Співочі тераси 

Піонери лісорозведення Харківщини.

Споконвіку в цьому краї буяли обширні природні ліси. Вони стабілізували навколишнє природне середовище. Великий вклад у лісорозведення та інтродукцію лісових порід ще наприкінці вісімнадцятого століття внесли брати Каразіни – Василь та Іван, а також син другого – Іван Іванович. Розведенням лісів на Харківщині в кінці позаминулого століття займалися німці Вебер і Л. Кеніг та український поміщик П.І. Харитоненко.

І.Н. Каразін у «Лесном журнале» за 1834 рік повідомляє про свій досвід лісорозведення: «Намір мій – щорічно продовжувати посіви дерев для розведення мною потрібної за кількістю землі лісу, маючи на увазі, за способом, який виявиться найкращим для степових місцевостей, чи висаджувати на поля дерева, вирощені в моїй шкілці. Бажано було б знати про це думку вчених-лісівників за допомогою «Лесного журнала»: скільки для мене особисто, але більше для кожного бажаючого в степах цих зайнятись лісорозведенням. Їх повчання були би дуже корисні». Редакція журналу помістила коментар про неможливість давати їм поради в такій справі як лісорозведення, бо для успіху слід зважити суму місцевих умов.

Важливим напрямком діяльності І.І. Каразіна після акліматизації іноземних рослин, селекції та помології було лісонасадження на еродованих і піщаних землях. Останнє було, по суті, традиційним продовженням діяльності, започаткованої братами Каразіними ще в першій половині дев’ятнадцятого століття.

Як повідомляє провідний фахівець боротьби з ерозією В.Я. Гурський, що навесні 1903 року під час проведення широкомасштабних лісонасаджень на пісках, землевласником І.І. Каразіним у Харківському повіті засаджено дві десятини пісків вербою прутовидною, а в Богодухівському – 0,95 десятини шелюгою і 0,35 – сосною. Слід зазначити, що В.Я. Гурський був репресований за намагання зберегти колишні поміщицькі ліси шляхом організації в них заповідників.

Принагідно треба повідомити, що землі, на яких І.Н. Каразін посадив ліс, у Кечугівському районі Харківської області за 15 км від Краснограда. До 1922 року це був Константиноградський повіт. Тут само ріс Софіївський ботанічний сад Миколи Зарудного, заснований у 1837 році, в якому вже в 1858 році було 220 видів та різновидностей іноземних дерев у відкритому ґрунті. Фундатор саду не обмежився колекціонуванням деревних рослин для особистого задоволення, як це робили інші поміщики. У цьому цікавому, але тепер маловідомому ботанічному саду, проводили серйозні досліди з акліматизації, уважно реєстрували одержані результати, фенологічні та інші спостереження. Сад було влаштовано в ландшафтному стилі зі штучними озерами та багатими оранжереями. Садивний матеріал сад одержував від І.Н. Каразіна із Основ’янців, від М.Г. Рєпніна із Яготина, із Москви і Петербурга.

Захопившись модною ідеєю акліматизації, звичайно не без впливу Каразіних, М. Зарудний у 1848 році з дослідною метою пересаджує із оранжерей у відкритий ґрунт субтропічні рослини, зокрема лавр, гранат, шовкову акацію, інжир, кипарис, а також досить зимостійкі сосну веймутову, бундук канадський, обвійник грецький та інші. Цей досвід дав змогу переконатись у хибності ідеї прямого приручення субтропічних рослин до невластивого їм клімату.

Іван Назарович Каразін вніс неоціненний вклад у збагачення флори рідного краю лісовими, плодовими та декоративними рослинами.

Оцінюючи заслуги акліматизатора в галузі лісорозведення, Товариство для заохочення лісового господарства нагородило його золотою медаллю. Про це «Лесной журнал» у 1834 році повідомляв: «Кореспонденту Товариства, харківському поміщику І.Н. Каразіну за успішне розведення іноземних дерев різних порід на непридатних місцях присуджено золоту медаль».

За свою діяльність у розведенні лісів Іван Назарович увійшов у легенду, яку переказували місцеві жителі. Начебто він завжди возив із собою насіння сосни, ялини і модрини та розсівав його по навколишніх крутосхилах. Як згадує управляючий маєтком його сина П.Ф. Снєгірьов: «Із цього насіння уже виросли дерева, які нині прикрашають краснокутські краєвиди».

Розвиток української науки про ліс, пов’язаний з іменами піонерів захисного лісорозведення, зокрема з В.Н. Каразіним, І.Н. Каразіним, І.І. Каразіним та приятелем сім’ї Каразіних В.Я. Ломиковським.

У науковій і практичній діяльності Каразіни відомі як екологи та природоохоронці рідного краю. Їхня практична діяльність присвячена збереженню лісів, як головного чинника захисту від суховіїв та ерозії ґрунтів, збереженню повноводності джерел, струмків і річок, що пом’якшує та зволожує клімат.

У розв’язанні екологічної проблеми Каразіни займалися лісорозведенням та розширенням біологічного розмаїття, зокрема приваблюванням птахів, створенням нектароносної бази для бджіл та корисних комах-запилювачів сільськогосподарських культур, що уможливлювало розвиток базових потреб людини. Як екологічна мета – це створення красивого ландшафту.

Мабуть, не без впливу ідей Каразіна поміщик В.Я. Ломиковський (1778–1845 рр.) – нащадок козацької старшини, історик, етнограф та агроном, у селі Трудолюб Миргородського повіту створив, майже за сто років до пропозицій В.В. Докучаєва, на своїх землях повну мережу захисних лісонасаджень, зокрема полезахисних лісових смуг, як тоді називали «древопольне господарство». Завдяки цьому він одержував високі врожаї навіть у посушливі роки. За оригінальні роботи щодо створення системи захисних лісонасаджень його було нагороджено золотою медаллю. Був особисто знайомий із В. Я. Ломиковським також М.В. Гоголь, який високо оцінив його діяльність щодо створення полезахисних лісових смуг. У поемі «Мертві душі» письменник вивів Василя Яковича під іменем поміщика Костанжогло.

Аргументовано й переконливо Василь Назарович Каразін закликав зберігати первісну природу і переймався наслідками знищення лісів України. Про це він пише в статті, надрукованій на сторінках «Харківських губернських відомостей» (1838): «Родючість південних губерній поступово вичерпується, ґрунт стає біднішим від знищення лісів. Від Курська до Полтави (раніше) майже безперервно треба було їхати лісами. У більшій частині місць, наприклад біля Медведівки, нема вже і слідів їх. Сороковий колодязь, до котрого із станції цього імені їздила дивуватись Катерина, і вікно Оки, фонтануюче джерело, уже не заслуговує здивування: вони висихають, бо ліси навколо їх знищені. Всі джерела висихають мало-помало. Береги річок, захищені раніше коренями дерев від обвалів, а гілками їх від швидкого танення снігів, осипались та обміліли. Замість глибоких балок, якими протікали вони, недосяжні для сонячного тепла, тепер широке мілководдя, зникають від перших літніх променів. На кожній станції перед Полтавою сипучий пісок починає перемагати останні залишки лісу, колись величезного лісу. Біля Кременчука бачив я ще в моїй молодості трьохаршинні в діаметрі пні дубів на великому недосяжному зору просторі. Там тепер абсолютно неродючий хрящ (крупний пісок). Те саме починає бути по сусідству Харкова, в чарівних колись околицях Куряжського монастиря, де на декількох верстах височайші груші змагалися з ясенами, а дикі яблуні весною наповнювали повітря ароматом».

Практичний досвід І.Н. Каразіна з інтродукції та акліматизації рослин, роботи з лісорозведення послужили виникненню такого напрямку діяльності як охорона природи, який очолив Василь Назарович. Йому належать численні публікації природоохоронного змісту, в яких ставиться питання щодо необхідності збереження лісів як головного чинника пом’якшення клімату. У наукових працях він розмірковує про важливі й актуальні проблеми, про роль лісів у боротьбі з ерозією ґрунтів, засобах снігозатримання, збереження річок і джерел, зволоження та пом’якшення клімату. У доповіді Фітотехнічному товариству В.Н. Каразін говорить про згубні наслідки оголення Росії від лісів. Екологічні проблеми ставить раніше висловлювань інших вболівальників за збереження лісів, зокрема професора ботаніки Харківського університету В.М. Черняєва, котрий у 1858 році видав книгу «Про ліси України».

З наведеного та відомих діянь бачимо, що Василь Назарович був одним із перших на Слобожанщині, хто підняв тривогу щодо знищення лісів. Він закликав охороняти ліси від необачних рубок, пропонував заходи лісонасадження на непридатних для сільського господарства землях (пісках), тобто органічного поєднання природоохоронних проблем з економічними. Є свідчення, що зміївський поміщик І.І. Данилевський, котрий виростив на тисячі десятин сосновий ліс, завдяки клопотанням В.Н. Каразіна був нагороджений орденом Святого Володимира в 1818 році за «Отличные труди и усердие к общей пользе».

Cпробував займатись лісорозведенням Л. Кеніг, який із Дармштадту (Німеччина) виписав насіння сосни звичайної. Тому тепер у Володимирському лісництві є соснове криволісся, яке в народі має назву «п’яна сосна», бо насіння було зібрано із захудалого бору. Тоді не знали про плюcові дерева.

Незвичайний заповідник

Перший у світі ентомологічний заповідник, площею півгектара, створено в Каразінському саду в 1986 році. Літньої пори цей заповідний куточок населяють понад чотириста видів літаючих комах. Усі вони перебувають під захистом закону, адже кількість метеликів у Європі з кожним роком зменшується. Поляки, наслідуючи досвід краснокутців, створили в лісі біля Кракова подібний заклад.

Учені в цьому унікальному заповіднику можуть виконувати кілька завдань. Наприклад, красиві метелики, які не завдають значної шкоди, будуть служити для поповнення фауною лісопарків, естетичних насаджень та мість відпочинку. Крім того, буде вестись пошук нових методів знищення злісних шкідників та гусениць.

Серед комах цього заповідника є вид, названий на честь родини Каразіних.

Співочі тераси

Цукрозаводчик Іван Харитоненко за прикладом ченців облагородив великий яр. Так виникла унікальна архітектурна пам’ятка – «Співочі тераси» у селі Городному. що біля Глобівського саду. Це тепер один із пунктів «Золотого кільця Харківщини», що може ще й набути слави найкращого концертного майданчика просто неба.

Цей архітектурний шедевр Глобівського саду пан Харитоненко зводив для вирощування на Слобожанщині південних культур, зокрема винограду, абрикосів, персиків та інших рідкісних плодових, зокрема горобини домашньої. Звернені до півдня тераси максимально акумулюють тепло і забезпечуються вологою опадів більше, ніж схили балок і ярів.

Назва «Співочі тераси» з’явилась тому, що завдяки терасам, зведеним у вигляді амфітеатру, спрацьовують природні акустичні резонатори, які посилюють гул навіть слабкого вітру. Спів та слова, промовлені поруч, стають гучнішими в кілька разів, ніби посилені через гучномовець. Ще при І. Харитоненку ці тераси використовували як унікальну концертну залу просто неба. На цих терасах виступав славетний Федір Шаляпін та інші відомі співаки.