Ерозія ґрунтів переходить у наступ

Рукотворні ліси просять порятунку, а гідроспоруди відновлення.

За свідченнями фахівців, кожний другий гектар лісу в Україні – рукотворний. Упродовж останніх 50 років радянської влади в Україні було посаджено 440 тис. га полезахисних смуг, а під захистом штучних насаджень у найкращі роки було 13 млн га сільськогосподарських угідь. Свого часу було залісено сотні тисяч гектарів уздовж каскаду водосховищ Дніпра. Чимало зроблено для припинення ерозії, впливу якої в Україні зазнають більше п’яти млн га. Незважаючи на це, Україна щороку втрачає 10–12 мільйонів тонн зерна через ерозію ґрунтів. У чому причина?

Одна з причин вітрової ерозії – цілковита занедбаність полезахисних лісосмуг. Нині через земельну реформу полезахисні лісосмуги взагалі залишилися без уваги. Відсутня нормативно-правова база, яка регулювала б їх поновлення. Внаслідок недолугих поспішних рішень у земельній сфері сільськогосподарські угіддя фактично передано у приватну власність (розпайовано). Частина лісосмуг потрапила у приватні руки, і тепер їх доля залежить від розуму та совісті нових власників. Ті ж полезахисні лісосмуги, які не підлягали паюванню, переважно рахуються як землі запасу, резервного фонду та загального користування на балансі селищних рад, які не мають ні коштів, ні засобів, ні бажання доглядати за цим добром. Колізія полягає і в тому, що полезахисні лісонасадження потенційно є землями сільськогосподарського призначення, але не є сільськогосподарськими угіддями.

Професор Павло Вакулюк, не належачи до співців радянського способу господарювання, одначе зауважив, що дещо для збереження рідної землі тоді таки робилося, і розповів, як була «нейтралізована» Канівська яружно-балочна система: «Після організації музею на могилі Шевченка під Каневом виникла потреба окультурити землі навколо нього та вздовж шляхів. Передбачалося, що це зроблять самі господарі землі – колгоспи та радгоспи. Минуло кілька років – нічого вони не зробили. І тільки створена 1958 року Канівська гідролісомеліоративна станція (ГЛМС) змогла виконати цю титанічну роботу». (Це починалося 60 років тому – ред.).

– Лише в Канівському районі нараховувалося 5,5 тисячі ярів, – доповнює свого вчителя Микола Рижков, один із ветеранів гідролісомеліоративної служби на Черкащині, який тривалий час працював у Каневі. – Вони займали майже 13 тисяч гектарів. За рік поглиналося 200–300 гектарів ріллі. Щовесни та після сильних дощів на далекі відстані було чути, як ревуть у них шалені потоки води. Для прикладу назву Хмілянський яр, з якого винесено 700 тисяч кубометрів землі, що змусило навіть шляхетну Рось змінити своє русло в гирлі, де вона впадає в Дніпро. А територію села Тростянець прорізали такі глибочезні яри, що місцеві мешканці їх називали не інакше як проваллями. Тому треба було не лише ліс садити, а й у вершинах ярів нагортати вали, будувати водоскиди, лотки. А на дні цих ярів – водобійні колодязі, загати, саджати чагарникові верби, які б гасили силу водяних потоків та затримували землю, яку вони несли. Лотки ж є довжиною до 80 метрів. Уявляєте, з якою швидкістю летить по них вода? Просто рине і з висоти б’є в дно провалля. Отут уже потрібні були водобійні колодязі, які б гасили швидкість води. Канівська ГЛМС врятувала від ерозії близько 18 тис. га орних земель. Якщо раніше у Дніпро з полів Канівського району щороку виносилося понад два мільйони кубометрів ґрунту, то завдяки гідролісомеліораторам ситуація змінилася, ерозію вдалося зупинити!

Коли Канівська ГЛМС починала свою роботу, лісистість у районі була 18,3%, а лісівники її збільшили до 35%. З моменту заснування Канівської ГЛМС на території Канівського і Корсунь-Шевченківського районів збудовано 434 тисячі погонних метрів водовідвідних і водозатримних валів – 94 складних залізобетонних водоскидів різних конструкцій.

Сьогодні на території лісгоспу близько 70 «діючих» ярів, а для приборкування їх потрібні чималі кошти. Потребують негайного капітального ремонту близько десяти складних гідроспоруд. Кожні 8–12 років потрібно відновлювати вали, яких на обліку 400 кілометрів. Чверть з них потребує негайної реконструкції. Держава, на жаль, взагалі не звертає уваги на цю проблему. Натомість цілком очевидно, що потрібно негайно якнайуважніше, з урахуванням думки не тільки відом­чої, а й академічної науки, неурядових організацій, місцевих громад, спеціалістів-аграріїв переглянути державні пріоритети щодо лісонасаджень, і то не тільки на Канівщині, де і гідроспоруди, й лісові насадження потребують відновлювального ремонту, а також у степу. Нагально слід потурбуватися про існуючі лісосмуги, знайти справжнього господаря, розгорнути роботи зі створення нових полезахисних насаджень, направляючи саме на це державні та комунальні кошти. Велику допомогу лісосмугам могли б надавати фермери, але їм заважає невизначеність господаря цих насаджень.

Можливо, виходом із такого ненормального становища могла б стати приватизація корисних властивостей лісосмуг, зокрема, за участі тих же фермерів. Самі лісосмуги нехай залишаються у державній власності, а корисні властивості можна надати в користування, в тому числі, на умовах оренди.