21/11/2019
0Із історії степового лісорозведення.
Донецькі ліси, як ніякі інші, сплатили непомірну ціну за технічний прогрес. Але відроджені завдяки жертовності й фаховості Степових Лісничих та їхніх послідовників, вони знову демонструють невичерпну життєву силу і залишаються надійним базисом екологічної безпеки території. Саме тому, і для цього ліси Донеччини були, є і будуть на цій землі, незважаючи на зміну суспільно-політичних формацій, військові дії і природні катаклізми, здебільшого, споживацьку ідеологію природокористування та цивілізаційно-техногенне навантаження.
Степовий ліс упродовж тисячоліть стояв могутнім та непорушним зеленим щитом на півночі сучасної Донеччини, густо вкривав «гори» та байраки Донецького кряжу і річковими долинами пронизував Дике поле до самого моря. У його еволюції були часи формування, панування, руйнації та відновлення, свідоцтва тих епох дотепер закарбовані на сторінках споконвічної природи Донецького краю.
Для сталого розвитку степового лісу винятково важливо, щоб усі, хто має обов’язок, змогу і потребу опікуватися його долею, якомога більше знали про сутність, багату історію і сьогодення цього незамінного природного ресурсу регіону та основу його самобутніх ландшафтів.
Німецькі колоністи – перші лісокультурники у степах Приазов’я
«Однообразие безлесной степи несколько скрашивается немецкими колониями, где дома и улицы обсажены деревьями, утопают нередко в зелени старых груш, тополей, белых акаций и др. При колониях имеются искусственные насаждения (плантации), разведенные в открытой степи, реже – в балках». Таким зобразив степ Маріупольського повіту дослідник степового лісу І. Сележинський у 1899 р. А розпочався цей процес «колонізаційним маніфестом», який з’явився після ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму до Росії. У ході реалізації грандіозного проекту заселення степу та створення своєрідного буфера між старими російськими територіями і землями витіснених недружніх племен, до Новоросії під великі привілеї були запрошені, зокрема, й німецькі колоністи. Наприкінці XVIII та на початку XIX століття вони поселилися на острові Хортиця та на річці Молочна, а з 1818 року – і в Маріупольському повіті.
Однією з обов’язкових умов наділення колоністів землею було садівництво та лісорозведення. Під керівництвом опікунського комітету поселенці мали виростити по півдесятини лісу на кожному наділі площею 60–80 десятин. Жорсткі кліматичні і ґрунтові умови голого степу вимагали зовсім нових принципів сільського господарювання, які передбачали і відповідний захист освоєних територій. Незвідана, ризикована справа лісорозведення виявилась аж надто тяжкою повинністю – з цих причин деякі незаможні родини залишали наділи разом з привілеями і поверталися назад до Фатерлянду.
Швидше за інших до нових умов пристосувалися меноніти – послідовники переслідуваної в Німеччині протестантської релігійної течії, корінний принцип якої – відмова від насилля та застосування зброї. Прекрасні господарі, власники значних капіталів, вони отримали від царського уряду ще більше прав, ніж решта колоністів. Завдяки своїм знанням та вмінням вони змогли налагодити ефективне землеробство і відносно сприятливі умови проживання у непривітному сухому степу. Власне, громади трудолюбивих менонітів, які виділялися серед інших категорій селянства своїм соціально-правовим становищем, певною мірою перенесли на російський ґрунт передовий європейський сільськогосподарський досвід. Громадські сади та смугові ліски, що захищали менонітські села від східних вітрів та пилових бур, стали нормою господарської діяльності, і обов’язкове збільшення втричі лісової площі кожного наділу вже нікого не лякало.
Найбільшим авторитетом серед своїх земляків, серед православних селян сусідніх поселень та навіть серед ногайців користувався Й.Й. Корніс. Син бідного працівника винокурні, він не мав спеціальної освіти, але силою волі, здоровим глуздом та невтомною працею створив у колонії Юшанли Молочанського повіту міцне господарство, школу майстрових, училище степового господарства. Та не тонкорунні вівці, що їх породи успішно поліпшував Корніс, не зернові культури, урожайність яких на його полях сягала небаченого рівня (зокрема, й завдяки винайденій ним системі чорного пару для затримки вологи), а лісорозведення було його головною пристрастю. Серед інших порід він віддавав перевагу дубові, як стійкій породі з цінною деревиною, а в розсаднику мав 46 порід дерев та чагарників.
Перші зразкові громадські лісові плантації на берегах Молочної були створені ще в 1806–1810 роках, але з організацією в 1831 р. Товариства з правильного і методичного лісорозведення під керівництвом Корніса справа набула нового поштовху і в південних степах сусідньої, Єкатеринославської губернії.
Дороги між колоніями обсаджувалися деревами і живоплотами, вздовж ярів та на еродованих схилах також живою стіною вставала зелена сторожа – громадська казна виділяла кошти на озеленення краю, як на завдання особливого значення.
Й. Корніс – довічний голова молочанських колоністів словом і ділом переконував своїх земляків у необхідності вирощування лісів. «Часто с палкою в руках он заставлял ленивых к исполнению общественного долга и никакие отговорки в неуспешности разведения деревьев вследствие невзгод от степного климата его не убеждали. Стоит только захотеть, чтобы деревья в степях росли, говаривал он часто, и они будут расти», – згадував лісівник М. Средінський.
Звісно, для гарантованого успіху існував розроблений перелік обов’язкових заходів – від підготовки ґрунту та огороджування насаджень дикою маслиною до строків висіву насіння у розсадник і доглядних рубок на плантаціях. Виведені з власного досвіду німецьких поселенців, частина з цих правил є корисними і для сучасних лісівників.
Лісова команда перед виходом на лісокультурний догляд
Державне лісорозведення розпочалося зі створення в 1843 р. Великоанадольського зразкового степового лісництва. Його лісничий В. Графф охоче вчився у Й. Корніса – відтепер члена-кореспондента Вченого комітету Міністерства державних маєтностей, діставав від нього насіння та реманент. Мудрий наставник побував у Великоанадолі, схвалив вибір місця під садибу та намір В. Граффа щодо створення саду і арборетуму.
Станом на 1853 р. у колоніях Молочанського братства в усіх видах насаджень нараховувалося 3,4 млн дерев, з них 1,4 млн шт – шовковиці. У Й. Корніса серед німецьких колоністів було багато послідовників не лише в Молочанському повіті. Кожне поселення краю межувало з чималим гаєм, посадженим і доглянутим усіма хазяїнами під керівництвом старости.
У Маріупольському повіті станом на 1842 р. нараховувалося лише близько 30 німецьких колоній. Все ж у 1853 р. на їхніх плантаціях уже зростало понад 214 тис. шт шовковиць і майже 398 тис. шт лісових дерев. У розсадниках вирощувалося 378 тис. шт шовковиць, 145 тис. шт різних лісових порід і 113 тис. шт фруктових дерев. Захистом полів від суховіїв служили 416 тис. шт тутових. А в садах колоністів нараховувалося 79 тис. шт фруктових і десятки тисяч тутових дерев. Сучасники писали, що кожна німецька колонія являла собою суцільний розмаїтий парк.
Тим часом наближалася реформа російської армії, яка відміняла раніш встановлене Катериною ІІ звільнення менонітів від військової служби. Частина менонітської общини (близько 50 тис. осіб) залишила свої оселі й емігрувала до Америки, оскільки закономірно трактувала причетність до царської служби як відхід від принципів пацифізму. У 1880 р. між урядом та лідерами менонітських громад було досягнуто компромісу: військова повинність для менонітів була замінена альтернативною цивільною службою у лісових командах.
Строк служби становив чотири роки, за кожного члена команди громада отримувала 20 копійок на день. Матеріальне і фінансове забезпечення команд покладалося на громади. За розпорядженням Департаменту землеробства, зібрані кошти витрачалися на будівництво не лише казарм, а й житла для працівників лісництв, а через 20 років усі споруди – помешкання, господарські будівлі, артезіанські криниці – переходили у власність держави. Основні засади служби обговорювалися на щорічних менонітських конференціях. Наприклад, у 1893 р. було ухвалено постанову, що забороняла молодим членам громади створювати сім’ю до призову на службу, оскільки високий відсоток смертності і травматизму особового складу в лісництвах призводив до росту числа господарств без господаря, які переходили під опіку громади.
Робочий час у лісових командах регламентувався світловим днем, влітку робота розпочиналася о четвертій годині. При кожній команді існувало підсобне господарство з невеликою м’ясо-молочною фермою, його обслуговували не здатні до тяжкої праці служилі меноніти. Також фізично слабких розподіляли в «філоксерні загони», що боролися з хворобами винограду в Криму. У кількох лісництвах діяли курси вивчення російської мови.
Громадська делегація поселенців-менонітів у Великоанадольському лісництві, 1880-і роки
Перші казарми були збудовані в Єкатеринославській губернії: неподалік від Маріуполя та у Великоанадолі (Кліппенстайн), а перші молоді люди поступили на лісову службу в 1881 році. Лісничий Азовського лісництва К. Хлевінський повідомляє про це на сторінках «Лісового журналу»: «В лесничестве почти круглый год (за исключением, впрочем, 1–2 зимних месяцев, во время большого обилия снегов) ведутся культурные и лесные работы. Следует, однако, заметить, что в Азовской даче… означенные работы возможны только лишь благодаря водворению в даче лесной команды из менонитов (с 1881 г.), так как доставать робочих крайне затруднительно, а вследствие зажиточности местного населения очень часто и вовсе невозможно».
Вісімдесяті та дев’яності роки XIX століття у Великоанадолі стали часом великих лісовідновних робіт, які потребували значної робочої сили. Істотною, якщо не вирішальною, мірою успіх визначився наявністю в лісництві менонітських лісових команд, які виконували всі роботи з великою акуратністю та педантизмом.
У 1884 р. секретар Маріупольської земської управи Е. Александрович при огляді території ще захоплювався «чистенькими и зажиточными, аккуратно выстроенными и тонущими в лесных насаждениях и садиках немецкими поселениями». Та на рубежі віків була втрачена система планомірного, ощадливого лісокористування, насадження з переважанням недовговічних порід не отримували необхідних серйозних виправлень, поширилися всихання та ураження деревостанів шкідниками. Масова еміграція колоністів зумовила остаточне розладнання багатьох лісів. Частина їх була втрачена, а вцілілі – ясенево-пакленові ліски – функціонують у режимі самодовільного розвитку і надмірної стихійної експлуатації.
У багатій історії нашого краю часи і діяння німецьких колоністів склали лише епізод, але вони започаткували степове лісорозведення у південних степах. Колишні німецькі колонії – Шонфельд, Нейбуден, Нейямбург та інші тепер мають більш звичні для нас назви. Але, як і півтора століття тому, ці села Володарського району прикриті захисним зеленим щитом від чорних буревіїв та «поганих» східних вітрів, що не стали з плином часу ані рідшими, ані лагіднішими.
Ми ще маємо пройти непростий шлях гармонізації інтересів природи і людини – неодмінної умови подальшого існування життя на планеті. І лісу, як основі біосфери, відведена в цьому процесі вирішальна роль.
