13/09/2012
0Подивитись, як працює новітня техніка, вирушаю до лісу разом із головним інженером підприємства Григорієм Сичом (48 років).
Ділянка, на якій проводиться вирубка, знаходиться неподалік села Помоклі. Доки їдемо, Григорій Іванович розповідає:
– Наш лісгосп налічує п’ять структурних підрозділів: 4 лісництва та автогараж, який займається вивезенням лісу. Саме цей підрозділ і заробляє кошти, які потім використовуються на відновлення нашого лісового господарства. Наш ліс-кругляк користується великою популярністю не лише в Україні, а і закордоном. Останнім часом ми співпрацюємо із китайцями. Вони доставляють на продаж у Європу багато своїх промислових товарів, а у зворотному напрямку, аби не везти порожні контейнери, завантажують їх нашим лісом. І для них, і для нас така співпраця вигідна.
Заїхавши на ділянку, підходимо до водія лісовозу, який саме готувався завантажити свій «Урал».
– Знайомтесь, Сергій Середній, 57 років. Класний водій, таких на Переяславщині не так уже і багато. Ми дуже давно хотіли бачити його у нас, але він все якось відмовлявся. Проте зуміли таки його переконати, що у нас йому буде найкраще, – говорить Григорій Сич.
– Сергію Івановичу, як ви стали водієм?
– Я народився у Малій Каратулі, там і закінчував школу. Від військкомату був направлений у переяславську автошколу. Потім призвали у армію, кермував автомобілем з ракетною установкою. Після армії повернувся у село, але постійного автомобіля в колгоспі мені не давали, увесь час був на підміні. У когось поламалась машина, мені її дають. Я відремонтую, кілька днів поїжджу. А потім повертається старий водій, а мені знову якесь поломане авто пропонують прийняти. Набридло, то я пішов працювати спочатку у РЕМ, потім перейшов у «Сільгоспхімію». Там мені дали спочатку доведену до ручки «аміачку», згодом отримав новенького «Зіла» а потім «Камаза». Після розвалу цього підприємства три роки проїздив на «Зілу» у «Агрошляхбуді». Та коли там стали поганенькі заробітки, зголосився таки перейти у лісгосп.
– Сергію, ви з вигляду такий щупленький, не важко кермувати лісовозом?
– Важкувато. У мене таке авто, що я маю його сам як завантажувати, так і розвантажувати. Наплигаєшся за день туди-сюди. Для моїх років це уже важкувато, але ж і гроші платять як для Переяслава непогані. То мушу терпіти.
– Яку відстань за день доводиться проїжджати?
– На своєму «Мішані» я проїжджаю в середньому 160–200 кілометрів. В залежності від того, із якої ділянки вивожу кругляк.
– Ви свій лісовоз назвали «Мішанею»?
– Так. У моєму розумінні Михайло – здоровий, сильний чоловік, як і моє авто. Тож «Мішанею» його і назвав. Ранньої весни, чи «глупої» осені, коли лісові дороги майже непрохідні, їдучи, погладжую руля і шепочу: «Давай, Мішаня, не підведи».
– І не підводить?
– Було один раз, що і він не допоміг. Біля Дівичкок в лісі лісовоз мусив ночувати, аж доки на ранок військовики не допомогли вибратися із багнюки. А так Бог милував.
– Ви звикли їздити лісовими дорогами. То міські шляхи для вас як автострада?
– Не зовсім. По перше, на переяславських дорогах дуже багато транспорту, особливо в районі автовокзалу. Таксисти так і «ширяють» попід колесами, іноді здається, що правила дорожнього руху писані не для них. А Ярмаркова, якою їде увесь вантажний транспорт, дуже вже розбита. Лісовою дорогою легше проїхати, ніж вибоями Ярмаркової.
– Колеса не губили по дорозі?
– Був гріх. Це коли я тільки отримав цей «Урал» із причепом, і мене ніхто не попередив, що на причепі одна ступиця із правою різьбою. Тобто коли колесо крутиться по ходу, то вона може відкрутитися. Так і сталось біля четвертої школи. Якщо чесно сказати, я і не помітив, що колесо загубив. В «Урала» стільки сили, що він і на трьох колесах тягнув той причіп. Зустрічні «жигулі» мені поморгали фарами. Я зупинився, дивлюсь, немає колеса. Пішов шукати. А воно, відкрутившись, в’їхало у зустрічну «Ладу», пом’яло в ній дверцята. У нас у гаражі хлопці зробили повний ремонт постраждалого автомобіля. Причому ремонт оплатив лісгосп.
– У народі кажуть, що у лісників під кожною сосною стоїть пляшка горілки, а на гілках висять кільця ковбаси. Як ви ставитесь до випивки?
– Одного разу, знав точно, що їхати нікуди не буду, бо стояв на ремонті, в обід випив пляшку пива. Це, як на гріх, побачив директор Валентин Адамович і позбавив премії у триста гривень. А потім ще й жартував: «Ну ти, Серьожо, даєш, я собі горілки не можу дозволити купити за 100 гривень, а ти пиво за 300 п’єш». То я сказав собі – все, ні на роботі, ні перед роботою ніякого вживання спиртного.
Доки ми розмовляли, у Сергія Івановича задзвонив телефон. Поговоривши із абонентом, він спішно почав готувати автомобіль під завантаження.
– Клієнт уже нервується, бо я йому на пилораму по обіді обіцяв привезти оплачений кругляк. Пора працювати.
Після цього він заліз на місце, із якого управляють маніпулятором, і почав завантажувати автомобіль.
А ми повертаємося додому. По дорозі запитую головного інженера:
– А скільки ви садите лісу?
– Яку площу вирубали, то таку і засаджуємо. У цьому році при плані 95 гектарів посадили навіть більше – 109. Не можна ставитись лише споживацьки до лісу, треба думати, що ти залишиш після себе.
