28/10/2020
0На жаль, час не можна повернути назад, тому все потрібнішими стають зустрічі з дорогими нашому серцю ветеранами і хочеться віддати їм шану за героїчний подвиг у часи Другої світової війни.
У лісовій галузі є людина, якій Бог подарував багато чеснот, серед яких професіоналізм та скромність стоять на першому місці. Ця людина – Косенко Панас Федосійович. Життєвий шлях його нелегкий і відповідальний: від солдата у воєнні роки до заступника міністра лісового господарства – у мирні. Панас Федосійович погодився зустрітись і поділився спогадами.
Воєнний період у житті Панаса Федосійовича розпочався 1939-го. Після закінчення 10-го класу він успішно склав іспити в лісогосподарський інститут. Навчався з великим задоволенням, адже саме з лісом пов’язував своє майбутнє. Панас Федосійович Косенко походить з давньої династії лісівників.
«Я все дитинство мріяв стати лісівником, – розповідає ветеран, – але не судилося, бо того ж, 1939 року відбувся з’їзд ВКПБ, на якому було прийнято рішення про загальнообов’язкову військову повинність. І нас, студентів, які тільки-но вступили до вишу, призвали в армію. Таким чином, я не провчився і місяця, як потрапив на Ленінградські червонопрапорні бронетанкові курси Червоної Армії, де підвищували кваліфікацію офіцери-танкісти. Навесні, у травні 1941-го курси виїхали в літній табір до міста Дудергоф під Ленінградом. 21 червня я чергував у штабі. Раптом годині о третій ночі пролунав дзвінок. Піднімаю трубку: «Зі штабу Ленінградського військового округу. Негайно відкрити пакет № 1». Все одразу стало зрозумілим: піднімаємо тривогу, викликаємо начальника курсів. Він відкриває пакет, а там коротко: «Війна» і відповідний бойовий наказ. Особовий склад курсів вишикувався на плацу вже через півгодини після дзвінка. Чуємо: у повітрі стоїть незвичний рев, то близько десятка німецьких літаків кружляють дуже високо над нами – ведуть розвідку. Полковник, начальник курсів, був лаконічним: «Почалася війна, товариші». Підготовка до виступу на фронт проходила оперативно: треба було забезпечити всім необхідним особовий склад, а танки – боєприпасами і пальним. Це зайняло десь два дні.
На той час під Ленінградом не було достатньо частин, які могли б закрити весь фронт, тому німці нахабно і впевнено марширували на Схід. Наш навчальний танковий полк було кинуто назустріч цьому німецькому маршу.
Слід наголосити, що хоч полк був навчальний, екіпажі чудово володіли бойовими машинами, в нас було багато сучасних важких танків КВ, Т-34, на той час кращих у світі. Хлопці наші дали німцям такого «чосу», що відкинули їх на дванадцять кілометрів (це відбувалося під містом Кінгісеп), паралізувавши їхні плани: якби не цей удар, то за день-два вони були б у Ленінграді, а так місто героїчно вистояло до кінця війни. Ми знищили 48 німецьких танків. Звичайно, дісталось і нам, через те що там була складна місцевість: на полях повно каміння, і техніці, особливо важким танкам нелегко рухатися, але наступ німців зупинили. Цьому посприяло прибуття через кілька днів курсантів Ленінградського піхотного училища. А далі наша доля була такою: у зв’язку з необхідністю готувати військові кадри нас напередодні блокади Ленінграда ( наприкінці вересня) евакуювали до Магнітогорська, де продовжилась підготовка офіцерів-танкістів. Згодом почали формувати резервні частини для відправки на фронт. І я з тих курсів поїхав у мотострілецький навчальний батальйон, який разом із танковими підрозділами мав іти в бій».
Далі в Панаса Федосійовича розпочався новий етап справжнього фронтового життя:
у 1939-1942 рр. – рядовий, старший сержант Вищих бронетанкових ордена Леніна курсів, м. Ленінград, м. Магнітогорськ;
у 1942-1944 рр. – старшина 57- ї мотострілецької бригади, 2-ї танкової армії – Сталінградський, Степовий, Воронізький, 1-й і 2-й Українські , 1-й Білоруський фронти;
1944-1045 рр. – старшина, Полтавське танкове училище, м. Олександрія та Кіровоград.
Згадувати про війну дуже важко і п’ять років в одній статті осягнути неможливо. Були перемоги «зі сльозами на очах» і гіркі втрати, тому я вирішила зупинитися на моментах, які важко забути.
ЗВ’ЯЗОК НА ВІДСТАНІ
На війні всі солдати без винятку, згадували своїх батьків, сестер, дружин, дітей. Фотокартка, в кого вона була, захищала в годину неспокою чи бою. Родинний зв’язок міг творити справжні дива… Про один з таких випадків згадав Панас Федосійович:
«І ось нас, після визволення Києва восени 1943 року зосереджують у районі Білої Церкви. Я відпросився на пару днів, щоб провідати рідних, бо з 1939 року ми не бачились. Добрався до рідного селища Тараща. Йду додому. Мені треба подолати кілометрів півтора. Дивлюся вниз – попереду метрів за двісті йде мій батько. Я прискорив ходу, наздогнав його, взяв руку. Батько обімлів… Я теж… Отак ми дійшли мовчки до хати. Так і не змогли заговорити… Виявляється, батькові наснився тієї ночі такий сон: він рано встав і пішов на базар шукати синів. І знайшов там найстаршого сина, перев’язаного бинтами, забрав його додому, а по дорозі вони зустріли й забрали мене. Тож пробудившись уранці, батько взяв мішечок і пішов шукати синів. Проте нікого не знайшов, а по дорозі додому не він мене наздогнав, а я його. А через тиждень медсестра привезла зі шпиталю найстаршого брата, якому міна влучила в голову. Ось такий «сон у руку». Нас, синів, було п’ятеро… Повернулося з фронту троє».
Багато фронтових доріг подолав ветеран, брав участь у Сталінградській битві, битві на Курській дузі, в Корсунь-Шевченківській битві й у визволенні Варшави.
На Перемогу чекали всі…
Панас Федосійович згадує: «Під Варшавою мене контузило. Згодом повернувся у стрій. У жовтні 44-го потрапив до міста Олександрії в Полтавське танкове училище, там і зустрів Перемогу. Радість була всенародна, а найголовніше, що люди піднеслися духом і дружно взялися за роботу – все закипіло довкола, так хотілося скоріше відновити мирне життя. Перемогу було здобуто надзвичайно великою ціною».
Подальший життєвий шлях Панаса Федосійовича Косенка склався так: у 1945–1949 рр. він студент Лісогосподарського інституту; у 1949–1951рр. – лісничий Грицівського лісництва на Хмельниччині; у 1951–1952 рр. – лісничий Поташнянського лісництва Богуславського лісгоспу на Київщині; у 1952–1966 рр. працював у ЦК КП України (опікувався лісовим господарством); у 1966–1983 рр. заступник міністра лісового господарства України. Нагороджений орденами Червоної Зірки, «Знак Пошани», Вітчизняної війни, «За мужність»; медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За трудову доблесть», «За перемогою над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «20 років перемоги над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «За визволення Білорусі»; відзнаками Держкомлісгоспу: нагрудний знак «Почесний лісівник України», «Відмінник лісового господарства України» та іншими.
Зустріч ветеранів Великої Вітчизняної війни лісогосподарської галузі у День Перемоги (Міністерство лісового господарства України, 1975 рік)
Перший ряд (зліва направо): Г. М. Конончук (начальник планово-економічного управління, згодом заступник міністра), П. О. Паніщев (заступник начальника планово-економічного управління), Л. Г. Мойсеєнко (мисливствознавець головного управління мисливського господарства), Д. Ф. Лавриненко (двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник), Б. М. Лук’янов (міністр лісового господарства УРСР), П. М. Улицький (начальник управління лісового господарства, Герой Радянського Союзу), П. Ф. Косенко (заступник міністра лісового господарства УРСР), Г. Г. Ілляш (старший економіст фінансового управління), С. М.Безпала (прибиральниця).
Другий ряд (зправа наліво): В. Г. Удовиченко (командир авіазагону з охорони лісів від пожеж), Валентина Павлівна Тоценко (старший інженер управління лісорозведення), Г. І. Бабіч (заступник міністра лісового господарства УРСР, пізніше перший заступник міністра), О. Г. Володарський (старший інженер управління кадрів і навчальних закладів), Ю. А. Десятник (начальник управління лісних товарів), Ю. Г. Горін (начальник управління реалізації лісопродукції), Раїса Леонтіївна Бер (старший інженер управління лісового господарства).
Другий ряд (зліва направо): М. С. Косовський (старший інженер управління матеріально-технічного постачання), М. Є. Шляханов (начальник відділу експорту продукції), П. М. Гончаров (головний бухгалтер управління робітничого постачання), Б. М. Молдаванський (пенсіонер), В. К. Жолондковський (старший інженер управління реалізації лісопродукції), С. В. Болденков (начальник головного управління мисливського господарства), Б. М. Чернецький (старший інженер управляння кадрів і навчальних закладів).
Третій ряд (зліва направо ): М. Ф. Попков (старший інженер управління лісозаготівель), В. Г. Рябцун (начальник управління робітничого постачання),Ю. Т. Гафтонюк (заступник начальника управління реалізації лісопродукції ), В. П. Авраменко (начальник фінансового управління), М. Д. Бубновський (начальник управління кадрів і навчальних закладів, Герой Соціалістичної Праці), В. М. Подоляк (заступник начальника управління лісорозведення),А. С. Степанов (начальник другого відділу), Г. А. Гончаров-Гамаріко (заступник начальника управління лісового господарства), П. О. Бєлєнький (директор Київської бази управління матеріально-технічного постачання), Б. Ф. Кравченко (старший інженер управління лісового господарства), В. К. Луценко (начальник КРУ).Т
ретій ряд (зправа наліво): О. О. Гріненко (заступник начальника управління робітничого постачання), М. Н. Лехтер (старший юрисконсульт),Т. А. Мартинюк (начальник управління лісозаготівель), Є. Д. (Крайнєв (старший мисливствознавець головного управління мисливського господарства).
Четвертий ряд (зправа наліво): М. Ф. Головня (завідувач господарством), М.І. Корпусенко (начальник відділу сільського господарства), Ю. М. Бродський (начальник управління організації праці і зарплати).
Війна залишила після себе незліченну кількість зруйнованих населених пунктів, заводів, колгоспів, мільйони скалічених доль і душ. На жаль, не всі з ветерани повернулись додому і дочекалися Перемоги. Ті, хто вижив у цьому пеклі, передали новим поколінням безцінний досвід. Ви навчили нас боротися до перемоги, бути сильними, терплячими і гордими. Ви і після війни не зрадили своїм принципам: працювали на совість, любили життя до останку. Хочеться, щоб хтось із читачів поглянув на знімок унизу і пригадав своїх колег, друзів, учителів, батьків, які вибороли Перемогу. А таких людей дуже і дуже багато… Вони – в кожному серці, в кожному місті, в кожній країні. Дякуємо Вам за життя.
НАРОДЖЕНИЙ У СОРОЧЦІ
У ці святкові дні з особливою теплотою Панасу Федосійович згадує своїх колег-фронтовиків, з якими поталанило тривалий час працювати в Міністерстві лісового господарства. Багатьох з них ви бачите на знімку 1975 року під час святкування Дня Перемоги. «Доволі пам’ятними для мене є спогади мого колеги і друга. У нас у Міністерстві був начальником управління лісового господарства Герой Радянського Союзу Павло Михайлович Улицький. Це мій душевний друг, який брав участь у боях на Сандомирському плацдармі, командував артилерійським дивізіоном. Там було створено бойовий загін, щоб захопити ще один плацдарм на шляху до Варшави. Під прикриттям ночі переправа вдалася, але тільки з двома гарматами. Німці одразу почали наших воїнів поливати вогнем, атакувати. Ворог атакує, а відбиватись немає чим. І тут наші помітили залишену німецьку батарею. Павло Михайлович говорив: «Ми її знайшли як щастя». І не був би він артилеристом, якби не повернув ті німецькі гармати проти них самих і почав відбивати атаки. Та ось закінчилися снаряди. Що робити? Павло Михайлович побачив, що в нейтральній зоні між німцями і нашими стоїть понівечений танк. Він вирішив пробратися до нього і звідти направляти артвогонь. Павло Михайлович згадував: «Здорово виходило. Тільки німці зосередяться для атаки, ми накриваємо їх вогнем і атаку зірвано». Так тривало довгенько, поки німці не засікли, що хтось коригує цей вогонь. І «всмалили» по танку. Загинув зв’язковий, а Павлу Михайловичу влучило в живіт. Врятував дивізійний лікар, його кращий друг. Він зумів переправити Павла Михайловича у тяжкому стані на Сандомирський плацдарм, а звідти вже доставив у фронтовий шпиталь. Як згадував Павло Михайлович, важив він тоді 45 кілограмів. Друг побув з ним у шпиталі днів три і, побачивши, що він тут уже не потрібний, поїхав у свій дивізіон. Згодом вирішив провідати Павла Михайловича. Приїжджає, а йому кажуть, що він уже мертвий і його винесли в трупарню. Кинувся до Павла Михайловича – той дихає. Друг узяв його на руки і приніс назад до палати: «Лікуйте, він ще живий». Його реанімували. Друг знову побув біля нього кілька днів і поїхав. Невдовзі він їде знову в шпиталь, де йому кажуть: «Його винесли в трупарню». Реанімація повторюється… Пощастило в тому, що за цей бій Павлу Михайловичу встигли присвоїти звання Героя Радянського Союзу. А тим часом зі шпиталю літаками відправляли до Москви поранене військове керівництво, тож і його прихопили як Героя Радянського Союзу. У Москві його виходили. А так помер би…»
