21/10/2020
0Хто кохає Батьківщину – мусить кохати і її природу М. Шарлемань, 1918.
Революційні події 1917 року, громадянська війна та перші дні незалежності молодої української держави підштовхнули частину інтелігенції до думки про необхідність охорони природи. Одними з причин цього були очевидні наслідки руйнування природи після війни та назріваюча земельна реформа.
Наближення земельної реформи викликало у активістів революційних організацій ідеї, не сумісні із збереженням природи. Багато авторів того часу писали про необхідність розподілу землі між дрібними землевласниками та максимально ефективного її використання, рахували скільки є українців і яку кількість землі має отримати кожен. Звісно ж, про ділянки природи, що не мають належати нікому, – не могло йтись, адже народ бажав, передусім, отримати землю.
Першим мову про потребу зберегти частину природних територій недоторканими підняв Микола Шарлемань, на той час – учасник більшості природничих і біологічних товариств, що діяли у Києві, засновник Зоологічного музею, Київського зоопарку, а невдовзі – засновник перших українських заповідників «Асканія-Нова» та «Конча-Заспа». Зоолог за освітою, М. Шарлемань, мав досвід роботи у Селянському земельному банку (1910–1914). Зважаючи на це, з 1917 року у виданнях УНР почали з’являтися його статті про наслідки війни для природи, а також про необхідність створення в Україні перших заповідних територій.
Книжку «Охорона природи», написану в 1919 році, М. Шарлемань починає тривожними думками про наслідки війни для природи: «Війна та революція завдали природі нашої країни глибоких ран. Порубано більше половини загальної площі лісів, розорано останні куточки степів, постріляно багато цікавих і рідких звірів та птахів, знищено та й ще нищиться багато риби в річках».
Будучи добре обізнаним у тогочасному іноземному досвіді охорони природи, М. Шарлемань писав: «Україна має в своїх межах багато місцевостей, у яких повинні бути утворені національні парки або окремі зразки природи, що охороняються». Серед таких на одному з перших місць він ставив куточки ще незаораних степів, оскільки в Західній Європі таких степів вже не було.
Втім, для українців, натхненним національним державотворенням було важливо інше, про що також неодноразово можна знайти зворушливі рядки: «Степи мусять мати для нас велику вартість ще і в національно-історичному відношенні, позаяк вони являють собою останні живі пам’ятки тої природи, серед котрої складалося вільне козацьке життя».
Проте запровадити нову ідею охорони природи в молодій українській державі було вкрай непросто. Більшість населення, переважно сільського, змушена була шукати можливості поновити господарство після війни і природоохоронні ідеї не могли стати масовими чи, бодай, популярними. «Зараз ще неможливо сказати, коли у нас будуть улаштовані «національні парки», і як би не сталося, що «доки сонце зійде – роса очі виїсть» – писав М. Шарлемань. – Через те кожна приватна освічена людина повинна взяти участь в охороні рідної природи. Де тільки можливо, треба пояснювати про значення багатств природи, про необхідність обережного відношення до її дарів… Тим, що прийматимуть участь у праці по пропаганді та проведенню в життя ідей охорони природи, треба пам’ятати, що ця праця має велике державне, національне, наукове, сільськогосподарське, педагогічне та естетичне значення».
Сумістити створення заповідників і національних парків із повною приватною власністю на землю неможливо. М. Шарлемань писав, що «не можна вважати за заповідник Біловезьку Пущу – місце, де полювали царі, або приватні маєтки Потоцького, Радзівіла, Капніста та Фальц-Фейна». «Природники» часів УНР, у тому числі і М. Шарлемань, були переконані, що землі під заповідники мають бути націоналізовані.
6 серпня 1918 року, під час першої наради природників України, очільник Полтавського краєзнавчого музею В. Ніколаєв запропонував звернутись до уряду з проханням визнати державною власністю та оголосити національними парками низку природних територій Полтавщини. Попри наявність на той час низки «приватних заповідників» на землях великих землевласників, учасники наради прагнули зробити охорону природи – справою державною. М. Шарлемань наголошував, що коли приватні заповідники лишаться в руках їхніх власників, – не матимуть гарантованого майбутнього. Сам він бажав бачити заповідники місцями цілковитої і безстрокової заборони господарської діяльності людини та не хотів називати заповідниками перетворені людиною території. «Заповідник – це така площа землі, де будь-яке втручання людини в життя природи назавжди заборонено».
Проте як вирішити проблему тотальної неосвіченості населення? У книжці «Охороняйте рідну природу!», висловлювання в якій згодом, в 30-х вкинули М. Шарлеманя до колеса репресій, він пише: «Головною перешкодою для природоохоронних інституцій України в справі утворення заповідників, заказників, національних парків є неосвіченість населення в напрямку ідей охорони природи, взагалі відсутність у народних масах «обережного» відношення до Дарів природи. А велику допомогу в цій справі можуть дати ті інтелігентні люди, що близько «торкаються до народу»: народні вчителі, позашкільні інструктори, агрономи, лісівникіи. Це місцеві культурні сили, котрі можуть побороти в селянства байдуже або зовсім погане ставлення до справи природоохорони». Учений вважав, що допомогу залишкам дикої природи вчителі й краєзнавці могли б дати влаштуванням відповідних читань з поясненнями державного та національного значення охорони пам’яток природи, загальних читань про необхідність бережливого відношення до дарів природи, заснуванням при «Просвітах» окремих природоохоронних гуртків, дитячих спілок тощо. Треба було пояснити селянам, що охорона природи означає не відмову від користування природними багатствами, а помірковане і зважене їх використування.
На жаль, більшість українців не прийняли цю думку і сьогодні, а слова М. Шарлеманя актуальні досі: «Якими шляхами піде далі історія охорони природи в Україні, тепер, звичайно, сказати не можна, бо досі організація цієї справи в нас перебуває в зародковому стані. Поки що нашим завданням є, крім дрібних виступів на захист окремих пам’ятників природи, – широка пропаганда і популяризація ідей охорони природи серед широких народних мас».
Сам М. Шарлемань, протягом усього творчого періоду життя (з 1907–1970) пише популярні статті про природу. Працюючи з 1924 по 1930 рік директором заповідника «Конча-Заспа», М. Шарлемань записує цікаві історії про зустрічі з тваринами. Та видати не встигає, оскільки на вченого розпочинається тиск радянської репресивної машини. У 1932-му М. Шарлеманя примусили публічно зректись своєї книги «Охороняйте рідну природу!» за згадку про те, що у 1917 році «більшовицькі солдати зруйнували зоопарк Пилявин». Уже за лічені роки М. Шарлемань оголошений «ворогом народу», його книги вилучаються з бібліотек, нові природоохоронні видання більше не дозволяють видавати. Заповідник «Конча-Заспа» також ліквідовують. Лише у 1958 році видавництво «Радянська школа» видає нариси Шарлеманя про заповідник під назвою «Весна-красна», не вживаючи назву заповідника в тексті. Не знаючи трагічну історію цієї книги, може здатися, що це лише звичайне натуралістичне видання для школярів.
Помер 87-річний М. Шарлемань у 1970 році, провівши останні 35 років життя у злиднях і цькуванні. Ретельно перебраний архів вченого передали до фондів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, вилучивши з нього всі матеріали про охорону природи та про становлення незалежної України.
Лише тепер, відшукуючи збережені у спецфондах бібліотек природничі видання, ми відкриваємо для себе видатних діячів охорони природи нетривалого міжвоєнного часу та дізнаємось чого прагнули ці люди століття тому.
