18/10/2020
0Мислять, як інженери, граються, як діти.
Мої власні багаторічні спостереження за птахами, а також інформація про крилатих, отримана із різних наукових джерел, особисті спілкування з викладачами – біологами Рівненського державного гуманітарного університету, вчителями дають підстави стверджувати, що, володіючи високим рівнем розвитку нервової системи, птахи переважають багатьох представників тваринного світу своїм «інтелектом», можливістю вирішувати досить несподівані логічні завдання. Пригляньтеся, наприклад, до гнізда ремеза – отої рукавички, прикріпленої до вербової гілки над водою, у якій вигойдуються пташенята. Хіба це не шедевр технічного розв’язання багатьох проблем маленької пташиночки масою лише 10 грамів? Адже таке розміщення гнізда, насамперед, забезпечує захист від ворогів, яких у ремеза, як й в усього дрібного птаства, дуже багато. Пишучи в одному зі своїх віршів, що десь плаче іволга, сховавшись у дупло, схоже, Сергій Єсенін помилився, а може, просто для влучної рими таке написав, бо в дуплі ці птахи ніколи кубельця не влаштовують. А ось інженерне вирішення будівництва гнізда іволгами таки дивує: припасовують вони свої домівки у вигляді кошика обов’язково в місці розгалуження двох міцних гілок – такої собі рогатини, опускаючи днище дещо нижче, звідки його ніякий вітер не висмикне. Та ще й особливо пружні гілки вибирають подалі від стовбура, щоб куниця чи ще якийсь недруг не міг добратися до їх домівки. Адже коли наполоханий птах зірветься з гнізда, то пружна гілка гойднеться так, що напасник не утримається на ній. Ну, хіба – не здивує такий «інтелект»?!
Вчені-біологи у захопленні також від навігаційних здібностей пернатих, які так легко орієнтуються на місцевості у своїх незмірно далеких перельотах. Цей феномен – чудова модель для біонічних досліджень і вирішення інженерних проблем щодо просторової орієнтації.
А хіба не загадкою є ідеальна пташина пам’ять? Як тільки оте птаство знаходить своє гніздечко в одноманітності зелених кущів, дерев, трав’яного покриву лугу?! А ще в багатьох птахів розвинута «пам’ять» на образи зі сторони людини. З власних спостережень знаю, що коли хтось пошкодить гніздо, наприклад, бузькові, запам’ятає це він назавжди – вже більше не повернеться до обійстя, де зазнав кривди, і наче й іншим родичам розповість про це. І зовсім інша реакція ластівок стосовно своїх кривдників: схоже, у них повністю відсутня «пам’ять» на образи – навіть на місці зруйнованого у їхній присутності гнізда вони одразу починають будувати нове.
Запам’ятався мені з дитинства і ще один пташиний феномен – «крилатий годинник» – одуд, який зі своєю сім’єю поселився в дуплі старої груші, що росла неподалік. Ото двічі на день у один і той же час птах озивався дуже голосним «уд-уд-уд» або ж «уп-уп-уп». І селяни знали, залежно від того, в яку пору дня він сигналив, що їм потрібно вже «корівок на пасовище виганяти чи доїти».
Вражають і спостереження за пташиними ігрищами – справді, вони своїми забавами нагадують багаті фантазією дитячі розваги. Нещодавно по телевізору довелося бачити як ворона з’їжджала по похилій покрівлі багатоповерхового будинку. Ото опуститься на бляшанці, розставивши крила, аж до краю даху, а там, підхопивши те знаряддя, знову летить на гребінь даху, щоб повторно з’їхати вниз. І так добрий десяток разів.
Та й взагалі, чи не найбільше захоплень доводиться чути про неймовірні «здібності» ворон. Не буду розповідати як крук чи гайворон лущать горіхи, як жбурляють на бруківку, а то й на одинокі камені, ці плоди, щоб розбити шкаралупу, та як розсаджують по всій довколишній території, бо це бачив кожен. А ось про те, як сіра ворона захищала своє дитинча, все ж розповім. Про цю пригоду повідав мені рівненський будівельник Леонід Андрійчук. Якось на будівельний майданчик, що серед лісу, опустилося вороненя. І Анатолій, який вгледів це, підібрав його. Однак його навіть роздивитися не встиг, як мати-ворона каменем упала чоловікові прямо на голову. Чи то крилом, чи кігтем черкнула по тім’ячку так, що з голови аж цвіркнула кров. І хоч будівельник одразу випустив пташеня з рук, але, наче забувши про дитинча, мати-ворона продовжувала свій напад. Збіглися приятелі йому на допомогу – відкидали пташку вбік, але вона знову бралася за своє. І хто його знає, чим би все скінчилося б, якби на галас не вийшов господар з рушницею – його постріл у повітря нарешті наполохав нападницю.
Серед птахів дуже відома така забава як підробка голосів сусідів. Чеглока, невеликого «вусатого» сокола, добре знаю. І позивні його – гучне скигління «клі-клі-клі» або «кік-кік-кік» упізнаю серед сотні пташиних голосів. Тож яким було моє здивування, коли бродячи в лісі поблизу села Кузьмівки Сарненського району пішов на його голос, а, непомітно підкравшись до дерева, де птах влаштував свої голосові витинанки, побачив, що то не чеглок, а боривітер «косить» під свого лісового сусіда. Ще й, наче на доказ, аби не сумнівався, що він такий майстер-пародист, завис над головою у повітрі, тріпочучи крилами. Саме отим «висінням», поборюючи вітер, цей птах і заслужив свою назву.
Та всіх крилатих у «мистецтві» передражнювати, напевно, перевершують шпаки. Їх пісні взагалі насичені звуками, запозиченими в інших пернатих, а то й домашніх тварин тощо. У кого тільки не «краде» він пісні?! Ну хіба що тільки в солов’я «поцупити» не виходить – дотягнутися до маестро таки не спроможний. А от автор цієї публікації неодноразово був сам свідком, як шпак перейняв гавкання собаки.
Та це ціла історія, яку, вважаю, варто повідати читачам. Коли ще був школярем, дійшли до мене чутки, що житель нашого села Гута Костопільського району скрипаль-самоучка Талимон Добридник «створив» дует у складі шпака, будиночок якому приладнав на груші в своєму саду, та свого цуцика Бобика. І співає, подейкували, той дует під Талимонову скрипку. Тож напросився і я до скрипаля на незвичайний концерт. І тільки Талимон сів зі скрипкою у руках на дерев’яну лавочку при призьбі, як біля його ніг завертівся, помахуючи хвостом, песик. Коли музика заграв, собака, потрапляючи в такт мелодії, почав завивати та гавкати. А далі, о леле, вигулькнув зі шпаківні й чорний красень і почав, не повірите, гавкати в унісон собачому «співу». Ще й одночасно крилами завзято хлопав: виходило, наче в бубон б’є. Через роки не один раз доводилося бачити по телевізору як собаки «співають» під музику, але подібного концерту більше не бачив.
Правда, подібне здивування одного разу в мене викликали дії дятла строкатого великого, який на весь ліс «деренчав» розколотою гілкою. До цього раніше не раз чув у лісі таке «деренчання», але ніколи не думав, що то витвір лісового коваля.
Кожному з нас неодноразово доводилося спостерігати як граються птахи, особливо молоді виводки – ну геть, як наші діти. А ще – пернатим притаманне почуття пташиної дружби, «мотиви» якої, скоріше всього, допомога сильнішого слабшому.
Скажімо, взимку дятли тримаються одинаками, щоб ніхто не заважав їм «працювати» у своїх кузнях. Але таке усамітнення в них ніяк не виходить: варто лише лісовому ковалеві кілька разів ударити дзьобом по стовбуру дерева, як до нього прилітають цілі ватаги синичок, повзиків та іншого дрібного птаства. Відіб’є коваль шматок кори від стовбура засохлого дерева, а в ньому маса короїдів, личинок різних – от і є дрібноті обід.
Напевно помічали, що біля гайворонів обов’язково вертяться галки. Великі птахи, завдяки міцному дзьобу, легко подрібнюють тверду їжу, а вже крихти підбирають галки, які завжди тут як тут. Не доводилося бачити, щоб граки при цьому виявляли незадоволення – відганяли своїх менших супутників. На них вони просто не звертають уваги, а галки завдяки такому приятельству виживають, особливо в суворі зими.
Звичайно, у моєму журналістському блокноті назбиралося ще чимало й інших історій із пташиного життя, тож можна було б продовжити свою розповідь. Але, гадаю, й того, про що повідав, достатньо, аби читач зрозумів, який цікавий пташиний світ оточує нас і що у птахів є чому повчитися і нам. Тож дуже сподіваюся, що подбаєте про своїх крилатих супутників – підготуєте годівнички, щоб вивісити їх на деревах у садах, скверах, парках до першого снігу. Адже попереду в птахів, як і в нас, чергове випробування зимою.
