08/02/2013
0Дрімає, загорнувшись у білу пелену, Великий Чапельський під (величезна «тарілка»-низовина у степу). Чи надовго та пелена і той спокій? Найкоротший і найхолодніший місяць року — скороминучий. Виблисне сонечко — і засяють-потечуть тільки їм відомими руслами ручаї.
А поки що у степу — тиша: ніде не загуркоче, не стрельне, ані шелесне навіть. Таке безгоміння буває, мабуть, лише в раю, подумалося.
Та що це? Ні сіло ні впало — гучний шерех! Усе ближче, ближче…
— Погляньте, — обводить рукою потривожену тишу директор біосферного заповідника «Асканія-Нова» ім. Ф.Е. Фальц-Фейна, відомий в Україні і за її межами орнітолог Віктор Гавриленко. — Зграя білолобих гусей разом із чорноволими казарками спурхнула…
Що ж потривожило й підняло на крило дрімотливе о цій порі птаство? Виявляється, звичайний сірий заєць! Знав би, може, що на таку повітряну «флотилію» наразиться, — не ризикував би…
— Нині у заповідному степу зимують близько 11 тисяч особин гусей, які тут чудово почуваються, — розповідає Віктор Семенович. — Те, що їх значно менше, ніж спостерігалося минулими роками, — результат мисливського «пресингу» та посушливі осені. Добре, що гуси вподобали територію біосферного заповідника і не вилітають ні в Каховський, ні в Новотроїцький райони — «на мушку» до тамтешніх полювальників. Адже тут — жодної загрози. У нашому охоронному степу сидять і дрохви. Птахи, як бачите, тримаються середини — це гарантія вбереження від браконьєрів. Максимальна чисельність дрохв, яку нам доводилося спостерігати цього року, — 246 особин.
Тим часом натуралістична вистава «Заєць і гуси» закінчується — «у всякого своя доля і свій степ широкий»…
Над білим безгомінням більшає світла. То пробуджене передчуттям весни сонце, розсунувши густу запону хмар, і собі вирішило помилуватися степом, яких мало зосталося на Землі, подивитись на граціозні перебіжки благородних оленів, «танець» на льоду самця лані європейської…
Та все ж поезія первозданного асканійського степу не може існувати осторонь його прози — людської турботи про те, щоб і птаство, і звірина благополучно пережили зиму. Бо зима — це завжди ризик, небезпека, випробування.
— Ми ніколи такої пори не залишаємо наше степове «населення» без уваги, — каже Віктор Гавриленко. — Хоча нинішню зиму поки що суворою не назвеш. Корми, слава Богу, є — аж до квітня! Сіна (500 тонн) вистачить на майже п’ять місяців. Щоправда, концентрованих кормів небагато, закінчаться — як бути? Тут питання. Торік, наприклад, за наявності коштів у спецфонді ми їх узяти не змогли. Тоді на ці гроші, нами, до речі, зароблені, держава наклала лапу, латаючи дірки у бюджеті. Доводилося двічі звертатись у держказначейство, пояснюючи ситуацію. Зрозуміли. І от торішня історія повторюється. Через те, що спецфонд для нас знову недоступний, утворився борг перед постачальниками кормів і пального в сумі 150 тисяч гривень. Чи можливі штрафні санкції? Авжеж. А так бути не повинно!
Ось така проза.
Та все ж тут, у степу, більше поезії: засніжені простори… ледь вловимий дух ковили… шурхіт пташиних крил… крижані іскри з-під копит… І все це — наша Вітчизна, яку заповідано берегти і передати у спадок майбутнім поколінням.
На фото Віктора Гавриленка: в єдиному на всю Європу нерозораному степу тваринам спокійно.
