Солодкий плід гіркого кореня

Для справки. Все написанное, принадлежит перу человека, сделавшего карьеру благодаря членству в КПСС, бывшему секретарем партийной организации одного из лесхозов Житомирской области, очень активно участвовавшему в партийной жизни Минлесхоза Украины. “Прозрел” он в 1991 и в одночасье  стал  убежденным украинским- буржуазным националистом. В архивы СБУ попал с легкой руки Валерия Михайловича Брежнева, который отдал ему мои конспекты дел Марченко, Падалки, показаний Погребняка… Писал книжки об истории Украины, умудряясь обходиться списком литературы из десятка наименований.. Упорствовал на 6-8 метровых междурядьях при создании культур дуба… Молодец Емельянович: ему кивал, а делал, – так как надо….Мы конечно, периодически общались, но дружны не были и  в один ряд с Иваницким , у которого  Гаврилович  безбожно списывал, я бы его не поставил.  Он это знал. М.П.

Сторінки з життя студента Київського лісогосподарського інституту повоєнних років.

У 1947 році після одержання атестата зрілості я отримав паспорт, а це було не просто, тому що до середини 1960-х років селянам паспортів не видавали, і здав документи в приймальну комісію інституту.

За кілька днів до початку екзаменів у приймальній комісії мені вручили екзаменаційний лист і картки на хліб строком на два тижні – період здачі іспитів.

Понад 90% абітурієнтів були воїни радянської армії – фронтовики. Усі вони вступали поза конкурсом і ставали студентами, навіть якщо одержували на екзаменах лише трійки, а я мусив здати всі іспити на «відмінно». Мені це вдалося, і я став студентом першого курсу лісогосподарського факультету.

Навчальний корпус Київського лісогосподарського інституту був ущент зруйнований в 1941 році під час оборонних боїв за Київ. Після звільнення територію інституту обнесли колючим дротом майже 4 м заввишки, і розпочалася відбудова інститутського корпусу. Працювали там військовополонені німці. До війни навчальний корпус інституту мав два поверхи, а після відбудови він став триповерховим. Відбудова тривала майже до кінця 1949 року, а студенти навчалися в тісних кімнатах гуртожитку №1. Майже всі студенти жили в найманих приватних помешканнях.

Студентська профорганізація дала мені місце в гуртожитку – бараку – біля навчального корпусу лісогосподарського інституту.

Студентське життя тоді було надзвичайно важким. Єдиним джерелом існування в мене була стипендія. Платили її лише за «четвірки» і «п’ятірки». Двічі на рік (вересень і лютий) я її не одержував – вона йшла на оплату за навчання. Ще студенти «добровільно» підписувалися на позику державі в розмірі місячної стипендії. Отже, три місяці на рік я не мав жодних засобів для існування. Буханка хліба на базарі коштувала 130–140 крб., і за стипендію я міг купити лише одну хлібину. До скасування карткової системи (березень 1948 року) щоденно на картку я одержував 0,5 кг хліба. Назвати глевкий і чорний як земля кавалок хлібом можна було лише умовно, але я з›їдав його за кілька хвилин.

Після скасування карткової системи в магазині можна було купити одну буханку хліба, але черги за ним були гігантські, а привозили його мало. Дуже часто, простоявши в черзі багато годин, я йшов у гуртожиток без хліба. Грошей, як правило, в мене не було. Я був постійно голодний і не міг відвідувати лекції, бо від голоду паморочилася голова. Єдиний вихід: треба їхати в село до мами. Поїзд до станції Попільні ходив двічі на добу: вдень і вночі. У нічній темряві легше було пробратися до поїзда без перонного і проїзного квитка. Їздив я на підніжках вагонів, на перехідних майданчиках між вагонами і навіть на дахах пасажирських поїздів і товарняків.

Від Попільні до Верхівні – 24 км. Дуже важко було долати ті кілометри вночі. Від голоду паморочиться голова. Йду по рівній дорозі, а мені здається, що провалююся в якусь яму.

Вранці, вкрай стомлений, добирався я до мами. У неї, крім картоплі, квасолі та буряків, нічого не було. Через день-два набравши картоплі і квасолі, я повертався до Києва.

На третьому курсі ми, п’ятеро студентів, які жили в одній кімнаті гуртожитку, об’єднали свої ресурси і по черзі варили їжу, найчастіше квасолеву юшку чи картоплю. В гуртожитку була величезна плита, яка опалювалася дровами. Рано-вранці треба було знайти місце на плиті, щоб поставити свою каструлю. Хоч як важко було, навчався я в інституті добре, в основному отримував «відмінно».

У 1947 році розпочалося осушення Ірпінської заплави, а осушувальні канали копали вручну лопатами. Щорічно у вересні туди посилали студентів. Копали ми також картоплю і буряки, збирали кукурудзу. Хоча це суворо заборонялося, іноді вдавалося привезти з поля торбину картоплі.

У 1949 р. була закінчена відбудова навчального корпусу (відомого нині, як перший) і студенти з тісних кімнат гуртожитку, де проводилось навчання перейшли у світлі та просторі аудиторії.

У навчальних планах на пер­шо­му-третьому курсах понад 30% навчального часу було відведено на вивчення марксизму-ленінізму, творів Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, наукового атеїзму, «Короткого курсу історії ВКП(б)». Особлива увага надавалася розвінчуванню буржуазних псевдонаук – кібернетики, класичної генетики, теорії відносності Ейнштейна, квантової теорії, соціології та ін.

Складалося враження, що всі відкриття в техніці і науці зробили російські вчені. Викладачі намагалися не згадувати в лекціях прізвища іноземних науковців. Саме в ті роки жартівники говорили: «Росія –батьківщина слонів». Тоді, не зважаючи на національність, російськими почали називати всіх учених, які жили і працювали в царській Росії або СРСР.

Студенти вивчали і конспектували твори Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна. «Краткий курс истории ВКП(б)», рішення партз’їздів і пленумів партії, виступи більшовицьких вождів, і всі вони були «історичними» та доленосними. Зубрили студенти праві і ліві ухили в партії, опозиції і блоки, плуталися в лабіринтах партійних рішень і хиталися разом із генеральною лінією партії. Через роки, уже маючи значний життєвий досвід і вивчивши багато архівних документів, прочитавши твори Леніна і Сталіна, я зрозумів, що викладачі, які читали студентам лекції з марксизму-ленінізму, самі не заглиблювалися в твори цих «класиків». Крім того, значна частина написаного тими «класиками» була їм недоступна, бо ніколи в СРСР не друкувалася або була в таких спецфондах, які для викладачів були недоступні. Я переконався, якби кожна розумна людина, навіть той самий комуніст, уважно прочитала твори «класиків» марксизму-ленінізму, зокрема «Маніфест комуністичної партії», виданий К. Марксом і Ф. Енгельсом у 1848 році, вона обов’язково стала б антикомуністом. Недаремно кілька років тому, коли одна міжнародна організація попросила найвідоміших учених планети назвати 10 книжок, які за останні 200 років завдали людству найбільшої шкоди, всі вони на перше місце поставили «Маніфест комуністичної партії», а на друге «Майн кампф» Гітлера.

Викладачі суспільно-полі­тич­них, а також інших дисциплін, змушені були негайно реагувати на процеси, які відбувалися в суспільстві, і виступи кремлівських вождів, зокрема Сталіна. В 1947 році за ініціативою цього «вождя і вчителя усіх народів планети» розпочалася нещадна боротьба з «безрідними космополітами», посилилася боротьба з українськими «буржуазними» націоналістами, вченими- біологами, особливо генетиками, які додержувалися визнаної в усьому світі науково обґрунтованої хромосомної теорії спадковості. Всі ці процеси мали безпосередній вплив на програми навчання студентів і зміст лекцій, які читали викладачі.

Дискусія в біологічних науках розпочалася ще в 1930-х роках. Саме тоді було покінчено з «українізацією» і посилилися процеси, спрямовані на утворення «радянського народу», а республіки позбавили тих куцих автономних прав, які вони мали до цього часу. Наприкінці двадцятих і особливо в тридцятих роках не було такої сфери суспільного життя, особливо в науці і культурі, в якій би більшовики не вели жорстокої боротьби з тими, хто не вписувався в їхні ідеологеми. У більшості випадків ця боротьба зводилася до звільнення з роботи і репресій.

Наприкінці 1920-х років розгорнулася дискусія щодо віку рубки дерев та принципів лісокористування і ведення лісового господарства. Одразу дискусія набрала політичного забарвлення. Саме тоді розпочався розгром класичної лісівничої науки і науково обґрунтованих принципів ведення лісового господарства про сталість, рівномірність і безперервність лісокористування. У тридцяті роки настав зоряний час для невігласів, які поставили перед собою мету – вигнати лісівничу науку з лісу, а також тих, хто дотримується її рекомендацій. Цей «напрям» одразу підтримали в партійних та урядових органах. Вогонь критики спрямували насамперед проти вчення професора Г.Ф. Морозова про ліс і професора М.М. Орлова про сталість і безперервність лісокористування. Безпідставної критики зазнавали професори В.М. Сукачов, А.П. Тольський, М.Я. Ткаченко, В.В. Гуман та всі інші класики лісівничої науки. На початку 1930-х років конфлікт між лісівниками і лісозаготівельниками вкотре за­гострився, і органи влади вирішили повністю підпорядкувати лісове господарство лісовій промисловості, перетворити його на лісосировинний придаток останньої.

Принциповість професора М.М. Орлова у відстоюванні лісівничих правил і принципів лісокористування не подобалася органам влади. У 1932 році його звільнили з роботи і залишили без засобів до існування. Книжки опального професора викинули з бібліотек. Після звільнення М.М. Орлов щоденно приходив на кафедру і сідав за будь-який вільний стіл, а 27 грудня 1932 року помер у своєму колишньому кабінеті.

Студенти не знали усіх цих обставин, а викладачі, які були учасниками і сучасниками тих подій, намагалися про них не згадувати.

Після закінчення Другої світової війни з новою силою розгорнулася дискусія в біологічних науках. Головними дійовими особами в цій дискусії були всесвітньо відомий геніальний учений М.І. Вавилов (1887–1943) і Т.Д.Лисенко (1898–1976), за спиною якого стояв сам диктатор Сталін. Агробіолог Т.Д. Лисенко заперечував наявність внутрішньовидової боротьби і перенаселення в природі, висунув псевдотеорію породження одних видів іншими, наприклад сосни ялиною, ліщини грабом і т.д., заперечував існування гена навіть тоді, коли новий напрям у науці – генна інженерія досягла небувалих успіхів, вважав, що зміни в рослинах настають лише внаслідок впливу навколишнього середовища, доводив, що в природі існують вегетативні гібриди. В 1949 році «народний академік» Т.Д. Лисенко написав інструкцію щодо створення полезахисних лісових смуг гніздовим способом під покровом сільськогосподарських культур, без обробітку ґрунту і догляду за лісопосадками (затрати – лише 4–5 людино-днів на один гектар). Крім того, він рекомендував вводити в лісосмуги один ряд супутніх і два ряди кущових порід, тобто замість ажурних і продувних вирощувати щільні лісосмуги.

1 липня – 7 серпня 1948 року в Москві відбулася сесія ВАСГНІЛ, на якій із доповіддю «Про становище в біологічній науці» виступив Т.Д. Лисенко. Матеріали сесії друкувалися в ЗМІ. Прихильники Лисенка заполонили всі ЗМІ своїми статтями. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ за розпорядженням урядових органів звільнили майже три тисячі вчених, які не сповідували вчення Лисенка. В КЛГІ звільнили всесвітньо відомого ентомолога, завідувача кафедри професора З.С. Голов’янка і члена-кореспондента АН УРСР, професора, завідувача кафедри дендрології В.О. Поварніцина та інших викладачів. Через рік після звільнення З.С. Голов’янку і В.О. Поварніцину дали можливість читати лекції. На жаль, В.О. Поварніцин став читати їх так погано, що студенти перестали їх відвідувати. Після сесії ВАСГНІЛ твори антилисенківців викинули з бібліотеки інституту. Лише деякі викладачі лісогосподарського факультету (професор В.О. Бодров, доцент І.М. Сазонов і С.Х. Дука) підтримували Лисенка та його ідеї. Принциповим опонентом «народного академіка» був тоді професор Б.Й. Логгінов, який згодом очолив кафедру лісових культур.

Деякі викладачі на лекціях іноді говорили, що в 1920–1930-х роках у системі лісового господарства, а також у Київському лісогосподарському інституті діяли вороги народу, шпигуни іноземних держав та шкідники, і їх викривали та знешкоджували наші славні чекісти. Мене вражало, що жодний викладач, який говорив про це, навіть ті, хто особисто знав деяких «ворогів» народу не називав їхніх прізвищ і не деталізував, у чому ж була їхня провина.

Після проголошення України незалежною державою я одержав можливість в архівах вивчати судово-слідчі справи на репресованих у 1930-ті роки працівників лісового господарства, зокрема керівників ВУПЛУ професорів В.Я. Гурського, О.І. Колесникова, Б.О. Шустова і О.Г. Марченка, викладачів лісогосподарського факультету завідувача кафедри лісових культур Р.Т. Кравченка, професорів Л.В. Цеслинського, А.В. Новака, П.П. Перенка, Г.Г. Заваду, шістьох доцентів, кількох асистентів, а також директора інституту В.М. Крутовського та багатьох співробітників. Після смерті Сталіна всіх було реабілітовано – в їхніх діях не було складу злочину.

З глибокою вдячністю і шаною я згадую викладачів, лекції яких я слухав в інституті. Це були інтелігентні і принципові вчені, які здобували освіту ще до революції. Навіть зовнішній вигляд кожного з них, менери і лексикон, їхня акуратність і витримка, повага до колег і студентів викликали глибоку повагу. Кожен із них був знавцем своєї справи, вони добре знали виробництво. На лекціях подавали матеріал чітко, послідовно і грамотно. Після війни підручників не було, і вони викладали матеріал так, щоб студенти могли записати головне. Ми пишалися своїми викладачами, особливо академіком П.С. Погребняком – основоположником української лісотипологічної школи; професором З.С. Голов’янком – всесвітньо відомим ученим-ентомологом; видатним ботаніком, членом-кореспондентом АН УРСР Я.В. Ро­ллом; членом-кореспондентом АН УРСР В.О. По­варніциним; професором І.М. Зимою – автором першого в СРСР підручника з механізації лісогосподарських робіт; професором К.Є. Нікітіним – основоположником впровадження в практику і наукові дослідження математичних методів і електронної техніки. Студенти пишалися професорами В.І. Гусєвим, І.М. Житовим, О.Л. Новіковим, Т.Т. Малюгіном, доцентами і старшими викладачами О.Л. Сікорським, М.М. Ягниченком, І.М. Ігнатенком, С.О.Глаголевим, М.К. Виковим, А.Л. Солохою, М.С. Кавецьким, П.М. Полив’яним, А.Д. Магомедовим, Ю.М. Руденком, П.М. Мегалінським, Ю.М. Савичем.

Професорсько-викладацький склад інституту забезпечував високий рівень підготовки спеціалістів лісового господарства. Викладачі спеціальних дисциплін особливу увагу надавали практичним заняттям, зокрема з лісових культур, таксації, лісівництва, механізації, дендрології та інших дисциплін. Попри важкі післявоєнні матеріально- побутові умови і майже повну відсутність підручників, більшість студентів навчилося на «4» і «5». Разом зі мною закінчило вуз 141 особа, з них 9 згодом стали кандидатами наук, а Шендриков М.І., Махмет Б.М., Поріцький Г.О. були завідувачами кафедр спеціальних дисциплін на лісогосподарському факультеті. Варто зазначити, що 97 % випускників, які навчалися разом зі мною, пішли працювати в лісове господарство.

На останньому курсі перед завершенням навчання державна комісія за участю представників міністерств вищої освіти і лісового господарства СРСР визначила, куди кожен із випускників мусить їхати на роботу. Понад 90% моїх однокурсників відправили в різні області РРФСР, зокрема на Сахалін і Камчатку, в Середню Азію, Казахстан та інші республіки. Одночасно випускників Уральського лісотехнічного інституту, Московського, Брянського, Воронежського та інших інститутів РРФСР направляли на роботу в лісгоспи України. Так кремлівські керівники проводили політику зі «слияния наций и образованию єдиного советского народа». Мене направляли в Хабаровський край. Я поїхав до Москви, в Міністерство лісового господарства СРСР. Там мені вдалося потрапити на прийом до заступника міністра з кадрів Бухарова і розповісти йому, що не можу поїхати в Хабаровський край через стан здоров’я. Бухаров направив мене в розпорядження Міністерства лісового господарства УРСР.

Першого вересня 2011 року виповнилося 60 років моєї служби на лісовій ниві України.