Піщано-яружній організації України – 110 років

Забавно, но  это организация возникла, когда Украины еще не  было даже в проекте: ещё до  русско-японской войны…Ох уж эти бывшие коммунисты: такого напридумывают, а остальное у расстрелянных и репрессированных братьями по партии посписывают… Хоть икону с них рисуй…Самое тяжелое в их литературном творчестве, – на настоящих авторов текста сослаться и список использованной литературы подготовить…

Добром автора этого текста  помянуть надо, но далеко не всё надо наследовать… Лучше отчеты и статьи Юрия Кирилловича (Телешека)и статьи его папы на эту тему почитайте… М.П.

Процес розвитку людського су­спільства завжди супроводжувався знищенням лісів. Темпи лісознищення в Україні посилились у XIX ст. і проходили з одночасним розорюванням цілинних степів. Таке господарювання призвело до бурхливого розвитку водної та вітрової ерозії, обміління і навіть зникнення малих річок та водойм, знищення місць поселення звірів і багатьох видів птахів.

Частими стали катастрофічні повені, посухи і пилові бурі. Страшенна посуха і пилові бурі 1891–1892 рр. охопили 29 губерній з населенням 35 млн чоловік. Голод поширився по всій території чорноземної смуги Росії та України. Такого лиха новітня історія царської Росії ще не знала. Лісовий департамент царської Росії 1887 р. зібрав дані про наявність діючих ярів та сипучих пісків. У дев’яти українських губерніях нараховувалося тоді 3529 тис. га невгідь. Цифра ця орієнтовна, бо справжнього обліку земель не було і ніхто не знав, скільки є насправді ярів та пісків. Площа невгідь рік у рік збільшувалася.

Видатний російський учений, ос­но­во­положник учення про ґрунти і ґрунтознавство В. В. Докучаєв і талановитий український агроном О. О. Ізмаїльський вивчили причини посух, водної та вітрової ерозії. Величезне значення для опрацювання заходів щодо поліпшення стану ведення сільського господарства мали книги В. В. Докучаєва «Русский чернозем» (1883) і «Наши степи прежде и теперь» (1892) та О. О. Ізмаїльського «Як висох наш степ» (1892). Детальне вивчення природних умов і ґрунтів степової та лісостепової зони, а також матеріали експедиції 1892 року під керівництвом В. В. Докучаєва дали йому можливість скласти геніальний план збереження орних земель, річок і водойм, одержання високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур. На кожній водозбірній площі вчений планував провести комплекс заходів, у яких особлива роль відводилася залісенню невгідь і створенню повної мережі полезахисних та водорегулювальних лісосмуг. До кінця XIX ст. закріплення і залісення діючих ярів та сипучих пісків проводили тільки окремі ентузіасти.

У 90-х рр. ХIX ст., коли шкода від сипучих пісків та утворення ярів стала набирати характеру всенародного лиха, повітові і губернські земства намагалися організувати їх закріплення та залісення. Вони неодноразово зверталися до царського уряду з проханням виділити кошти на лісомеліорацію та організувати ці роботи в державному масштабі. Нарешті 1899 р. царський уряд розв’язав цю проблему: в складі Лісового департаменту було створено спеціальні підрозділи-округи, яким підпорядкували організовувані на місцях піщано-яружні партії або райони. В українських губерніях організували Волинсько-Подільську округу з центром у м. Житомирі (завідуючий Ф. С. Єфе­тов), Київську (М. В. Чудовський), Харківсько-Полтавську (В. Я. Гурський), Таврійсько-Катеринославську (А. В. Новак), Херсонську (О. В. Пугачов) і Чернігівську (А. А. Аргамаков). Усі завідуючі округами були здібними організаторами виробництва, а деякі відомими вченими-лісівниками. Про ефективність роботи піщано-яружних округ і підпорядкованих їм партій можна судити за підсумками їх діяльності в Полтавській губернії. Лісовий департамент 1899 р. направив у губернію досвідченого таксатора Яковлєва. В селах, розташованих поблизу піщаних масивів, він збирав сільські сходи, пояснював селянам значення робіт щодо закріплення і залісення, зокрема сипучих пісків, і закликав їх на добровільних засадах активно включатись у цю справу. Робота Яковлєва, за даними відомого лісівника В. М. Борткевича, дала позитивні результати. Вже 1899 р. селяни посадили на пісках Полтавщини 155 десятин шелюги і 9 десятин лісокультур сосни. 1900 року лісомеліоративними роботами в губернії керував лісівник М. П. П’ятницький. Він організував першу на Полтавщині піщано-яружну партію, де працювали три спеціалісти-лісівники, або, як їх тоді називали, польові лісоводи. На сільських сходах вони не лише закликали селян включатися в роботи для залісення пісків, а й вчили їх технології посадок шелюги і сосни. Вже 1900 р. у Полтавській губернії селяни посадили 606,31 десятини шелюги і 3 десятини сосни (В. М. Борткевич, 1923).

Керівник Харківсько-Полтавської лісомеліоративної округи, відомий лісівник-практик і вчений, талановитий організатор виробництва В. Я. Гурський домігся, що вже 1901 р. в окрузі було посаджено 1209,14 десятини шелюги і 30,53 сосни; 1902 р. відповідно 787,27 і 195,4 десятини. Саме під безпосереднім керівництвом В. Я. Гурського вперше в окрузі восени 1902 р. закріпили один діючий яр поблизу м. Лохвиці. Багаторічний досвід показав, що закріплення сипучих пісків шелюгою – найдешевший і найефективніший спосіб їх лісомеліорації. На пісках через 2,1 м кінним плугом робили борозни, на дно яких клали дубці шелюги і другим проходом плуга їх загортали. Через два роки між рядами шелюги саджали сіянці сосни. На задернілих і напівзадернілих пісках проводили борозни через 1,4 м одна від одної. На деяких піщаних землях у травні-червні проводили оранку, а в серпні сіяли на них жито, залишаючи вільними смуги шириною 50 см. Весною наступного року в ці смуги саджали сіянці сосни.

Посадки шелюги мали задовільну приживлюваність, а значна частина сіянців сосни, висаджуваних селянами без належного догляду, гинула. Одначе набутий досвід і усвідомлення селянами важливості лісомеліоративних робіт давали можливість рік у рік збільшувати обсяги лісопосадок і підвищувати їх приживлюваність. Лісопосадки на пісках і ярах у Харківсько-Полтавській окрузі стали добровільною всенародною толокою. Лише в Полтавській губернії до 1914 р. було закріплено, за даними лісомеліоратора В. М. Борткевича (1923), 225 ярів, посаджено на пісках 9565,1 десятини шелюги і 8557,55 десятини лісокультур сосни. За даними В. Я. Гурського, з 1899 р. до 1917 р. в українських губерніях було посаджено на пісках шелюги 68 706 десятин і лісокультур сосни 60 555 десятин. 1913 р. уряд асигнував на лісомеліоративні роботи 2 млн крб і земства – 251 389 крб (ЦДАВОВУ, ф. 33, оп. 4, спр. 6, арк. 39).

Успішне проведення лісомеліоративних робіт у Харківській і Полтавській губерніях забезпечили В. Я. Гурський, М. М. П’ятницький, В. М. Борткевич, завідуючі піщано-яружними районами Р. Ф. Бородін, М. Д. Ширшов і В. Ф. Вовк, лісові кондуктори Полтавського піщано-яружного району В. Ф. Ковальов і І. С. Алтин та інші працівники (ЦДАВОВУ, ф. 33, оп.1, спр.12, арк. 257).

Керівники піщано-яружних партій підтримували тісні зв’язки з сільськими громадами і земськими працівниками. Польові лісоводи мали в селах великй авторитет. Вони вміло проводили серед населення пропаганду ідей з охорони природи і примноження лісових багатств; випускали листівки і плакати; організовували виставки з лісомеліорації. 1900 року лісомеліорацією в Полтавській губернії займалося лише три спеціалісти, а 1914 р. уже 30 осіб, і всіх їх було забезпечено велосипедами. Обся­ги лі­со­меліоративних робіт постійно зростали, але площа сипучих пісків і діючих ярів збільшувалася ще швидше. Після початку Першої світової війни обсяги лісомеліоративних робіт різко скоротилися, але на Полтавщині, навіть у роки громадянської війни, не припинилися, про що свідчать дані таблиці 1.

При виконанні цих робіт завідуючий Харківсько-Полтавської лісомеліоративної округи В. Я. Гурський виявив себе як талановитий організатор, практик і вчений. Лише в околицях м. Охтирки під його безпосереднім керівництвом вирощено на пісках понад 4 тис. га сосняків. Вдячні мешканці Охтирки за цю ефективну і подвижницьку працю подарували йому ікону Казанської Божої Матері з написом: «В. Я. Гурскому за труды, понесенные при облесении сыпучих песков». У тому, що навіть лихоліття війни не зупинило на Полтавщині добре налагоджених лісомеліоративних робіт, велика заслуга В. Я. Гурського і лісівника-лісомеліоратора В. М. Борткевича.

Позитивне значення для залісення пісків та інших невгідь мала діяльність А. О. Колесова – винахідника спеціального знаряддя для саджання сіянців – меча, який широко використовується і тепер. До Жовтневого перевороту 1917 року в дев’яти українських губерніях, за даними Лісового департаменту, на пісках було посаджено сосни 75 тис. і шелюги 66 155 га.

За даними відомого знавця лісомеліоративної справи А. Ю. Кожина, наведеними в книзі «Піски України» (1925), станом на 1.01.1926 р. в Україні нараховувалося 750 тис. десятин пісків, або на 89 тис. га більше, ніж було їх 1917 р. А. Ю. Кожин підбив підсумки робіт піщано-яружних партій і встановив, що до 1917 р. вони закріпили і залісили 19 відсотків пісків. 1913 року в цих роботах брали участь 453 земельних товариства, 63 селянських спілок і 2414 землевласників, поміщиків та селян, які були зацікавлені в закріпленні і залісенні пісків.

Після встановлення радянської влади порівняно з дореволюційним періодом різко скоротилася чисельність лісомеліораторів, про що свідчать дані таблиці 2

За даними ВУПЛу, обсяги робіт щодо закріплення і залісення пісків в Україні за 1920–1926 рр. були такими (таблиця 3).

Після посадки шелюги, як і в дореволюційні часи, через кілька років, коли загроза розвіювання піску припинялася, проводились обробіток ґрун­ту і посадка лісокультур сосни.

1921 року райони Поволжя і південних районів України вразила сильна посуха, і 31 серпня урядові органи прийняли постанову про боротьбу з цим стихійним явищем та визнали за необхідне розгорнути роботи щодо залісення невгідь і створення полезахисних лісосмуг, але грошей на ці заходи не виділяли.

Урядові органи України 1924 р. вирішили передати лісомеліоративні роботи, якими керував ВУПЛ, підрозділу НКЗС – управлінню Меліозему. Ця ухвала зруйнувала ту структуру організації лісомеліоративних робіт, яка існувала з 1899 р., і завдала лісомеліорації колосальної шкоди, призвела до скорочення штатів ІТП. 1914 року окружних лісомеліораторів було 37, а 1925 р. залишилося 25, дільничних лісомеліораторів відповідно 138 і 35, лісокультурних наглядачів 192 і 79. Зар­плата лісомеліораторів була вдвічі нижча, ніж в інших працівників земельних органів. Зарплата окружного лісомеліоратора залежно від зони становила 75–97 крб за місяць, районного лісомеліоратора 78–84 крб, лісокультурного наглядача 33–39 крб (ЦДАВОВУ, ф. 27, оп. 8, спр. 528, арк. 3). 1926 року всіх працівників лісомеліорації підпорядкували безпосередньо землевпорядникам і ще більше ускладнили виконання лісомеліоративних робіт. За 1921–1927 рр. на ярах і пісках України посаджено 47,5 тис. га лісокультур. Фактично піщано-яружна організація, що існувала з 1899 р.,1927-го припинила своє існування.

Після прийняття постанови ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів 20 жовтня 1948 року «Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництво ставків і водойм для забезпечення високих і сталих урожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР» в Україні широко розгорнулися роботи щодо створення захисних лісонасаджень і залісення невгідь. Практично всі піщані землі, які було включено в лісомеліоративний фонд, уже залісені. Проте роботи щодо створення полезахисних лісосмуг, закріплення та залісення ярів ще не завершені. Ерозійні процеси на землях сільськогосподарського призначення набули загрозливих розмірів. Посухи і пилові бурі завдають сільському господарству величезних збитків. Тепер вкрай необхідно розробити і в Кабінеті Міністрів затвердити Державну програму розвитку лісових меліорацій.