрема кукурудзи. До 1949 року роботи по закріпленню і залісненню ярів та сильно еродованих крутосхилів майже не проводилися. Після прийняття 20 жовтня 1948 року постанови ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів Союзу PCP про план створення системи захисних лісонасаджень обсяги робіт по залісненню ярів та пісків швидко зросли. Як уже зазначалося, у квітні 1953 року уряд СРСР припинив роботи по захисному лісорозведенню. У 1955 році фінансування на роботи по лісорозведенню відновили, але, незважаючи на вжиті заходи, воно не могло досягнути того рівня, який був у 1949-1952 роках.

Разом з тим бурхливий розвиток ерозії грунтів, обміління річок і водойм вимагав вжиття невідкладних заходів. За післявоєнні роки лісівники виростили у ярах і на пісках та інших невгіддях 1,4 млн. гектарів лісів. За пропозицією органів лісового господарства України у 1958 році в Канівському районі на Черкащині було створено підприємство нового типу – Канівську гідромеліоративну станцію. Основним завданням її було закріплення і заліснення ярів, яких у Канівському районі разом із крупними відвершками нараховувалося понад 5500.

Колектив гідромеліоративної станції (з 1992 року – держлісгосп) разом з науковцями УкрНДІЛГА ім. Г.М.Висоцького і проектантами з інституту "Союздіпролісгосп" розробили і впровадили у виробництво комплекс заходів з боротьби з водною ерозією, який включав будівництво земляних водозатримуючих і водоспрямовуючих валів навколо вершин ярів, спорудження різних типів залізобетонних водоспусків-лотків, влаштування у днищах ярів водобійних колодязів, загат із хмизу, каміння і дернини, тинів із лози, створення мулофільтрів із чагарникових верб, калини, обліпихи, ірги, аронії та інших коренепаросткових чагарників. Після виконання всіх цих робіт проводили обробіток грунту і садили ліс, а в окремих місцях і сіяли трави.

Значно зросли обсяги робіт по закріпленню і залісненню ярів після прийняття постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про невідкладні заходи по захисту грунтів від вітрової і водної ерозії" від 20 березня 1967 року. Ця постанова дала можливість довести чисельність лісомеліоративних станцій до 32 одиниць. Лісогосподарські підприємства були забезпечені необхідною технікою і коштами. На основі згаданої постанови був складений генеральний план протиерозійних заходів, у якому визначили обсяги робіт по закріпленню ярів і пісків та створенню полезахисних і прибережних смуг, але, на жаль, цей план до цього часу не виконаний.