Нариси з лісової досвідної справи

Ниже весьма редкая статья классика украинского лесоводства, выдающегося ученого и обаятельного  человека Григория Высоцкого. Такое надо хотя бы  изредка читать, чтобы не отрываться от истоков. Статья опубликована в журнале “Украинский лесовод”  ориентировочно в 1929 году ( лень искать ссылку).   Читать надо не спеша… медленно и вдумчиво… О чем думать?  Сами выбирайте:… есть из чего…

Я например, думал как деградировала за 100 лет подготовка лесоводов… При царе было всего два ВУЗа, но они давали европейское образование, минимум годичная стажировка в Европе, потом минимум 10 лет практической работы…. А у нас… институтов 28 , преподаватели  асфальтовые, всё покупается и продается… Это называется прогресс? 

Или вот к примеру, вслушайтесь в тональность текста Григория Николаевича… Он говорит с друзьями… Очень просто…с иронией к себе … очень доброжелательно… Поэтому в “Украинский лесовод” писали сотни простых лесничий. У нас подобное общение в принципе невозможно..  Нынешние академики наверное брезгуют: не их это уровень… А может боятся заговорить, что бы люди их в истинном свете не увидели… “Обидно мне, досадно мне… ну ладно…”  Высоцкого нет, но в институте его имени есть Высокая… Будем на неё надеяться… М.П.

Вступ. Pro domo mea (про себе)

Одержав я листа-відозву редколегії „Українського Лісоводу” до робітників наших лісових досвідних установ, в якому говориться, що редколегія має численні запити читачів про роботи досвідних установ та що, „на жаль, наші досвідники майже не приймають участи в українському лісовому журналові”.

Це,  звичайно, дуже добра відозва, і, як завідатель нашої досвідної лісової організації, висловлений докір я мушу найпер­ше прийняти на себе. Але я виправдуватимусь. Хай французька приказка говорить, що хто виправдується, той сам себе обвинувачує! Може бути, що й так.

Особисто я не чужий для ,,Українського Лісоводу”. З моменту його зародження я погодився брати в ньому посильну участь. Утиснений, одначе, власними силами, що вже падають, та багатьома різними обов’язками й завданнями[1], я де-що зберігаю в собі, так би мовити, in spe, in potentia (в надії, в можливості), вичікуючи влуч­ного моменту і… звичайно, настрою, бо без настрою, без пориву, нічого будь-скільки порядного написати неможна. Настрій же буває чужий стану втоми.

Дванадцять років (1892—1904р.) мені довелося завідувати тепе­рішнім Маріупільським досвідним лісництвом. Дванацять років я жив серед природи та штучних лісових деревостанів, що переживали різні перетворення на шляху цівітації (отримання прав природ-нього громадянства, самостійної стійкости) або на шляху оберненої демутації, скамніфікації (перетворення на степ). Вивчаючи ці явища, доводилося то спускатися, так би мовити, ,,на дно морське”, вкопуватися в грунт, вивчать його вогкість та відношення корінів деревинних і інших рослин, то „підноситись до небес”, вивчати різні явища місцевого клімату, погоди, то стежити за боротьбою за існування поміж представниками культивованої лісової та місцевої природньої степової рослинности. Це примусило мене дуже розки­датися по різних відділах природознавства, утворюючи з ними більш-менш інтимний звязок. У наслідок вийшло, що я, будучи спів­робітником кількох природніх галузей знання, не зміг у достатній мірі спеціялізуватися ні в одній з них. Особливо бракує мені знання літератури (а в тім, чи є взагалі в наші часи суб’єкти, що мали б повні літературні знання, бодай лише з своєї вузької спеціяльности? Хто може цим похвалитися? Озовись!). Зберігаючи ще до цього часу звязки з своїми старими ,,симпатіями”, я, до певної міри, є зрад’іивий муж для лісівництва. Хай дарують мені боги мою_ наукову полігамію та ще в такому перестойному віці! Іще додам, що цього року я почав писати свій курс лісознавства. До літа написав понад 150 сторіночок і з того часу, на жаль, рукопис лежить, та й лежить, дожидаючись на свою чергу, що постійно відкладається. Сердешне, довготерпеливе зародження!

Зрештою, я мушу згадати ще про „в и к и д н і”. Справжні викидні, на превеликий жаль, для мене не чужі! Це—зародки, які не розви­нулися. Збудоражилась думка, зародилась ідея, раптом—щось обір­валось, одпав настрій, зародок не має живлення, і… викидень.

Я не Гоголь, і своїх викиднів я не палю. І ось у мене ціла шухляда, повна такими пропащими немовлятами; все гадаю, а що як котрий з них оживе, почне далі розвиватися. Але це, очевидно, помилка: жодного разу не було випадку оживлення заснулого зародка. І я боюся, що розпочатий „курс” відійде туди ж, під той самий саркофаг. Це буде тим певніше, як частіше буду мати я тер­мінові замовлення та милі пропозиції.

Але тому буть! Починаю оце своє дванадцяте в цьому році зародження. Число хороше! Треба постаратися, щоб не зірвалося!

Так отож, значить, про лісову досвідну справу,про яку читачам „Українського Лісоводу” очевидно, нічого невідомо. А чому ж це так? Адже ж Українська досвідна справа видає свої анали—„Труди з лісової досвідної справи на Україні”. Надруковано вже 6 випусків, стільки ж випусків „виготовлено до друку”. Затримка сталася через друкування особливого „додатку”—,,Скороченого викладу книги проф. К. Рубнера”, що аж ніякого відношення до української досвід­ної справи не має, проте утворив тимчасову друкарську затримку з виданням інших випусків. Треба гадати, що надалі таких затримок більше не буде, що корисний потік наукової літератури, який не витікає з підґрунтя лісової досвідної справи, знайде своє природне річище, а труди наших досвідників не будуть кваситись у бочках чекання, мов солоні огірки. А це, без суміву, як-найкраще відіб’ється на „пильності” наших досвідників та на їхніх „настроях” при писанні наукових праць, а тим паче, якщо при цьому буде послаблено прагнення редакторів до деяких дріб’язкових та формальних пере­робок виразів, що їм не до вподоби, хоча б і цілком коректних по суті. Ах, оці редактори!! Завжди вони бувають більші роялісти, ніж сам король!

Так отож, значить, повторюю, про лісову досвідну справу. Але, товариство, прийміть до уваги мій вік, моє становище, повсякчасні звертання до мене й т. і., а тому й не чекайте, щоб я займався рефератами тих статтей, що друкуються по різних, не тільки наших українських, трудах з лісової досвідної справи! Хай цим займаються молодші лісоводи, тим більше, що для реферування зовсім немає потреби самому референту бути робітником досвідної справи.

Ну, а я? Що ж собі я залишаю?

Я візьму в торбинку трохи очисної критики, шматочок поживної інтуїції та маленький слоїк фантазії й поведу вас по нетрях досвід­них блукань, як сам зможу в них пробиратися. А якщо заведу коли вас у непролазну гущавину, постараюсь не упиратися лукаво, а скажу словами Гете: „Блукає людина, доки стремління не згасло” та—

• ,,Ми втрачаємо серед бурхливого життя
• І цвіт стремлінь своїх і кращі почуття”.

Про бога та кесаря (типунів, антипок та недотяп)

§1.Об’єкт, суб’єкт і мета. Ви бачите, як необмежно прагну я посвятити вас у всі таємниці досвідної лісової справи, у всі за­родки думки й організації, у всі подробиці минулого, сучасного й майбутньої о. Як Демон перед Тамарою, я ладен обіцяти, що дам вам „все-все земне”, звичайно, як особисто сам я їх збагнути можу та як матиму можливість в часі, силах і… настрої.

Насамперед давайте поміркуємо, яка мусить бути наша лісова досвідна справа, в чому суть її мусить полягати?

Само собою ясно, що треба займатися лісом, як об’єктом, з метою вказувати раціональні, науково-обґрунтовані шляхи лісів­ництву й лісовому господарству. Єсть і суб’єкти, це—робітники лісової досвідної справи, що працюючи, сами мусять удосконалюва­тися, більше набувати знання та досвіду. Таким чином, одна головна мета раціоналізації лісівництва розпадається на три: вивчення лісу, – удосконалення досвідних робітників та виробка науково-обгрунтованого лісівництва. Не рахуючи удосконалення наукових досвідних робітників, що йде поруч, якщо відбувається правильний добір із достатньої кількости молодих робітників, що віддано почи­нають працювати в досвідній справі, роботи лісової досвідної справи мусить відбуватись у двох напрямках: 1) в напрямкові суто-наукових досліджень у галузі біології лісу в найширшому розу­мінні цього складного соціяльного організму, що живе в пев­ному фізико-географічному оточенні (умовинах зростання), та 2) в галузі ближчих до практики лісівництва відношень, щоб найскорше добути науково-обґрунтовані вирішення нагальних потреб практики лісового господарства. Це – два потоки, що один одного доповнюють. Або ж його можна висловити відомими біблей­ськими словами віддавання данини богові та кесареві. Життя вимагає від науки вказівок для свого правильного розвитку, а наука, щоб дати потрібні вказівки, потрібує самостійного роз витку, невпинного зрозуміння, завоювання нових та нових істин, що поступовно відкриваються перед нею. Жертва на завоювання таких істин і е те, що можна назвати даниною богов і—з н а н н я, даниною чистій нау.ці, без неодмінної вимоги безпосереднього прикладання. Найпростіші, найближчі, а то й, взагалі, можливі шляхи таких завоювань не завжди проходять по тому напрямкові, що є най­простіший та найближчий для добуття відповіли на поставлене прак­тичне завдання. Але здебільшого буває так, що вирішення практич­ного завдання стає можливе при використанні досягнень, добутих при дослідженнях, що переведено їх без спеціяльного практичного завдання.

§2.Доказ. Для пояснення своєї думки наведу приклад. Прак­тика звертається до науки за роз’ясненням якої-небудь невдачі в своїй діяльності. От, приміром, практика лісівництва у свій час вимагала від науки визначення причин масового всихання, розведення на степових чорноземлях штучних лісових дерево-станів. Як змогла б наука відповісти на таке запитання? Вона мусила знать умови, що потрібні для нормального, здорового зростання лісів, потім вона мусила вивчити стан умов зростання штучного лісу на чорноземлях у степу й, порівнявши одні та другі умови, знайшовши в-них різні нерівності, критично про­аналізувати кожну з них: висунути ті з них, що мусять бути несприятливі для успішного лісозростання. Ми бачимо, що вона .вже мусить де-що знати, мусить де-що вивчити додатково (дослідити) і мусить уміти висунуть найголовніше. Звідкіля ж вона мусить все це знать та уміть? Скажуть, та на теж вона й наука! Зви­чайно. на те вона й наука, щоб знать та уміть. Як же науці лісо­знавства набувати свого знання та уміння з своєї галузи? Наука лісознавства, так саме, як і споріднена їй наука агрономії, витво­рюються переважно не по вузах. Там викладається вже досягнуте і лише в деякій частині, по навчально-досвідних лісництвах пере­водять демонстративні перевірки досягнень спеціяльних досвідних установ, досвідних ланів, досвідних лісництв; свої ж власні досяг­нення виносять лише деяку, ще невелику частину загальних досягнень, як навчально-досвідні лісництва складають деяку частину загальної мережі досвідних лісництв. Значить і тут, по вузах, на­ука лісознавства, якщо й просувається вперед, то лише шляхом переведення робіт у своєму також досвідному (навчально-досвід­ному) лісництві або ж шляхом переведення робіт членами вузів в інших, переважно-досвідних, лісництвах чи, взагалі, по лісництвах, де провадяться досвіди дослідження! Відомо, що на такі досвіди та дослідження по наших вузах дають дуже обмежені кошти, і загалом досвідні роботи й дослідження вузів можуть складати лише частину того, що потрібно для розвитку нашої науки. А коли до цього ми і від навчально-досвідних лісництв будемо вимагати, щоб досвіди та дослідження в них мали прикладний характер, то хто ж і де буде вивчати стислу лісову біологію?

Вернімося до нашого прикладу визначення причин засихання степових деревостанів. Що для цього було потрібно? Треба було докладно дослідити місцеві ґрунти, клімат, зворот вогкости, боротьбу за існування поміж деревинною, зімлястою та чагарниковою рослин­ністю. Але всього цього було недосить, доки ми не добули деяких відомостей в тих же напрямках із життя нормальних природніх лісів. Бо дефекти в чомусь можна встановити виключно через по­рівняння хорого, з певним стражданням явища—з нормальним здо­ровим! Для цього ж потрібно вивчити різні явища такого здорового, нормального життя. А це є завдання чистої науки, що не має перед собою безпосередніх практичних вимог.

Отже, і вийшло, що нам для визначення причин загибели степо­вих штучних деревостанів довелося зайнятися й метеорологією, і глибокогрунтовими та рослинно-суспільними (фітосоціяльними) до­слідженнями, але мало того, аналогічні дослідження довелося запро­вадити й у природніх лісах, от як,напр., Шипов ліс (дослідж. Г. Ф. Морозова в кол. Каменно-Степовому досвідному лісництві). Все це довелося робити на кошти досвідних лісництв і чути дорікання, що досвідні лісництва займаються сторонніми справами, а не безпосе­редніми лісівничими досвідами, що для них вони існують.

§3.Приклад не зовсім гідний для насліду­вання. Які ж досвіди вважати за безпосередні? В 4-му випускові „Лесоведения й Лесоводства” (жовтень 1927 р.) вміщено статтю проф. М. М. Орлова під заголовком: „Пример, достойний подра-жания в лесном опьітном деле”. Тут. треба гадати, такою виключно практичною людиною, як проф. М. М. Орлов, указується, чим та як слід займатися в досвідній лісовій справі. Згадану статтю присвя­чено пам’яти ізсіма поважного проф. В. Д. Огієвського. Саму діяльність В. Д. Огієвського М. М. Орлов виставляє, як приклад наслідування гідний. Тут, дійсно, все або майже все (вважаю, що крім особливого вивчення життя хруща, канібалізму його ляльок) має безпосереднє прикладне значіння, розсадник шпилькових сіянців, овочування соснових насінників, кулісові та прилучені поруби, зби­рання хрущів (травневих жуків), схожість лісового насіння й т. і. Очевидячки, в цьому й полягає те, що наслідування гідне. Але навіщо ж в такому разі вказувати на „некоторую односторонность й значительную неопределенность” праць В. Д. Огієвського? М. М. Орлов додає: „но это не вина исследователя, а естественное следствие сложности й трудности задач. Разностороннее й полное выяснение поставленных вопросов было не по силам одному исследо-пателю, лишенному возможности произвести анализ природних условий, среди которых поставлены изучаемые им явления”. Тут М. М. Орлов показав на головнішу хибу робіте небіжчика В. Д.Огієвського. Ці хиби сталися через те, що В. Д. Огієвський не вважав за потрібне ухилятися від прямої лінії безпосередніх досвідів із своїми практичними об’єктами, насінням, сіянцями, підростом, хру­щем, .у бік вивчення оточення їхнього життя, умов місця зростання, типу того оточення, в якому відбувався їх розвиток іт. і. Досвідно-лісова справа, мовляв, не ґрунтознавство, не ботаніка, не фітосоціологія і т. ін… Так, М. М. Орлов сам указав на ці хиби, але, ставлячи діяльність В. Д. Огієвського за приклад іншим, М. М. Орлов цим хибам надав дуже малого значіння. А чи так же це? Чи добре, що В. Д. Огієвський, не будучи натуралістом по своєму складу, знаннях та симпатією організував лісові досвідні роботи лише з нижчими лісовими техни-ками, ніколи не запрошуючи на допомогу натураліста, ґрунтознавця, геоботаника, зоолога або-що. Найменше хотів би я плямувати пам’ять мною вельми поважаного В. Д. Огієвського, але я не можу не підкрес­лити оту його однобічність, про яку лише мимохідь згадує М. М. Орлов, про той занадто вузький прикладний характер його робіт. І коли дійсно приклад діяльности Огієвського гідний насліду­вання, то лише з боку тої безкорисної відданности, тої настирливости в досягненні намічених цілей та тої етичної обстановки роботи, що були властиві Огієвському, але зовсім не з боку тої однобічности, тої замкнености та тих надто вузько-прикладних завдань, цілковитої ізольованости від умов життя, що так характерні для робіт цього самозаглибленого дослідника. Я сказав би, що в своїй фантастично-сумлінній відданності кесарю (прикладним завданням), Огієвський мало згадував про бога (про науку, про життя та його оточення, яким В. Д. зміг би дати значно більше, ніж він дав), і з цього боку наслідувать йому ми не повинні.

§4.Організм в оточенні, тип (форма) та досвіди прикладного призначення. Отже, думка моя така: в досвідній лісовій справі ми мусимо вести роботи по двох напрямках: 1) в на­прямкові вивчення природи лісу, як живого організму, що тісно ув’язаний з оточенням (умовами місця зростання), як частини епігенеми, в точно розкласифікованій типологічній (або якось інакше названій) системі, бо вивчати річ, не визначивши її природи, непра­вильно, та 2) переводити над нею, над типами лісу або, в певних умовинах зростання, над деякими організмами лісу доцільні досвіди більш прикладного значіння: успішного реставрування основних форм лісу найпростішими (більш діловими) засобами (рубки, поно­влення, культури), поліпшення та затримка, при наявності відповідного попиту з боку ринку, деяких тимчасових форм вигідної продук-ційности (осичників, березняків, низькостовбурників), максимального підвищення їх продукційности та її якости (рубки, догляду), вивчення припустимости в тих чи інших типах і формах лісу різних побічних користувань, як пасовисько худоби, згрібання лісової підстилки, зди­рання лика й т. і., й т. і. Всі такі досвіди мусять відбутися, повторюю, в цілком визначених типах і формах лісу, у визначених умовинах зростання, мусять відповідно повторюватися в різних інших, також точно визначених типах, формах та умовинах. Добуті результати мусять порівнюватися між собою, розцінюватися, і лише тоді висновки таких досвідів можна буде виносити на широкі простори практичної діяльности, але знову ж таки лишень при умові правильного роз­членування лісів на типи, щоб запроваджувати в них лише відпо­відні заходи. Ось у чому полягає значіння лісової типології, а, звичайно, не в тому лише, щоб розчленувати ліси на більше чи менше число типів (що до того іноді не відповідають детальності» і на тому вважати справу за закінчену. Але я вважаю, що навряд, щоб хто з лісових типологів так обмежував свої завдання; можливо, що він лише недосить ясно чи повно висловлюється

§5. Деякі епітети, що їх прикладають до лісово­дів. Дозвольте, товариство, нагадати тут деякий каламбур, чи-що. Вам, звичайно, відомо, що в Петербурзькому, нині Ленін­градському лісовому інституті в свій час утворилось два табори лісоводів, дві партії. На чолі одної партії лісоводів-натуралістів стояв небіжчик проф. Г. Ф. Морозов, а на чолі другої—проф. М. М. Орлов, що й нині благополучно здравстує. Ця друга партія вважалася за практичнішу, вільну від захоплення природодослідництвом. При­держуючись символу бога та кесаря, оцю другу партію я назвав би безбожниками. Але ми вже маємо для кожної партії інші епітети, що дав їх в одну жартівливо-веселу хвилину небіжчик-лісничий Д.М.Кравчинський. Партію лісоводів-натуралістів, що визна­вали навчання Г. Ф. Морозова про типи деревостанів, Кравчинський назвав „типунами”, а протилежну партію безбожників—„антипками” (скорочено анті—проти—типів). До цього Дмитро Михайло­вич додав ще одну групу, так би мовити, позапартійних, що не цікавляться ні навчанням „типунів”, ні навчанням „антипок”, і лиша­ються святими незнайками sancta simplicitas!), він назвав таких лісово­дів „недотяпами” (що не дійшли до типів. Звичайно, позапартійні „недотяпи” за ці суперечки не відповідають.

Безперечно, типун є болячка, і називать прихильників нашого поважного (не всіма, звичайно) навчання про типи таким непристой­ним терміном трохи обидно, але для ходкої співзвучности, для каламбуру, хай дарують йому наші боги таке сквернословіє, тим паче, що й сам Дмитро Михайлович був не зовсім чужим для типо­логії і навіть сам вислів „тип деревостану”, хоч трохи і в іншому, в „господарському” розумінні, належить йому. А тому його, Дм. М. Кравчинського, мусимо вважати найпершим „типуном”. Пером земля йому!

[1] За різними такими завданнями протягом цього року я написав та здав уже оди­надцять праць, то не вийшли ще з друку (Харків—5, Ленінград-3, Москва—2 та Одеса—1).