08/06/2012
0На Дніпропетровщині стала діяти Громадська платформа із запровадження в області земельної реформи. На думку одного з ініціаторів створення цієї структури директора Міжнародного центру перспективних досліджень Віри Нанівської, найбільшою перешкодою для реформи є недостатній рівень поінформованості селян про її цілі та наслідки й узагалі цілковите нерозуміння ними того, що відбувається та чим усе це скінчиться. Виходить, достатньо темному народові роз'яснити, які блага принесуть земельні перетворення, і вони підуть як по маслу?
На думку голови обласної ради Євгена Удода, Громадська платформа нарешті ліквідує стіну, що перешкоджає спілкуванню влади і селянства. Начальник обласного управління земельних ресурсів Тетяна Полєйко вважає, що розпочато добру справу. Але вона чекає від нової організації суто практичного результату – наведення ладу в земельних відносинах.
– Адже нині на земельній карті нашої області – суцільні "білі плями", бо багато земельних ділянок не мають кадастрових номерів. А щоб добитися їх присвоєння, людям не вистачає ні терпіння, ні грошей. І в цьому провина багатьох держслужбовців та чиновників на місцях, які не поспішають виконувати свої обов'язки, – говорить Тетяна Іллівна.
Далі Тетяна Полєйко розповідає про ситуацію, що склалася в окремо взятому приміському Дніпропетровському районі. Тут фермерських та особистих селянських господарств, зі зрозумілих причин, чи не найбільше в області, багато й "дачників", котрі отримали наділи ще за СРСР. Ці люди, щоб оформити документи на свої земельні ділянки за всіма сучасними вимогами, два-три роки ходять по кабінетах, спалюючи нервові клітини, котрі, як відомо, не відновлюються. Тетяні Іллівні нічого не залишалось, як на деякий час призначити начальником районного управління земельних ресурсів свого першого заступника Івана Гашенка. Йому вдалося привести до тями зарозумілих чинуш, котрі відвикли працювати як слід. Окрім цього, він встановив "суміжні" причини, що стоять на заваді порядку.
– Річ у тому, – пояснює Гашенко, – що виготовленням технічної та іншої документації займаються не державні структури, а приватні фірми і компанії, які мають ліцензії на здійснення землевпорядних робіт. Саме вони, в першу чергу, гальмують строки виконання взятих замовлень, правлячи за свої послуги плату майже за принципом "хто більше дасть", а потім ще й видають людям на руки документи з помилками та неточностями. Правова безграмотність, непрофесіоналізм ліцензованих спеціалістів із виготовлення землевпорядних документів просто жахають…
Та хіба це відкриття Америки? Селяни стали боятися всіляких приватних фірм мов вогню. Але намагаються з ними не конфліктувати, бо собі ж буде дорожче. Про це "Сільські вісті" вже писали 30 березня ц.р. ("Хто боїться, тому в очах двоїться"). "Коли я прочитала цю статтю, – написала в редакцію Світлана Харченко, – то здогадалася, що йдеться про Софіївський район. – Адже сама зіткнулася зі свавіллям місцевих фірмачів і державних органів. Уже два роки намагаюся переоформити успадкований земельний пай. Розпорядок прийому громадян у районному земуправлінні змінюється кілька разів на рік, от і доводиться їздити туди по три-чотири рази на місяць. А спробуйте дістатися з віддалених сіл, куди автобуси давно забули дорогу! Так мені ж 43 роки, а що робити немічним пенсіонерам, котрих місяцями й роками буцають від кабінету до кабінету, мов непотріб?
Але у тій публікації йшлося не про Софіївський, а про П'ятихатський район. Виходить, ситуація, змальована в ньому, є типовою для всієї області? А чи зможе та Громадська платформа пояснити, чому й досі не проведено інвентаризації земель сільськогосподарського призначення? Чому такою низькою є нормативно-грошова оцінка наших чорноземів? Чому не завершено розмежування земель державної та комунальної власності, що плодить сутички на кожному кроці? Проте місцевим владним структурам цей безлад на руку. Ось приклад: у селищі Жданове Солонянського району райдержадміністрація передала колишньому обласному високопосадовцю 55 га угідь, які нібито знаходяться за межами селища. За однією версією, ця ділянка призначалася під будівництво заводу, за іншою – для сінокосу. Проте через деякий час
з'ясувалося, що ту площу давно виділено під городи. І що тепер? Ви вгадали: людям доведеться повертати своє через суд до скону…
І чим далі в ліс отієї горе-реформи, тим більше дров. Запровадили, скажімо, обов'язковий подвійний реєстр земель – і як із гусаків вода. Тобто треба реєструвати земельні ділянки у кадастрі, а потім ще й у державному реєстрі прав власності на них. Таке дублювання викликає подив у зарубіжних спостерігачів, експертів та консультантів, вони радять анулювати його, та наші чиновники ніби вуха ватою позатикали. І, мабуть, смішно й запитувати, чому. Бо в обох випадках бідолашним власникам землі треба платити грубі гроші. Причому не стільки державі, скільки приватним фірмам, котрі готують відповідні землевпорядні та інші технічні документи. Тобто нову процедуру реєстрації чиновники винайшли, аби "доїти" народ, знімати з нього останню свитину. Тим паче, що на додачу запроваджено ще й поземельні книги, які мають служити гарантом того, що написаного пером не витягнеш і волом. Однак не всі знають, що в Україні ще не віддруковано жодної поземельної книги. Їх
не існує у природі. Але якщо вам знадобиться вчинити якусь дію зі своєю земельною ділянкою, то витяг із книги ви все одно мусите мати. Де його взяти? Та ж чиновники видадуть за гроші. Тобто зроблять витяг із книги, якої немає.
І знов запитання, навіщо таке робиться? А щоб загнати селян у глухий кут. Щоб носилися вони зі своїми земельними паями, як дурень із писаною торбою. Нагадаю, що земельна реформа зробила власниками земельних наділів в Україні понад 6 мільйонів чоловік. Причому 52 відсотки з них на той час були людьми похилого віку. І вже через два роки понад 56 тисяч паїв були подаровані іншим особам, більше 205 тисяч успадковані дітьми чи внуками, а майже 12 із половиною тисяч усіма правдами і неправдами, по суті, продані. Нині у селах
проживає, за різними даними, всього 15-20 відсотків власників паїв, бо решта давно перебралася у міста та інші краї. А повернуться вони до своєї землі, коли рак свисне, що й "передбачалось", якщо хочете знати, авторами доленосних перетворень. Однак нині реформатори, вдаючи із себе благодійників селян, аби завоювати довіру останніх, закликають не поспішати зі своїми земельними ділянками, як із козами, на торг. Бо, мовляв, ціна на них зростатиме, а тому намагайтеся продати щонайдорожче. Вбивається в голови власників ділянок і те, що із запровадженням ринку землі село розквітне, зникнуть безробіття і злидні. Хоча насправді зникнуть і села, і самі селяни.
Цілком очевидно, що реформа здійснюється не державниками та щирими патріотами, а зграєю ненажерливих ділків, котрі самі квапляться нажитися. Задля цього вони готові не тільки рідну матір продати, а й Батьківщину. А для того, щоб прикрити своє злодійство, видумують різні платформи для запудрювання мізків селянам.
