З візитом до чорних буслів 

Небайдужість людей дає надію на виживання виду.

Про чорного лелеку вперше почув ще школярем, десь наприкінці п’ятдесятих років минулого століття від своєї бабусі. Згадувала вона, що бачила цього птаха ще замолоду. А більше зустрітися з цим пернатим не випадало. І мені не поталанило побачити його ані в дитинстві, ані в студентські роки, хоча, зауважте, народився і виріс я серед імлистих поліських боліт в оточенні столітніх борів. Не поталанило… А так кортіло, бо бабусина розповідь про те, що цей птах – ну, викапаний білий лелека, хіба що пофарбований сажею, наче на пожежі побував.

І саме в час, коли вже начитався у різних джерелах про те, що популяція чорного лелеки в Україні на очах скорочується, що занесений він, як зникаючий вид, до Червоної книги, потрапила до моїх рук книга рівненського письменника Григорія Дем’янчука «Барви Полісся». У ній я і натрапив на розповідь про чорного бусла. Позаяк автор видання в своєму нарисі давав точні координати гніздування цього птаха, тож дитяча мрія зустрітися з ним знову ожила, з’явилася надія, що вона може нарешті здійснитися.

І ось я у друзів зі студентських років, які працюють у Дубровицькому районі на Рівненщині. Обережно розпитую про Круглий ліс, що згадується в книзі Григорія Дем’янчука, і вже наступного дня мене друзі добряче поводили по згаданих у книзі місцях. Але, на жаль, чорного бусла ми так і не побачили.

Відверто кажучи, повернувся з тієї поїздки з втраченою надією взагалі зустріти колись легендарного птаха, бо дуже вже були одноманітними розповіді про лелечу обережність, відлюдкуватість. Та, забігаючи наперед, скажу, що саме тоді, коли найменше сподівався побачити чорного птаха, він постав переді мною в усій своїй величності та ще й при свідках. А було це так: поверталися ми лісовою дорогою зі Страшевського заливу, що в угіддях Сарненського лісгоспу. Раптом вдалині прямолінійної ділянки шляху помітили якесь рухливе створіння. Наближаючись, зауважили, що дорогу нам перегородив велетенський птах. Коли, зменшивши швидкість, під’їхали до нього ближче, а він, схоже, чомусь і не збирався сходити з дороги, а ще й, розпростерши крила, почав рухатися у бік автомобіля, ми зупинились. Незнайомець також закляк на місці, наче даючи можливість роздивитися себе. А споглядати таки було кого: красивий величний птах! Голова, шия, зоб, верхня сторона тіла, крила і хвіст поблискували темно-зеленими та червонясто-фіолетовими барвами. Масивний довгий дзьоб і високі ноги горіли червоним кольором.

– Та це ж чорний бусол! – здивовано вигукую. – А кажуть, самітник, відлюдько… Подумалося, що саме для того, щоб його оглянули і впізнали, він і затіяв нам цю зупинку, бо після мого вигуку відразу піднявся на крила і полетів у бік болота.

Після того випадку, як мішок розв’язався: доводилося зустрічати чорних лелек добрий десяток разів у різних угіддях багатьох лісгоспів нашої області, але те перше побачення запам’яталося назавжди, змушуючи неодноразово замовляти слово на захист чорного красеня на сторінках різних періодичних видань.

І радію, що з кожним роком все більше людей починає розуміти, що коли бути байдужими до долі цього птаха, то можна втратити його назавжди, позаяк тільки занесення до Червоної книги України саме по собі не врятує його від знищення. Схоже, що завдяки тому розумінню популяція птаха, хоч і дуже повільно, але почала дещо зростати. Всього на землі за останнім обліком налічується понад 20 тисяч лелечих пар, одна тисяча з яких – в Україні. Гніздяться вони поодинокими парами в лісах Карпат і деяких районів Полісся. Скажімо, на Рівненщині на гнізда чорного бусла натрапляємо в угіддях майже усіх лісгоспів.

Прилітають вони до місць гніздування у другій половині березня, а то й на початку квітня. Повернувшись, вони певний час, як і білі їх брати, відпочивають, відгодовуються після далекої дороги, а далі приступають до рихтування гнізд або спорудження нових домівок із гілок, всіляких паличок. Якщо у білих лелек одне гніздо – на все життя, то чорні, налякані якимись обставинами, скажімо, у зв’язку з будівництвом лісової дороги, поближніх вирубок, можуть наступного року відшукати собі «спокійнішу» місцину, де і споруджують нову домівку.

І саме для охорони цього пернатого в Україні з 2006 року вступила в дію програма охорони чорного лелеки СІСОМІА, до реалізації якої включилися і працівники Рівненського природного заповідника.

Як розповів заступник директора з наукової частини Рівненського заповідника Ростислав Журавчак, уже нинішнього року працівники їхнього колективу з перевіркою відвідали понад півсотні домівок чорного лелеки, що зведені в угіддях Острозького, Соснівського, Березнівського, Костопільського, Сарненського, Рокитнівського та інших лісгоспів. У 15 гніздах виявили пташенят, яких, з метою спостереження за їх міграцією, як передбачено згаданою міжнародною програмою, позначили кільцями.

На відміну від білого бусла, єдиного безмовного птаха, дорослий чорний лелека, хоч і вважається мовчазним, але зрідка подає звуки – щось подібне до «че-лі» або «чи-лі», а пташенята, які залишаються в гнізді понад два місяці, спочатку, вилупившись із яйця, попискують, а дещо більшими – навіть тихенько ґелґочуть. Як перелітні птахи, зимують чорні бусли у Південній Африці та Південній Азії, куди вирушають на зимівлю, якось непомітно, на відміну від білих братів, що збираються в ключі, наприкінці серпня – до кінця вересня, попередньо походивши ріллею та лугами в пошуках поживи.

Перевіряючи гнізда, працівники заповідника також підрихтовують їх, встановлюючи спеціальні платформи, ремонтуючи. Аби добиратися до пташиних домівок, природоохоронцям довелося придбати альпіністське спорядження, навчитися ним користуватися. Зокрема, щоб для підйому перекинути вірьовку через гілля поблизу гнізда, прив’язують її до рибальської ліски зі закріпленим на кінці камінцем, яким вистрілюють зі звичайної рогатки через вибрану віть. А вже коли камінець впаде на землю, то залишається лише з допомогою жилки перетягнути й линву. А далі вже діють як альпіністи.

У природі склалося так, що з давніх-давен білий лелека потягнувся до людей, завжди сподівався і сподівається на їхнє розуміння, на захист, тож гніздиться він переважно у населених пунктах або поблизу них. І схоже, що таки не помилився, довірившись людям, які не тільки не шкодять птахові, а й завжди захищають. І такою допомогою користуються постійно. А ось чорний його брат, обравши відлюдькуватість, ледве не загинув як вид. Тож, як бачимо, людям довелося діяти як у відомій притчі про гору і Магомета: самим йти до чорного лелеки, який сторониться їх, щоб допомагати.