Лісівники Гільчанського лісництва допомагають відроджувати гірські хутори

Прикарпатське село Банилів-Підгірний витягнулося уздовж Малого Сірету та його гірських приток на десятки кілометрів. Річки Кошуя, Гільча, гірські урочища Плай, Кошилівка, Стайка та інші дали назву його численним хуторам.

Це були велелюдні і багаті поселення, з розвинутим сільським господарством. У Кошуї навіть варили кленовий цукор.

З гірських хуторів йшли чоловіки в Українську повстанську армію, у бойові загони, щоб захищати свою землю. Ті, хто залишився у домівках, їм усіляко допомагали. За це у післявоєнні роки хутори були знищені. Їхніх мешканців відправляли у сибірські табори, на норильські копальні, звідки мало хто повернувся.

Але небайдужі люди не дають рідним хуторам зникнути назавжди.

Нікуди з рідної хати

Зима щоразу замітає Стайку по самі вінця, вкриває снігом церкву, цвинтар, старі сади, ліси і гори, з яких тут, на підгірській Сторожинеччині, починаються Карпати. Уже більше півстоліття ніхто на Стайці не рушить зимові покрови і тишу окрім звірів і лісових птахів.

Єдина хата з господинею лишилася від колись багатолюдного гірського хутора. Катерина Олексіївна Копчук у свої 72 роки сказала дітям як відрізала: нікуди не піду з рідного обійстя, доживатиму вік у своїх стінах.

«Я не сама, – каже пані Катерина. – Зять Іван недалеко, на лісовому кордоні працює майстром лісу. Приходять діти і онуки. Поки я тут – жива моя хата і Стайка жива».

Лісова звірина не турбує останню господиню Стайки. Хіба влітку дикі кабани вчинять набіг на город, перериють грядки.

Але було одної зими ходив поруч вовк, наводив страх. Старий пес Копчуків боронив господарство. Аж так, що зірвав ланець, і тільки кривавий слід лишився від тої боротьби і згубився у лісі.

Тайна схронів УПА

Ще в 50-х роках хутір Стайка жив повноцінним життям. На 80 хат була велика школа, де діти вчилися до 4 класу. Церква Святого Пророка Іллі збирала родини на службу. У свята її передзвін зливався з дзвонами церков інших 13-ти хуторів, що утворювали Банилів-Підгірний, одне з найбільших сіл Буковини, а може й України (попередні переписи фіксували тут до 16 тисяч мешканців). Молилися у старовинних церквах матері і дружини за упокій чоловіків і синів, убієнних у Другу світову війну, і за життя тих, кого нагло вивезли до Сибіру і на Крайню Північ. Згадували усіх поіменно.

«Все обірвалося в один день. Наш хутір, де я народився і виріс, обезлюднив, – розповідає Іван Гнатюк, зять Катерини Копчук. – Був малим хлоп’ям, але все бачив і все пам’ятаю. Прийшли чоловіки з сокирами і пилами, школу розібрали, церкву знесли, млин, олійню, всю господарку зруйнували. Людям наказали збирати речі і переїжджати на рівнину, до центру села. Там з війни пусткою стояло чимало хат. Тим, хто опирався хоч словом, розвалювали хати одразу. Заступитися не було кому – залишилися у ті повоєнні часи на нашій Стайці самі діти, жінки і старші люди».

Така доля чекала й інші хутори, розкидані на Буковині не тільки в Сторожинецьких горах, але й у Вижницьких, Путильських. Це було продовження військових заходів радянської влади проти УПА, яка не складала зброю ще довгий час після 45-го року. Буковинські гори й тамтешні хутори надавали прихисток і усіляку допомогу воїнам-повстанцям.

«Недалеко звідси хребет Мочарки, де Українська повстанська армія вела активні бойові дії. І зараз знаходимо у тамтешньому лісі військові боєприпаси. Досить часто доводиться викликати спеціалістів районного відділення служби з надзвичайних ситуацій, щоб їх знешкодити, – розповідає лісничий Гільчанського лісництва Роман Георгійович Морараш. – Десь у лісах є схрони УПА. Але де точно – вже ніхто не знає».

На останній спочинок – під родинні хрести

Хатники (так тут називають фундаменти будівель) з каміння можна побачити на Стайці і зараз. Навколо них хиляться півусохлі горіхи, фруктові дерева, що досі посеред безлюдних гір родять сортовими яблуками і грушами. Щовесни біля церкви, обіч головної дороги, що з’єднувала на хуторі усі хати, зацвітає розкішна велика черешня, ягодами якої ласують лісові птахи.

Збереглися криниці з джерельною водою, крижаною навіть у липневу спеку. «Коли ми їх розчищали – на дні бачили хрести-обереги», – розповідає Роман Морараш.

Лісники піклуються про Стайку. А відколи на посаду майстра лісу прийшов Іван Гнатюк, почали активно допомагати відбудовувати хутір, відроджувати пам’ять про нього та його людей.

У першу чергу відновили церкву. Від колишнього храму залишилася лише дзвіниця – зі старовинного зрубу. Її відремонтували, перекрили, поставили хрести, завезли ікони. Там правиться служба. Не так часто. Але на свято Пророка Іллі йдуть звідусіль. Тоді церковний подзвін лунає на усі гільчанські гори.

«Почувши, що відроджуємо церкву, люди приносили давні ікони, писані на полотні, на шкірі, навіть на металі, – розповідає Іван Георгійович. – Але є і такі, що крадуть з безлюдного храму святі образи, хоругви. Ми молимося за цих людей, щоб у них прокинулися розум і совість. Старовинну ікону Пророка Іллі також були вкрали. Потім чоловік її приніс – з глибоким і щирим розкаянням. Сказав, що за свій гріх мав багато горя. Повернули й ікону Миколи Чудотворця».

Поруч з церквою – старий цвинтар, доглянутий доброю рукою Катерини Олексіївни Копчук. Діти і онуки тих, хто жив колись на Стайці, не полишають могил своїх рідних, провідують. І так на кожному зруйнованому хуторі Банилова-Підгірного.

«У Кошилівці, сусідньому хуторі, жила моя нанашка Ганна. Коли ослабла, то її донька забрала Ганну до себе аж у Харків. Але ховала тут, під родинними хрестами, виконуючи останню материнську волю».  

Також лісівники доглядають ще дві старовинні каплички, з давніх-давен збудованих у віддалених лісових масивах, щоб захистити мандрівників, лісорубів чи заблукалих від негоди і лиха.

 Цей подзвін чули українці на чужині

Дзвін (мідний, голосистий) для Іллівської церкви Іван Гнатюк привіз аж з Норильська – залишився від розібраного старого храму.

Поїхав замолоду у ті суворі північні краї працювати, а також вклонитися численним могилам українців, закатованих на чужій землі немилосердною працею.

«У відпустку їхав на Стайку. Постійно вона була мені у думках. Тут моє пуповиння, мій горіх, під яким я народився, могили моїх дорогих бабці і діда, яких я дуже любив, усіх Гнатюків, Герасимюків, а також дідів і батька моєї дружини. Знаю, що і я у свій час буду тут. Так воно правильно, так має бути», – каже Іван Георгійович.

Незабаром на Іллівській церкві заграють ще два мідні дзвони, як належить за каноном і як було раніше. Іван Георгійович замовив їх у найкращих майстрів. «Усім задумам про відродження Стайки Господь помагає збутися. Кожному на праве і добре діло є Його допомога».

Разом з братом Михайлом зберегли батьківську хату. Михайло Георгійович Гнатюк – знаний і шанований лікар, який присвятив себе великій справі – лікувати малюків від раку. Сотні дітей з важкими і страшними недугами завдячують йому одужанням.

Торік Михайлові Гнатюку, завідувачу кардіо-онкогематологічним відділенням Чернівецької обласної дитячої клінічної лікарні, за особливі заслуги перед чернівчанами присвоєно звання «Почесний громадянин міста Чернівці».

При в’їзді до лісового кордону Гільчанського лісництва, коли дорога починає круто здійматися вгору, лісівники поставили з металевої конструкції велику арку з надписом «Хутір Стайка».

Висадили алею модрини, що веде до церкви. Деревця добре прийнялися, пішли у ріст.

Вздовж збудованих гільчанськими лісівниками добротних лісових доріг вже струменять з гірських снігів весняні ручаї. Ще трохи – і зацвітуть тут яблуні, вкриється пахучим квітом черешня.

Стайка оживе.

На фото:

1. Катерина Олексіївна Копчук біля рідного обійстя.   
2. Майстер лісу Іван Гнатюк та лісничий Гільчанського лісництва Роман Морараш.
3. Краєвиди Стайки.