25/12/2019
0У давнину, на Вінниччині, кам’янисті крутосхили гір, які підковою охоплюють Могилів-Подільський аж до Дністра, були покриті лісами. Що стало з ними, коли в гаях задзвеніли сокири?
Безплідні схили засвітили голими ребрами, талі та дощові води вимивали яри, грунт виносило на вулиці міста, ним замулювало річки. Так тривало не одне століття –
поки не прийшли лісівники
У 1958 р. за ініціативи Могилів-Подільського лісгоспзагу, зокрема, його директора Михайла Мотилевського, взялися заліснювати схили, що нагадували Кримське нагір’я – суцільний щебеневий ґрунт з вапняками. Інженер лісових культур Степан Романишин з колегами розробили проект зеленого кільця навколо міста, донесли його до місцевої влади та населення і скоро наповнилася живими голосами мертва Шаргородська гора – перша, на яку повели організований наступ. У деякі дні здавалося, що все місто вийшло на зелений штурм – лісівники Юрковецького лісництва забезпечували людей посадковим матеріалом, вчили техніки садіння, стежили за якістю.
На архівному знімку – кам’янисті крутосхили 1959 р. Як залісити їх, консультують науковці Є.Ф. Черняк (праворуч) та Є.Й. Лівданський (ліворуч). Уважно слухають поради директор лісгоспу М.В. Мотилевський, інженер С.М. Романишин, майстер В.Л. Ожаровський та інші лісівники
Не все, далеко не все вдавалося: чимало саджанців не витримували жорстких умов і гинули. Були розчарування, але рук не опускали, постійно перебували у пошуку. Тут неоціненну роль відіграв тодішній аспірант столичної сільгоспакадемії Євген Лівданський, якого впродовж трьох років прямо на місці консультував відомий вчений-лісомеліоратор В.А. Бодров. Молодий науковець збирав з різних ділянок зразки ґрунту, возив їх по лабораторіях, а потім підказував, де сосна піде в ріст, де дуб, а де лише скумпія приживеться чи гледичія, айлант, біла акація… Через п’ять років уже не впізнати було Шаргородської гори: ліс зупинив хід ерозії. За нею настала черга Озаринецької гори, Карпівського яру, гори Лисої, де крутизна схилу межувала з критичною, а кам’яні валуни сягали в діаметрі трьох-чотирьох метрів… І їх приборкали, оперезавши місто зеленою запаскою загальною площею понад півтисячі гектарів.
Але стихія розкошувала не лише навколо цього міста: за 30% сягала ерозійність ґрунтів і ліворуч, і праворуч від нього – крім Могилів-Подільського, ще й у Ямпільському, Муровано-Куриловецькому районах. Запобігти негативним явищам неможливо було без наукового обґрунтування системи врегулювання поверхневого стоку, який завдавав великої шкоди водним артеріям, що поспішали до Дністра, та родючим ґрунтам південно-західної окраїни Подільської височини. Здійснити грамотні заходи могла, ясна річ, лише спеціалізована організація, яка має кваліфіковані кадри і відповідну техніку. Тож 1967 р. рішенням Уряду створили Ямпільську лісомеліоративну станцію, покликану в межах трьох найпівденніших районів Вінниччини припинити інтенсивні процеси водної ерозії.
Проіснувала ЛМС до 1991 р. Який слід залишила після себе? Вдумаймося в таку цифру: 8647 га. Саме стільки захисних насаджень з’явилося вздовж Дністра. І це на високих урвистих берегах, скельних стрімчаках. Піднялися гаї обіруч усіх річок, густо закучерявився бездонний легендарний Гайдамацький яр, замість напівпустельних ділянок з грізними назвами типу Стіна, Скеля, Карєр на мапу одна за одною наносили назви зелених урочищ – Ясинове, Підволове, Мохната… Останнє стало чи не найулюбленішим місцем відпочинку подолян і гостей краю – його стежками з неабиякою гордістю водив мене лісничий Ямпільського лісництва В’ячеслав Каландей. Погляньте на знімок, зроблений на фоні Дністра. Положисте плато – то Молдова, а урвисто-високочоле, часом скелясте, хоча тих скель уже майже не видно, бо затягнуло лісом, – українське. І так увесь лівий берег.
Лісничий Ямпільського лісництва В’ячеслав Каландей: «Положистий берег Дністра – то Молдова, високий урвистий – український. На ньому вже майже не видно голих скель – їх затягло рукотворним лісом»
Побачити його в усій красі й вище Могилева-Подільського, причому з річки, вдалося завдяки очільникам Муровано-Куриловецького лісництва, котрі запропонували здійснити екскурсію катером. Пливли від Новодністровської ГЕС майже до того місця, де проходить уявний кордон із Хмельниччиною, і я не переставав захоплюватися – ні, не голубим морем водосховища, а зеленим лісовим. Уявляв, як півстоліття тому на схилах можна було побачити (і то лише навесні) поодинокими латками злісні бур’яни, де-не-де – всюдисущого будяка. Тепер пливемо мимо островів як не сосни кримської, то сосни звичайної, дуба червоного, клена, ясена, граба, акації, груші, яблуні, низки інших деревних порід у сув’язі з різного роду чагарниками. І здається, що тому морю зеленому на березі немає ні кінця, ні краю.
– До кожної ділянки шукали індивідуальний підхід – залежно від крутизни схилів, грунтових, гідрологічних та інших умов. Проте мета була одна й та сама: створення біологічно стійких і довговічних захисних насаджень, – розповідав помічник лісничого Леонід Гуменюк, котрий із 1973 р. працював керівником місцевої дільниці ЛМС, а тепер помічник лісничого. – По 200–250 га садили щороку. Своїми силами не справилися б, та допомагало населення. Дуже великий ентузіазм панував серед людей, усім селом виходили – і малі, і старі. Саджанцями всю станцію забезпечувала Петрашівська дільниця Ямпільського району: у 30-гектарному розсаднику вирощували до 10 млн штук стандартного садивного матеріалу більше як 30-ти порід. Роботи, зазвичай, здійснювали на основі механізації, техніки мали вдосталь. Майже 60% крутосхилів доводилося терасувати, ті ж, що густо розчленовані ярами, готували за допомогою бульдозерів, які, піднімаючись знизу нагору, нарізували спеціальні майданчики – їх засаджували сіянцями. Підкорювали й майже суцільні скелясті схили, особливо в ямпільській стороні, де береги крутіші. Там вдавалися до підривного методу. Часто-густо чоловіки обв’язувалися мотузками і спускалися в безодню, шукаючи, де можна викопати ямку і під меч Колесова посадити сіянці. Найнеприступніші ділянки піддавалися настирності, майстерності людини.
– Найкращим пам’ятником усім, хто освоював ці схили – є їхнє зелене вбрання, – доповнив Леоніда Івановича лісничий Микола Слободецький. – Наші попередники залишили нащадкам справді безцінний скарб – ліс на камінні. Він нагадує всім нам, яке лихо наступає, коли відступає ліс. Старанно доглядаємо за насадженнями, бережемо їх від пожеж, шкідників, хвороб.
Головний лісничий Олександр Хомич і лісничий Котюжанського лісництва Роман Куцулим демонструють здорові посадки сосни кримської, вирощеної на вапняково-крейдяних ділянках
– Багатий досвід лісомеліораторів використовуємо у своїй діяльності, – наголосив директор Могилів-Подільського лісгоспу Віктор Іщук. – Адже внаслідок недофінансування свого часу не всі яруго-балкові системи залісили. Тому в межах можливого продовжуємо протиерозійне лісорозведення. До того ж у минулі роки прийняли чимало земель, які вийшли із сільгоспобороту. Що то за землі – фахівці знають. Нам якщо й передають, то невгіддя, яри, балки. І лісівники перетворюють їх на оази. Як у лісництві, яким з 1997 р. керує Микола Слободецький – прекрасне здорове насадження дуба звичайного на 20 га в урочищі Параскине створене саме на деградованих схилах. І таких нових лісів багато.
Помічник лісничого Моївського лісництва Сергій Стрілецький і директор лісгоспу Віктор Іщук у базовому розсаднику оглядають сіянці дуба звичайного після обробки фунгіцидами проти борошнистої роси
Про нинішні турботи працівників лісгоспу – трохи нижче, а перед тим дещо з багатої біографії підприємства, яке через два роки відзначатиме 90-ліття.
Про що шумиш, діброво?
За браком площі не вдаватимемося в історію, виокремимо лише факти, що стосуються теми розповіді. У зв’язку зі створенням Ямпільської ЛМС до її складу передали еродовані землі на схилах Дністра та його притоків, а також урочища «Петрашівський ліс», «Дорошівський ліс», «Михайлівська дубина», «Білянський ліс», «Северинівський ліс», «Криве». Проіснувала станція до 1991 р., тоді на її базі організували лісгосп. У 1997 р. два лісництва – Вендичанське і Муровано-Куриловецьке – приєднали до Могилів-Подільського лісгоспу. Лісгосп у Ямполі (найменший в області) діяв до 2010 р. Оскільки практично не мав експлуатаційних лісів, господарювати ставало дедалі важче, тому був реорганізований у лісництво і теж влився в ДП «Могилів-Подільський лісгосп». Таким чином тепер до складу підприємства, в користуванні якого перебуває 31,8 тис. га, входить сім лісництв.
– Головне завдання, над яким працюємо, – вирощування високопродуктивних, біологічно стійких, господарсько цінних, економічно доцільних насаджень, – розповідає директор Віктор Іщук. – Лісництва розташовані в семи адмінрайонах, кожне має свою характерну особливість. Трохи більше половини лісів, які зосереджені у північній частині, – експлуатаційні, ті, що південніше, вздовж Дністра, віднесені до захисних, природоохоронних, рекреаційно-оздоровчих. Майже 9% належать до ПЗФ. Господарство ведемо невиснажливе, з накопичувальним запасом деревини.
Віктор Миколайович біля керма підприємства з 2001 р, до того 11 років обіймав тут посаду головного лісничого. Пишається дружним колективом. Радо прийняли до своїх лав колег-ямпільців, тепер спільно дбають про рідне Придністров’я. Постійно добиваються високих економічних показників. Торік реалізували продукції на 47,9 млн грн. До зведеного бюджету перерахували 15,7 млн грн, єдиного соціального внеску – 5,5 млн грн. Отримані кошти вкладають у ведення лісового і мисливського господарства, зміцнення матеріально-технічної бази, соціальний розвиток колективу. Лише у 2015 р. придбали три трактори, два лісовози, гідроманіпулятор, нові бензопили, кущорізи тощо, за останні роки проклали близько шести км доріг з твердим покриттям, ще чотири км відремонтували. У полі зору – турбота про людей. Зростає зарплата, здійснюються виплати за вислугу років, премії. В колективу є стимул працювати краще, продуктивніше.
Прекрасні дубові культури в урочищі Степок радують лісничого Моївського лісництва Валерія Шаплавського
Першочергова увага приділяється плеканню нових дібров – за лісосировинним районуванням належать до Придністровсько-Подільської лісостепової області з дубово-грабовими насадженнями. Клімат сприятливий для успішного зростання дуба звичайного, ясена, граба, липи, клена – у лісовому фонді 87% займають твердолистяні породи, 1% – м’яколистяні, решту – хвойні. Як повідомив головний лісничий Олександр Хомич, на схилах, залісених попередниками переважно сосною кримською і сосною звичайною, затруднені будь-які лісогосподарські заходи, та й потреби в них нема, бо дерева та кущі закріпили грунти, гуртом протистоять їхньому змиву. Залишається надійно охороняти насадження, передусім, від вогню, для чого мають технічно озброєну сильну протипожежну службу.
Цікаво, що за характером рельєфу й північна частина лісгоспу порізана глибокими ярами та долинами, які надають краю вигляду гірської місцевості. Досі місцями доводиться озеленювати білі вапняково-крейдяні ділянки – гарні соснові бори на таких площах показував молодий лісничий Котюжанського лісництва Роман Куцилим. У попередні роки тут засаджували за сезон по 8–12 га невдоб, тепер місцеві влади практично нічого не передають під залісення. Загалом за останнє десятиліття на підприємстві створили 1150 га лісів на землях, виведених із сільгоспобробітку, – чи не найбільше в області.
На площі у середньому 140 га щороку закладають нові діброви. Увесь садивний матеріал вирощують власними силами. Своєрідними візитівками лісгоспу стали два розсадники – вони є не лише окрасою населених пунктів, а й школою передового досвіду в галузі. Один – декоративний у Вендичанському лісництві. Які тільки екзотичні породи не представлені на чотирьох га маточного і шкільного відділення, у теплиці та парниках. 18 років керівником тут Анатолій Жукотанський. Успішно працюючи над виконанням програми «Ліси Вінниччини», невеличкий колектив показує приклад у ще одній царині – як зробити Україну красивою. «У нас є все для розвитку ландшафтної архітектури, формування культури декоративного садівництва», – переконаний Анатолій Олексійович. Що це дійсно так, бачиш на садибі лісництва, перетвореній на райський куточок.
Це ж можна сказати і про Моївське лісництво. Перше, що вразило мене там, це липова і платанова алеї, під шатами яких прогулялися зі старшими майстрами лісу Олександром Римаром і Всеволодом Вітом. Посаджені багато десятиліть тому, служать зразком для молодих поколінь лісівників. Не випадково, либонь, так багато уваги приділяють вирощенню сіянців і цих чудових порід – у лісництві теж мають декоративні шкілки.
Липова алея, посаджена попередниками на садибі Моївського лісництва, служить за еталон для майстрів лісу Всеволода Віта та Олександра Римара
Але найвідповідальніше завдання – забезпечити всі лісництва підприємства високоякісним посадковим матеріалом основних лісотвірних порід. Лісничий Валерій Шаплавський і помічник лісничого Сергій Стрілецький ознайомили зі своїм немалим господарством – на 10 га вирощують щороку до двох млн штук сіянців і саджанців. Потім ми поїхали від діброви до діброви, і я не переставав захоплюватися різновіковими насадженнями дуба звичайного то з горіхом чорним, то з модриною європейською, липою, черешнею, іншими супутниками патріарха, які за умов правильного і своєчасного проведення лісогосподарських заходів додають сили і здоров’я дібровам.
Лісничий Вендичанського лісництва Анатолій Жукотанський у теплиці декоративного розсадника
…Творчий пошук, мудра розважливість, випробування різних технологій дали змогу подолянам у минулому столітті підняти вздовж Дністра живий мозаїчний щит, завдяки якому вдалося захистити близько 40 тис. га земель від ерозії та врятувати голубі перлини від замулення, завдяки якому в людей явилася можливість дихати чистим повітрям, пити чисту воду, вживати чисті продукти.
Шумлять діброви, створені вже в наші часи нащадками мужніх небайдужих лісівників, і в тому гомоні вчувається подяка творцям краси, творцям зеленого багатства країни.
