19/04/2020
0У чистий четвер жінки лісової галузі, попри свою головну роботу, примудряються ще й замісити та спекти паски. Але не тільки про смаколики перед Великоднем думає жіноцтво. Потрібно прибрати в домівках, подбати про прання і чистий двір… І лиш коли вже готові ковбаски, запечеться сир, сімейні берегині беруться за фарбування яєць чи й писанкарство.
– А вам писанки робити доводилося? – цікавлюся у нашої відомої не лише на Волині, а й в усій Україні та й навіть за її межами берегині заповідних маневицьких лісів та боліт Лариси Шевчук. Довгі 17 років вона працювала науковим співробітником унікального Черемського природного заповідника, загалом лісівничій та заповідній справі присвятила без одного місяця півстоліття. Сходила всі тамтешні стежки, знає про кожного звіра, птаха чи й плазуна, особливо ж про світ рослин та мохів, і не тільки. Разом зі своїм колегою-науковцем, а тепер доктором біологічних наук Василем Коніщуком сформувала музейну колекцію зразків мінералів і порід, гербарії рослин та деревних порід Черемського природного заповідника. Провела до тисячі чи й більше екскурсій екологічними стежками природного заповідника для науковців, природолюбів, студентів і дітей. Це вона свого часу захопила усіх легендами про міфічних володарів боліт та лісів – Чірмуса та Оха. А днями, відсвяткувавши свій 70-річний ювілей, з великим жалем спромоглася одірвати себе од наукової і еколого-просвітницької роботи й остаточно вийшла на відпочинок. Її запрошують на поетичні вечори, зустрічі з письменниками, що приїздять до райцентру, а Маневицька ЦРБ навіть підготувала до друку її нову книгу «Залюблена в Полісся». Зважаючи на її непосидючий характер та жагу до роботи, очевидно, що без діла не сидітиме. А перед Великоднем точно щось творитиме.
– Це ви маєте на увазі розписування яєць фарбами? – уточнює.
– І фарбами, й різними відварами зел, і писачками, і воском… – кажу. – А серед візерунків – і деревця, і квіти, і всілякі звірі та птаство, які ви любите, і кола, й овали, мережки, стрічки…
– Дуже давно, коли ми були молодими і в нас підростали син і донька, бува, збиралися усією сім’єю і разом розписували великодні яйця… З Орестом Петровичем ми були споріднені душі: без пам’яті любили вірші, книги, ліс, Природу. У нас було багато спільного. Ми прожили усі 19 років подружнього життя на одному диханні… – на хвилю замовкла і якось із сумом мовила. – Він втрапив в аварію… Прикро, що так рано одійшов, не побачив ні внуків, ні своєї книги… Йому виповнилося тільки 42 роки.
Орест Шевчук був знаним лісівником, великим природолюбом, а ще поетом, як, до речі, і сама Лариса Олександрівна. Вона також експронтом могла скласти вірш, написати сценарій якогось дійства. Орест, бува, питав у неї поради, на яку тему краще написати той чи інший вірш.
Згодом Лариса Олександрівна видрукує свою книгу віршів та есеїв під промовистою назвою «Лебедина вірність».
Орест Шевчук народився у Володимирі-Волинському в сім’ї лісничого, школу закінчив у Ківерцях, навчався у Львівському лісотехнічному інституті, відслужив армію, працював лісничим на Рівненщині, головним лісничим Маневицького держлісгоспу. Трагічно загинув у 1990 р. – на 43 році життя. У 2001 р. вийшла його посмертна поетична збірка “Біля джерел”, яку упорядкував його товариш-лісівник, також поетичної натури людина, нині вже покійний Микола Гаврилюк. Цю поетичну книгу розшукав у своїм архіві заступник начальника відділу лісових ресурсів Волинського ОУЛМГ Сергій Сичук. Ми саме говорили про трагічну долю цього талановитого лісівника і поета, а водночас і нелегке вдовине джиття його дружини Лариси Олександрівни. Саме перечитував Орестів вірш «Прелюдія»
з поетичної новели “Симфонія лісу”:
Ви чули музику пробудженого лісу?
Послухайте… Ось вітер-диригент,
Туману сивого роздмухавши завісу,
Легеньким подихом розпочина концерт.
А в залі тиша – справді урочиста,
Ні шелесту, ні скрипу верховіть:
Мелодію ясну і променисту
Дарує світові ця мить!
Звучить прелюдія. То крапельки роси,
Дарунок щедрий вранішнього листу,
Конвалій будять срібні голоси –
Дзвенить світанку голубе намисто.
Безмежний світ, величний і ясний,
До сонця простяга зелені руки,
І на лаштунках мрійниці-весни
Народжуються неповторні звуки…
Лариса Олександрівна на якусь мить замовкає, а тоді щиро каже: “Відтоді розписуємо і розмальовуємо не часто… Але все ж до Великодня фарбуємо крашанки, а ще робимо “писанки з секретом”.
– Секрети мали усі писанкарі, – відповідаю. – Якось одна майстриня, уродженка с. Залісся, розповідала, що кожна сім’я у їх селі мала свій секретний рисунок-оберег, який берегла од інших. Тож дітвора, аби вивідати цей знак, на Великдень одвідала цю бережницю секретів і по-дитячому щиро запропонувала обмінятися писанками. Отак і вивідали писанковий знак… То які секретні знаки у вас?
Лариса Олександрівна посміхнулася на те.
– Це може й не секрет, а жіночі хитрощі… – стала розповідати. – Кожна жінка хоче, щоб у неї на столі лежали різнокольорові крашанки, та щоб були ще й з ажурними візерунками. Віск не всі мають, і писачок не кожен зуміє зробити, тим паче розписати воском овальну поверхню яйця потрібним візерунком. А ось різні зела у кожної господині завжди під рукою – і кріп, і петрушка… А в мене на домашній грядці квітнуть ще й кадило сарматське, лілія лісова та любка дволиста. Це червонокнижні рослинки. Вони ростуть у старих дрімучих лісах… Я знайшла їх на вирубках і, оскільки вони могли загинути, перенесла додому, стала доглядати, вони прижилися… То ж тепер у мене є не тільки “секретні лікувальні візерунки”, а й домашня лісова аптека. Адже кадило сарматське загоює рани, лікує шлунково-кишковий тракт, усуває коліки і біль. Ефективне при різних захворюваннях і наривах у роті та горлі. Настоянку з трави застосовують при захворюваннях печінки, серця та нервових розладах, а препарати з неї ефективні навіть при лікуванні алергії. Галеновiж препарати з рослини мають спазмолiтичну, бактерiостатичну, судинорозширювальну, противірусну, протиалергiчну, протизапальну, цитостатичну (протипухлинну) дiї. З нього добрий і, головне, помічний чай. А ще використовуються для ароматизації напоїв, у якості запашної приправи до різноманітних страв, і великодніх також, а батюшки по церквах підкладали у кадильниці, тому й кадило. Втім, у народі має й інші назви – добрівник, добрівчик, доброцей, дубравка, дубрівник, дубровка пахуча, кадельник, кадило бабине, кадило пахуче, лист пчільний, пчільник і навіть язик гадини. А ось його латинська назва походить від слова “бджола” – Melittis sarmatica. Ось і така незвична “бджілка-трудівничка-лікувальниця” є у нашім саду.
– А чим знаменита червонокнижна лілія лісова, що ви їй дали притулок у своїм квітнику? – цікавлюся.
– Щонайперше, це єдиний вид лілій, який росте в Україні в дикорослому стані, у тому числі – й у поліськім краї і, що мені дуже приємно, у нашім саду. Його народна назва – сара́нка. А ще лілія лісова знаменита тим, що зображена на емблемі ботанічного саду ім. Фоміна, вона послужила об’єктом для світового відкриття С. Г. Навашиним у 1898 р. явища подвійного запліднення у покритонасінних рослин, що принесло світову славу Ботанічному саду та Київському університету.З лікувальною метою використовують квітки, листки та цибулини. І хоча їх хімічний склад ще не вивчено, в народній медицині рослину використовують як сечогінний, болетамуючий і загоюючий рани засіб та при жовтяниці. Цибулинки, до речі, можна їсти і свіжими, і печеними, або й про запас насушити, і навіть змолоти їх на борошно, з якого можна зварити поживну корисну молочну кашу. Звісно, усе це в минулому, бо ж рослинка занесена в Червону книгу України, її заборонено заготовляти.
– Тоді вже розкажіть і про любку дволисту! – прошу.
– Друга її назва – широт парлист, що в перекладі з грецької – «широкий пиляк», а в народі звуть ще й нічною фіалкою. Надвечір приємним ароматом скликає на бенкети нічних метеликів, що її запилюють. Вдень він ледь чутний, а у вечірню пору всі метелики і… чарівниці його чують. Та й сама форма квітки схожа на білого метелика, що, мов би світиться уночі. Через білий колір і пахощі любку й шукали чарівниці уночі, щоб потім підсипати своєму любкові у напій, а той вже знав свою справу: побільшував чоловічу, збуджував і розпалював уяву, може й, нашіптував чи навіював які слова, – усміхається господиня. – Та на цьому дивовижі любки дволистої не закінчуються. Цікаво, що її насіння проростає лише за наявності гриба, а сам проросток розвивається під землею впродовж 2-4 років, вперше зацвітає в 11-річному віці, живе до 27 років.
Як пише Вікіпедія, перші відомості щодо використання любки дволистої відомі з часів Персії та Османської імперії. В ті часи в їжу вживали бульби, називаючи їх «салеп»: з сирих варили драглистий напій, заправляючи його медом, сушені подрібнювали і брали з собою у походи.
У бульбах любки, порівняно невеликих за розміром, нагромаджуються слиз (до 50 %), крохмаль (до 30 %), декстрин (до 10 %), деякі тонізуючі речовини. Вони мають витончений, надзвичайно приємний аромат, а також відрізняються високою поживністю – достатньо розчинити у воді або молоці 40 г сушеної сировини, щоб задовольнити добову потребу людини у поживних речовинах. В сучасній Туреччині салеп також високо цінують, але через високу вартість продукту використовують його не як основний компонент напоїв, а як натуральний ароматизатор. Народна медицина рекомендує бульби любки виснаженим хворим при шлунково-кишкових захворюваннях, кашлі, хворобах зубів, а листя як зовнішнє при наривах. Бульби доцільно використовувати як обволікаючий засіб при отруєні (при цьому уповільнюється всмоктування токсичних сполук). Настій трави вважався сечогінним, потогінним і гіпотензивним засобом. Насіння використовували при епілепсії.
– А ще любка дволиста знаменита тим, – додає Лариса Олександрівна, – що її зображення викарбувано на двогривневій і десятигривневій монетах. Я, звісно, пишаюся тим, що вона прийняла моє запрошення і мешкає у нашім садку. Не кожен садівник через її “складнощі характеру” (потрібні роки і роки, перш ніж вона визирне з-під землі, тим паче зацвіте, може її виростити). Тому на такий подвиг спроможні хіба що працівники ботанічних садів. У мене ж вона прижилася. Як і всяка домашня рослинка, вона полюбляє пухкий і добре удобрений ґрунт, а ще затінок і, звісно, приємне жіноче товариство.
– Отож ви прикладаєте до яєць листки цих цілющих і загадкових рослин і отримуєте сакральні писанки, що можуть і лікувати, і причаровувати, і дивувати…
– І милувати зір, як і живі рослинки… – мовить на те Лариса Шевчук. – Знаю, що кожен писанковий знак – сакральний, в українській традиції має своє магічне призначення і силу. Там різна символіка. Грабельки, для прикладу, жінки пишуть, щоб прикликати на городину дощ, деревце – символ роду, а мої “писання” від самої природи, то ж і символізують жіночу працю і любов…
– Ваші крашанко-писанки насправді мають “секретні” властивості, думаю, що й оздоровчо-лікувальні…
– Можливо! – погоджується співрозмовниця. – Найбільш до вподоби мені крашанки з візерунками кропу і петрушки, але й ці, бува, з великої любові до них, можу прикласти, а ще цейлонський або ісландський мох…
– А це ще чому?
– А він має витіюватий візерунок і дуже помічний од кашлю, – каже Лариса Олександрівна. – Взагалі то, це лиша́йник, цетра́рія ісла́ндська. У наших краях він розростається живим хрустким килимком. Такі собі кущики-кучерики, мають коричневі стрічкоподібні лопаті з білою підкладкою. Щороку такий кущик може підрости на 3-5 мм, а за тридцять років вирости до 10 см. Зате у ньому, як свідчить Вікіпедія, міститься 44 відсотки розчинного крохмалю, 3 – цукру, до 70 відсотків – вуглеводів, цетрарину, а ще фумарпротоцен-трарову, аскорбінову, фолієву, фумарову та інші кислоти, камедь, цукри, досить багато йоду і бору, антибіотики – протоліхестеринову та уснінову кислоти, мінеральні солі. У північних країнах ним харчуються не тільки олені, а й люди. Перш ніж вживати лишайник в їжу, необхідно видалити з нього гіркі речовини. Для цього його вимочують у воді з содою або поташем протягом доби. На 1 літр води кладуть 5 грамів соди або поташу. Якщо соди немає, її може замінити луг, що виготовляється з попелу. Луг отримують, розчиняючи 50 грамів попелу в 1 літрі води. Для вимочування 1 кілограма лишайника необхідно 8 літрів лугу, розведеного 16 літрах води.
Лишайник, вимочений протягом доби в розчині соди або лугу, промивають у воді й залишають стояти ще добу залитим чистою водою. Потім рослину висушують і подрібнюють на борошно, яке додають до житнього борошна при випічці хліба. Подрібнений лишайник, прокип’ячений протягом однієї-двох годин, розварюється, перетворюючись на драглисту масу зі слабким грибним запахом. Якщо таку масу процідити, то можна отримати «холодець» чи «желе». Розварений лишайник цілком замінює желатин, тільки він непрозорий. У Швеції з крохмалю лишайника одержують патоку, цукор і спирт. Його дають виснаженим хворим як харчувальний засіб і для регулювання діяльності шлунково-кишкового тракту. Ісландський лишайник діє обволікаюче на слизові оболонки, а тому його п’ють при розладі кишечника, атонії шлунка, хронічних запорах, відсутності апетиту і захворюваннях легень.
З лишайників готують препарат бінан (натрієва сіль уснінової кислоти), який застосовують як зовнішнє при гнійних ранах і опіках. Багато місцевих людей, знаючи мою любов до природи, питають порад, як вилікувати ту чи іншу хворобу, а я, вже добре знаючи цілющі властивості тих чи інших трав, зел, плодів, листя та місце зростання їх, бува, роблю помічні чайні збори… Але, як мовила раніше, маю тепер і власну городню аптеку в себе дома. Тільки не подумайте, що займаюся травництвом задля заробітку, все це даю людям безкоштовно.
Серед моїх улюблених зел – і мати-мачуха та й інші рослинки. Працюючи у Черемському природному заповіднику, обходила болота, приозер’я, ліси, піщані дюни, які там збереглися ще з Льодовикового періоду… Одне слово, Природа дає мені розраду і натхнення…
– А з ким робитимете чарівні крашанки-писанки до цього Великодня?
– Зараз я живу з донькою Русланою Орестівною та онукою Юлею.
– Свого часу ваш чоловік написав поетичну присвяту “Донечка”:
У моєї донечки
В оченятах – сонечко,
Ніби цвіт берізки –
Дві пухнасті кіски.
Наша доня – учениця,
Та не знає цього киця.
Муркає тихенько,
Каже: “Ще маленька…”
– Перестань мені мурликать!
Я давно уже велика,
А якщо коли й заплачу,
То хіба… через задачу.
Наша доня – господиня,
Є у неї фартух синій –
Любить господарювати,
Мити посуд, прибирати.
Але знов через годину,
Хтось накидає лушпиння,
Крейди, шпильок,папірців,
Мабуть, вередлива киця,
Треба буде придивиться…
За вікном дрімає тиша,
Місяць ліжечко колише –
Сни солодкідоні сняться,
Завтра доні – одинадцять.
Уявляю, як вона виросла. Ким вона стала, де працює?
– Наша донечка – вчитель географії, навчає дітей у Рудківській ЗОШ Маневицького району. Вона народила двох дітей. Юля – десятикласниця, живе з нами. А Орест закінчив медичний коледж і зараз працює у Польщі. А ще у нас є син Роман. Він також живе у Маневичах, закінчив Луцький педінститут імені Лесі Українки, пізніше за направленням Центру зайнятості здобув другу вищу освіту у столичному виші і тепер працює у Маневицькому центрі зайнятості. Одружений, з невісткою також подарували мені двійко онуків – Евеліну і Христину. Старшенька Евеліна мріяла стати журналістом, та наразі закінчила факультет культорології Львівської філії Київського університету культури, де вивчала музейну справу, живе і працює у Рівному, вже творить свій музей мотанки, видрукувала книгу віршів “Життя”. Дуже любить музику, пише про це у своїх поезіях: “Життя – це музика, а музика – життя…” Звісно, ми раді…. А Христина навчається у Львівському коледжі на факультеті музейної справи… Обидві мають чудовий музичний слух, хороші голоси, люблять співати… Маю брата Віталія, працював заступником прокурора Волинської області, нині на пенсії…
– Творча! Нічого не скажеш…
– Це щира правда, адже і мій покійний чоловік Орест писав поезії, згодом книгу віршів видрукувала і я, маю чимало есеїв, а ще сотні сценаріїв на різні потреби. Останні писала, працюючи у Маневицькому професійно-технічному училищі лісового господарства, тепер це ліцей… 25 літ віддала вчителюванню і вихованню майбутніх лісівників. Я народилася у Маневичах, тут закінчила середню школу, вступила у Вінницький книжковий технікум, а згодом – здобула фах географа у Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки… Так складався мій шлях. Та в житті окрім роботи завжди знаходилося місце і для творчості. А ще неводнораз друкувала журналістські матеріали на природничу тематику у друкованих виданнях та електронних ЗМІ. Любов до Природи і творчості – це кредо усіх членів нашої сім’ї.
– Звідки воно у вас, від кого передалося? Цікаво ким були ваші та Орестові батьки?
– Моя покійна мама Ольга – уродженка Полтавщини. У 1933 році її мама, а моя бабуся, померла від голоду, а батько працював машиністом поїзда, загинув по дорозі на роботу. То ж її із сестричкою віддали у дитячий будинок. Дивуюся, бува, де вона навчилася приказок та колискових – знала їх безмір, і я потім співала їх своїм дітям та онукам, а ще моя мама любила вишивати рушники та всілякі серветки. Тато мій – уродженець Київської області, працював головним бухгалтером у закритому закладі, дуже любив музику. Можливо, успадкував це від дідуся, який був скрипалем і ці здібності успадкував від своїх родаків, що походив З Австрії та Польщі. Принаймні, про високий рівень музичного виховання батька свідчить той факт, що саме він у Маневичах очолював оркестр духових інструментів, мав ідеальний слух. А ще батько любив ліс, пригадую, як мене, маленьку, водив у діброву, до старих фронтових окопів і по їх схилах вчив збирати боровики і червоноголовці. Я успадкувала його любов до лісу і загалом природи. А ось чоловікові батьки жили у Ківерцях. Орестів батько Петро Степанович був лісничим, а мама Євгенія Василівна – бібліотекар Ківерцівського медичного училища, любила книги, читала до глибокої старості, померла у дев’яносторічному віці кілька літ тому. Була прекрасна господиня, уміла смачно готувати, пекти, смажити. Багато від неї навчилася, перейняла методику приготування численних страв і смаколиків. Ми, як ще жив Орест, на Великдень завжди їхали сімейкою до них у гості. В Орестової мами Євгенії Петрівни я перезапозичила рецепт паски. Смачнішої ніде і ніколи не їла. До цього часу печу паски за її рецептом.
– Буде паска від Євгенії Петрівни і цього року?
– І не тільки паска. Будуть всілякі смаколики, печене і варене… і задумавшись на якусь хвильку, нерішуче додала: – Хоч на душі якось незатишно. Не можу подолати у собі біль. Навалились на Вкраїну і війна, і вірус… Одне обнадіює: красу ніхто не відміняв… І небо, і сонце, яке всім світить – бідним і багатим, не можна перекреслити… Тож Великдень святкуватимо у родинному колі… Ось бо зібралися з донькою та онукою, та й взялися за писання писанок та творення, як ви кажете, лікувальних крашанок з “секретними” візерунками… А для фарбування завжди використовуємо цибулиння, дрік красильний, багно, куркуму, а тепер і фабричні фарби… Дрік красильний дає темно-зелену барву, багно – коричнувату, а куркуму, для прикладу, попри її гарний оранжевий колір для фарбування яєць, ми використовуємо ще й як приправу м’ясних страв, сиру, яєць… У неї смак перцю з… апельсином…Як і чебрець та кадило сарматське… І звісно, мої улюблені петрушка і кріп, сподіваюся, знайдуть застосування і для візерунків, і для приємних пахощів, смаку та прикраси великодним частункам.
Що Лариса Олександрівна Шевчук – відомий науковець, природолюб, травниця, літераторка-журналіст, екскурсовод, педагог, збирач гербарію та музейних колекцій мінералів і порід Черемського природного заповідника, знав давно, а ось про ці, суто жіночі її секрети, довідався тільки напередодні цього Великодня.
Втім, гадаю, чимало жінок лісової галузі мають свої не менш цікаві секрети і, сподіваємося, ще ними також при нагоді поділяться.
На фото: Лариса Шевчук проводить екскурсію Черемським природним заповідником; донька Лариси Олександрівни Руслана Орестівна з донькою Юлею “творять” писанки; цілюще зілля
