Проблеми степового лісорозведення

Знищення лісів і розорювання цілинних земель украй негативно вплинуло на довкілля, спричинило бурхливий розвиток ерозії ґрунтів, обміління і зникнення малих річок. За даними знаменитого вченого В.В. Докучаєва, вміст гумусу в чорноземах України на початку XX ст. становив 7–9, а тепер лише 1,5–4,2%. Ми буквально втрачаємо землю під ногами, а нація, яка нищить її, не має майбутнього.

Основна мета степових лісівників – хоча б частково повернути ліси на ті ділянки, на яких вони росли колись.

У квітні 2009 року деякі ботаніки та екологи оголосили про початок організованої кампанії «Збережемо українські степи».Ботаніки (екологи), пропонують припинити роботи щодо заліснення в степовій зоні невгідь і навіть кам’янистих крутосхилів. Вони вважають, що ці ділянки – залишки цілинних степів і пасовищ та сіножатей, на яких можуть бути червонокнижні рослини. Варто зазначити, що вже в липні в літню спеку трава на крутосхилах вигорає і до настання осінніх дощів там залишається лише гола земля. Після посадки лісу ситуація на них поступово змінюється. Важко переоцінити екологічне значення захисних лісів, проте «компетентні екологи» цього не хочуть розуміти. Деякі «природоохоронці» заполонили інтернет своїми пасквілями, в яких називають лісівників злодіями, упирями, нелюдами і ворогами природи. Проте серед лісівників не більше злодіїв і упирів, ніж серед екологів, лікарів, поліцейських, суддів та інших категорій громадян України. Лісівники не захоп­люють землі самовільно, а заліснюють ті ділянки, які їм передають місцеві органи влади, землевпорядники і працівники природоохоронних органів. Екологи, учасники засідання, пропонували заборонити введення в лісові культури інтродукованих видів деревних порід. Вони стверджували, що замість збільшення обсягів лісопосадок у Карпатах і Поліссі лісоводи заліснюють степи, щоб збільшувати обсяги суцільних рубок у лісових районах. Нібито лісорозведення в Степу порушує віковічний екологічний баланс, суперечить природним умовам степової зони і несумісне з природоохоронними законами.

Суцільні рубки в Україні проводяться в обсягах науково обґрунтованої розрахункової лісосіки, затвердженої Міністерством екології, а площі суцільних зрубів заліснюються не пізніше, ніж через рік після рубки лісу. Починаючи з 1950-х років у Карпатах і на Поліссі за рахунок невгідь площа лісопосадок перевищує площу зрубів. З виступів екологів зрозуміло, що вони поняття не мають про значення захисних лісонасаджень, про те, що робиться в лісовому господарстві України, а, головне, не знають проблем, які існують у степовому лісорозведенні.

У північній півкулі існує при­род­но-кліматична зональність. При переході від лісостепової до степової зони і далі на південь ліси все більше й більше ховаються в байраки, балки і заплави річок. У районах, де рельєф сильно розчленований балками і річковою мережею, ліси поширюються на південь значно далі, ніж на рівнинах. Величезні ліси тягнулися вздовж Дніпра, по Орелі, Самарі, Міусу та всіх інших річках степової зони. Академік Д.І. Яворницький, опираючись на історичні джерела та старовинні карти, писав, що Самарські ліси тяглися на 182 версти, досягали 20 верст зав­ширшки. Ще в XV ст. вони займали 400 кв. км, а тепер від них залишилися жалюгідні рештки. Варто зазначити, що рівнинний степ із важкими суглинистими і переважно засоленими ґрунтами завжди був безлісним. Безлісся степів випливає з самої природи степу. Ліси в заплавах степової зони, балках і байраках були переважно знищені у другій половині XVIII та першій половині XIX ст.

Значні лісові масиви росли також на території Української Сахари – Олешківських пісках. Цю місцину батько світової історії Геродот у V ст. до н. е. назвав Гілеєю, тобто Поліссям. Про поширення лісів у минулому свідчать численні історичні, літературні, архівні матеріали, а також сучасні ґрунти лісового походження.

Після знищення лісів на схилах у багатьох місцях оголилося мертве підґрунтя, глина і камінь, виникло багато невгідь. На кожній водозбірній площі була порушена та біологічна рівновага і колообіг речовин, які існували до втручання людини. Починаючи з другої половини XVIII ст. розпочалося масове розорювання цілинних степів. У ХХ ст. у степовій зоні розорали все, що можна було розорати. Тепер залишилося кілька нерозораних ділянок, серед яких заповідники Асканія-Нова (Херсонська область) і Хомутовський степ (Донецька область).

Деякі екологи і ботаніки вважають, що до нашого часу збереглося лише 1% колишніх степів, і винні в цьому лісівники, які працюють тепер у степовій зоні. Вони вважають степами і кам’янисті схили, косогори, змиті майже до материнської породи, невгіддя, на яких не ростуть навіть бур’яни, а також заплави річок. Саме ці землі за участю природоохоронних органів і передають лісівникам під заліснення. Отже, лісівники рівнинних степів не заліснюють, а до розпаювання земель створювали на ланах 3–5-рядні лісосмуги для захисту їх від пилових бур, посух і суховіїв.

Водна і вітрова ерозія пошкоджує тепер майже 50% ріллі. Україна щорічно втрачає в середньому 80 тис. га ланів. На кожному гектарі ріллі, пошкодженої ерозією, Україна щорічно недобирає від 20 до 60% урожаю. У тій сільськогосподарській продукції, яку збирають на еродованих землях, майже немає тих мікроелементів, вітамінів та амінокислот, які вкрай необхідні для людини. Періодично сильні посухи і пилові бурі завдають сільському господарству колосальної шкоди. В 1960 році пилові бурі охопили десять і в 1969 році – вісім областей. Від них загинуло відповідно 1 та 1,3 млн га озимих посівів. На багатьох полях, зораних на зяб, землю видуло на всю глибину орного шару. В господарствах, де було створено систему полезахисних лісових смуг, не постраждали не лише озимі посіви, а навіть поля, зорані на зяб.

Для порятунку землі, річок і водойм у кожному господарстві доцільно на кожній водозбірній площі впровадити комплекс організаційно-господарських, агротехнічних, лісо- і лукомеліоративних та гідротехнічних заходів. У 1967 році уряд України змушений був прийняти Постанову «Про невідкладні заходи по захисту ґрунтів від вітрової і водної ерозії», а також після детального обстеження всіх угідь затвердити «Генеральну схему протиерозійних заходів». Тоді в кожному колгоспі було визначено, де і скільки потрібно посадити лісосмуг і заліснити невгідь. Цю програму не виконано досі.

Здавна люди помітили, що в посушливі роки хліб і трави в Степу і Лісостепу краще родять серед лісів і близько до них. Ці спостереження і наштовхнули окремих землевласників саджати захисні лісонасадження. Україна має двохсотрічний досвід їх створення. Історія степового лісорозведення – це шлях тривалих пошуків і гірких невдач та розчарувань, перевірка на практиці різних ідей і агротехнічних заходів. Лісівники мають тепер багатющий досвід лісовирощування, який дав можливість за останні 60 років виростити понад 1,5 млн га захисних насаджень, переважно на ярах і пісках та інших невгіддях, понад 150 тис. га прируслових і 440 тис. га полезахисних лісових смуг. На жаль, більшість лісосмуг на полях знищено або знецінено. За останні десятиліття на невгіддях посаджено ліси в зелених зонах навколо Луганська, Донецька, Дніпродзержинська, Севастополя, Сімферополя та багатьох інших міст.

Одначе в степовій зоні України є ще дуже багато невгідь, ярів і крутосхилів, змитих до материнської породи, і лісівники намагаються повернути ліси на ті ділянки, на яких вони росли колись. Аграрники вважають, що в степовій зоні є значні площі орних угідь, які майже повністю втратили родючість. Частина цих земель підлягає залуженню, а деякі ділянки залісненню. Однак, перш ніж створювати лісові культури на тій чи іншій ділянці, потрібно обстежити ґрунт, щоб встановити, чи може на них рости ліс і чи є там червонокнижні рослини. Про недоцільність вирощування масивних лісових насаджень на рівнинних степах із важкими дуже сухими і сухими ґрунтами лісівники переконалися ще наприкінці XIX і на початку XX ст. У 1908 році на з’їзді лісівників у Великому Анадолі було прийнято рішення щодо припинення робіт з масивного степового лісорозведення. 20 жовтня 1948 року ЦК ВКП(б) і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову про план перетворення природи і розпочалися масштабні роботи зі створення полезахисних лісосмуг, закріплення і заліснення ярів та пісків, а також інших невгідь. Для виконання цих робіт лісгоспи почали одержувати трактори та іншу техніку.

Найскладніша проблема для лісівників, які працюють у степовій зоні, – вирощування біологічно стійких і довговічних лісонасаджень. Чере жорсткі умови Півдня України і низької агротехніки лісовирощування, в деяких лісництвах гинуть лісокультури. Ґрунт під лісові культури обробляється один раз на десятки і навіть сотні років і це покладає на лісівників відповідальність за якість проведення цієї роботи. Неякісний обробіток ґрунту вкрай негативно впливає на приживлюваність та ріст лісокультур і часто призводить їх до загибелі. На землях меліофонду в степу, зокрема на яружно-балкових землях, застосовується шість способів обробітку ґрунту і для їх проведення потрібні крутосхильні трактори, терасери, універсальні бульдозери, грейдери, корчувачі, навісні оборотні плуги і площадкороби, розпушувачі РН-60, РН-80 і Д-162. У 1960–1980-ті роки ця техніка була в лісгоспах, а тепер її немає, а тому якість обробітку ґрунту в багатьох лісгоспах дуже низька. Складною проблемою стало нині виділення і оформлення землі під лісопосадки.

Основна проблема в степовому лісорозведенні, яка залежить від лісівників, – забезпечити відповідність головних порід типам лісорослинних умов і виростити достатню кількість садивного матеріалу головних, супутніх і кущових порід.

У степових районах у дуже сухих і сухих типах лісорослинних умов, зокрема на бідних ґрунтах, взаємодія між деревними породами та середовищем досягає крайнього напруження і неправильним добором та змішуванням деревних порід, зокрема посадкою порід-антагоністів, лісівники посилюють це напруження. Дуже часто лісівники вводять у лісові культури породи, несумісні з точки зору алелопатії. Так, у степових лісопосадках, зокрема в дуже сухих і сухих умовах, саджають ясен зелений, який виділяє в ґрунтовий розчин речовини, що негативно впливають на дуб та інші види. У степовій зоні в дуже сухих і сухих умовах можуть рости лише породи-ксерофіти. Завдання лісівників – звести до мінімуму чинники, що негативно впливають на ріст лісу, і повернути лісову рослинність на ті ділянки, на яких вона росла колись.

Повноцінні деревостани можна виростити лише у разі наявності достатньої кількості насіння (сіянців) головних, супутніх і кущових порід місцевого походження, заготовленого і використовуваного з урахуванням типів лісорослинних умов. Неможливо виростити, наприклад, дубові насадження в типах Д0Д з жолудів, заготовлених у типах Д3 і Д4. У степові насадження доцільно ширше впроваджувати ялівець віргінський, гледичію, кизил, каркас, маклюру, грушу лісову та деякі інші види.

Попри природні труднощі у створенні захисних лісонасаджень і протидію «компетентних екологів» лісівники створять захисні лісонасадження в тих обсягах, які передбачені Генеральною схемою протиерозійних заходів. Однак цю схему слід уточнити разом з екологами, обстеживши землі по кожній сільській раді. Крім того, вкрай необхідно провести інвентаризацію полезахисних лісових смуг, встановити, скільки ще потрібно їх створити.