Наволоч

Люди схильні перебільшувати їхню підступність.

У надто цнотливих читачів прошу вибачення за вжите лайливе слово. Навіть у «Словарі» Бориса Грінченка – і це неабияк дивує! – я не відшукав його первісного тлумачення – «зміїна шкурка». Тим не менш, образливе означення походить саме від цього конкретного поняття. І це зайвий раз свідчить, як ми, люди, «полюбляємо» гадів, тобто змій. Хто виріс ближче до природи, ще трохи орієнтується: ось вуж, ось мідянка, а ось – гадюка. А міський житель, мов Боягуз у відомій радянській кінокомедії, шарахається від мотузка у траві – не те що від того, що повзе і звивається.

Це нині село Плюти Обухівського району на Київщині належить до елітних курортно-дачних поселень. А колись це було село як село. Орендуючи на літо частину хати в Плютах, Рудиках чи Козині, ми таки тікали від цивілізації – у 1960-х роках далеко не такої агресивної, як зараз. Продуктами здебільшого запасалися заздалегідь, але й місцеву крамницю часом відвідували. Від нашої хати, розташованої на досить високому пагорбі, до неї був чималий шлях. І нічим би він не запам’ятався, якби одного разу, коли ми обминали невелике узвишшя, що нагадувало могилу, мати не вказала рукою на купку чогось невиразного серед негустої трави. Не наблизився я до купки і не розгледів її детальніше з однієї простої причини: це, за маминими словами, була змія, швидше за все, гадюка, і байдуже – жива чи мертва. Попри велику цікавість, не виникло в мене, семирічного хлопчика, бажання підійти до змії або її наволочі. Пізніше, познайомившись із пушкінським шедевром про віщого Олега, я асоціативно згадував «зміїну могилу» у Плютах.

А втім, цим випадком з далекого дитинства мій досвід «спілкування» з гадюкою аж ніяк не обмежується. На жаль, приємним його не назвеш. Але не подумайте, заради Бога, що я став жертвою «підступного гада». Ні, гадюка ні мене, ні моїх рідних ніколи і ні за яких обставин не кусала. Та й загалом агресивність «підколодної змії» дуже й дуже перебільшено. Кусає гадюка лише в тому разі, якщо ви на неї наступите ногою або виявите свою агресивність щодо неї якимсь іншим очевидним чином. А зазвичай єдина отруйна змія наших лісів, як кажуть, ретирується, помітивши наближення людини.

Випадок, про який я згадую і розповідаю без найменшого задоволення, стався у вересні 1965 року. Причому – і про це зазначу відразу – не на Хрестовоздвиження, тобто не 27 числа. Бо існує досить стійке і поширене повір’я, що саме цього дня змії з усього лісу сповзаються в одне місце – як правило, до старого дуплястого дуба, щоб залягти на зимівлю. Горе тому мисливцеві чи грибникові, хто випадково опиниться на місці такого гадючого «форуму». У літературі, головним чином, народознавчій, доводилося читати про такі оказії. Хоча щодо їхньої правдивості, кажучи по правді, є великий сумнів.

Великі дуби, маленькі кущики і сосонки навколо їх, галявинки, вкриті низькою, вже трохи пожухлою травицею… Ну, що ще треба для білих грибів у першій декаді вересня, якщо й погода – не суха й не волога – їм явно сприяє? Тож ми з батьком вже ладні були розпочати ревізію зазначених кущиків і сосонок, як раптом… почули шерхіт. Причому відразу з кількох боків. Змії! Їх було чотири або п’ять, і всі, як нам здавалося, повзли в одному напрямку, а оскільки ми були на їхньому шляху, то, виходить, – на нас! Чи й справді плазуни облюбували котрийсь із дубів, чи просто кудись мігрували в пошуках місця для зимівлі. Це зараз можна про це міркувати. А тоді було не до роздумів. Батько, вочевидь, злякавшись не стільки за себе, скільки за мене, гнучкою ліщиновою прутиною, якою відгортав листя, шукаючи гриби, почав різко хльостати гадюк. І треба сказати, в нього це вийшло досить швидко і влучно. «Жоден ворог не втік» – можна сказати, перефразувавши Тичину. Не до грибів уже було. Оглянули кущі нашвидку та й пішли геть. А змії так і залишилися лежати, поки їх, ймовірно, не з’їли лісові мурахи чи, може, до всього ласі круки.

Звісно – не варто було вбивати рептилій. Але це зараз я такий мудрий. А тоді радів, що не вкусила одна з них. Більше на тому місці ми гадюк не зустрічали, хоч і назвали його Гадючим.