13/03/2021
0Нравится мне эта сеточка в уголках глаз…Хотелось бы посмотреть на неё в 90…,а лучше в 100…. Она бывает у людей любого пола… Обычно они добрые и надежные… веселые само собой…И планы хорошие… Вот Вам и соревнование: посмотрим кто быстрее, – или в Липинском липовую аллею посадят, или Тетеревском – тетеревов разведут??? А может правильнее -тетеревятников? Соглашайтесь – это проще… А вот Волчанскому что делать? М.П.
Як 22 роки кожного дня йти на роботу – ніби вперше.
Село Липине, що на півночі Новоград-Волинського району Житомирщини, нараховує тепер не більше 20 хат, де живуть люди, решта – порожні. Будівля та подвір’я тамтешнього Липинського лісництва Городницького держлісгоспу вирізняється на фоні інших доглянутістю та ошатністю. Сюди ось уже понад два десятки років щоранку поспішає на роботу Леонід Медведський. Хоча 22 роки – термін досить умовний, адже все своє життя пропрацював лісником і батько Леоніда Анатолійовича.
«Тож, – пригадує мій співрозмовник, – змалечку ходив з батьком до лісу не лише ради розваги, а й в усьому допомагав: і гілля прибирати, і ліс садити, і шишки та жолуді заготовляти…»
Коли ж батько пішов на заслужений відпочинок, перед цим увівши в професію сина – Анатолій Леонідович полишив роботу в колгоспі і прийняв його обхід.
«Робота мені подобалася, – згадує, – весь час у русі, та й знайоме все з дитинства. Проте порад від старших колег ніколи не цурався, завжди придивлявся, як роблять інші. Хоча за час, який працюю в лісництві, змінилося чотири лісничих, а колектив завжди вирізнявся згуртованістю. Ми багато справ робимо разом: не лише вогонь гасимо чи лісопорушників ловимо. Не помічав я з боку колег ні заздрощів до чиїхось успіхів, ні зловтіхи через чиїсь помилки».
Обхід майстра Медведського займає майже 800 гектарів. Ліси – переважно хвойні, мішаних невелика частка. Звідси стає зрозумілим, наскільки гострим є питання охорони від пожеж.
«Особливо непростим це стало останніми роками, коли у перезволожених колись місцях попересихали мало не всі болота й потічки. Там, куди раніше й потикнутися не можна було – сьогодні колісні трактори їздять. Нині одна проблема: нестача вологи, а тоді була інша: і деревину заготовлену вивезти з низинних місць було важко, і посадити культури теж непросто. Та все ж завжди з ситуації вихід можна знайти – бо треба…»
Оце слово «треба» впродовж розмови з Леонідом я почула стільки разів, що зрозуміла: це найімовірніше і є його життєвим принципом. А почуття відповідальності настільки зрослося з його людською сутністю, що на моє запитання, що ж у своїй роботі він любить найбільше, а що, умовно кажучи, доводиться відкладати на завтра, Леонід Анатолійович навіть розгубився: «Все, що вимагається – потрібно зробити, і до того ж вчасно. По-іншому – ніяк. Який сенс відкладати щось з дня на день? – нічого ж від цього не зміниться. Роботи ніякої не боюся – так мене життя навчило. І кожного дня іду до праці з бажанням – ніби в свій перший робочий день…»
І ця нехитра життєва філософія – не просто слова. Про дисциплінованість, сумлінність у роботі та порядність Медведського в один голос говорять і його керівники: лісничий Василь Мельник та головний лісничий держлісгоспу Леонтій Валєнкевич.
«Чоловік на своєму місці, – пояснює Леонтій Михайлович. – Тому й в обході порядок. Немає проблем ні з виконанням робіт, ні з охороною. Все робиться вчасно і на совість. Культури мають гарну приживлюваність, дають приріст, пожеж – не допускається і лісопорушники стороною обходять, бо знають, що тут їм нічого не вкипить».
«Ніколи не доводилося чути від Медведського «це не моя робота» або «це в мої обов’язки не входить». Завжди з розумінням до доручень і прохань ставиться: треба – значить зробимо, – додає лісничий Василь Сергійович. – За те і поважають його колеги та односельці».
«Повагу цю не я сам заслужив, – ніяковіє Леонід Анатолійович, – уся сім’я моя у лісі: і батько, і дядько – все життя лісникували. Нині двоє братів та син Анатолій – теж лісівники».
Згодом помічаю, що розмова в кабінеті трохи нудить мого співрозмовника, відтак, після мого прохання показати своє господарство Леонід Анатолійович помітно веселіє. Трохи далі воріт його чекає пара коней, запряжених у віз. «Взимку цей вид транспорту у лісі – незамінний», – зізнається чоловік.
Серед лісу цей скупий на розповіді чоловік оживає і з неприхованою гордістю показує ділянку лісу, котра з’явилася в той день, коли вся країна посадила мільйон дерев за 24 години.
– В лісництві щороку садимо 5–6 гектарів лісових культур, – веде далі і пригадує, як важко колись створювалися культури у вологих місцях. – Бувало, трактор зовсім в’їхати не міг, щоб підготовку ґрунту зробити, тоді ми йшли з тризубими копаницями, розгортали якісь купини, підвищення біля пеньків і сіяли насіння. Тепер там чудові ліси.
– А ось тут, – показує рукою мій співрозмовник на майже дорослий сосновий ліс, – ми культур не садили. Навесні освоїли ділянку, а на осінь тут такі рясненькі сходи сосни з’явилися, що любо було глянути. Правда, догляди регулярно робили, аби береза з осикою сосну не посіли. Тепер таке часто практикуємо. І витрат менше, і росте природний ліс швидше та краще, ніж штучно створений.
– А отут я відпочиваю, – прояснюється посмішкою Леонід Анатолійович і показує мені місцину, котру в народі чомусь називають Пужар, – щоправда, поки що лише подумки. Бо приїхати сюди з сім’єю чи друзями нині часу не вистачає. Але колись-то таке буде. Коли в лісі води стало зовсім важко знайти, тутешнє болітце ми розчистили і поглибили – тепер і на випадок пожежі водойму маємо, і звір лісовий може води попити, а хто бажає – може й з вудкою посидіти. Місця тут дуже гарні.
А далі Леонід Анатолійович розмірковує, що, мабуть, відпочивати тут буде, коли пенсіонером стане. Але до того часу у нього ще дуже багато планів. До прикладу, посадити вздовж дороги до лісництва липи, бо ж лісництво – Липинське.
