28/07/2011
0Державним агентством лісових ресурсів України спільно з Товариством лісівників України, при підтримці Міністерства освіти і науки України в цьому році в рамках Всеукраїнської акції "Майбутнє лісу – в твоїх руках" проведено конкурси на кращий дитячий малюнок і твір на тему «Людина та ліс».
Участь у конкурсах взяли майже 1700 учнів 1-8 класів ЗОШ Вінниччини. На першому етапі конкурсів визначено 60 переможців. Фінансування конкурсів та нагородження переможців грамотами, цінними подарунками здійснено за рахунок коштів держпідприємств лісового господарства. Конкурсні комісії визначили по 6 переможці другого етапу в кожній номінації:
Лист нащадкам
Вітаю тебе, дорогий мій друже!
Цей лист – один із тих багатьох, які впродовж свого життя я викарбувала на своєму стовбурі. Люди думають, що якщо зрізати дерево, то по кілечках можна порахувати його вік. Але це не так, вірніше – не зовсім так. Адже на кожному кілечку, як на старовинній платівці, написана історія цього Дерева і лісу. Я вірю, що настане час, і люди зрізатимуть дерева лише ті, що вже відмерли, а потім по них будуть читати ці дивовижні листи-історії, наче книги. І житимуть ці люди в цілковитій гармонії з природою. Вони будуть розуміти мову звірів і птахів, вітрів і дощів, лісів і річок. Є така наука – хіромантія, за якою долю людини можна «прочитати» по руці. Ти вже звернув увагу, друже, на мій понівечений стовбур? Отож, я розповім тобі і про свою долю. Вмощуйся зручніше та слухай.
Я виросла на лісовій галявині поряд з молодим Дубом. Навколо росли його столітні родичі. І де взялась молоденька берізка, ніхто й не помітив. Ми з Дубком росли так близенько, що наші віти сплелися, а влітку так весело і привітно тріпотіли листочками, що все птаство зліталося сюди, аби влаштувати тут веселий концерт. Навіть пориви вітру стихали, щоб не наробити шкоди – не зламати ще не зміцнілі деревця. Взимку білосніжні пухкі шубки личили нам, як нікому. Весною та влітку наші ніжні зелені шати своїм виглядом та шелестом нагадували шум морської хвилі. Лісові мешканці називали мене «модницею», адже таких сережок, як були у мене, не мав ніхто. Після кожного дощу я поглядала на себе в калюжу, що була неподалік, наче в люстерко, і довго милувалася своїми прикрасами. А вже восени ми вбиралися в одяг такої неймовірної краси, що листочки не хотіли розлучатися з нами! Жовто-зелено-багряний колір посеред поляни буяв до самої зими, і здалеку це видовище нагадувало величезне багаття.
Якось навесні до лісу прийшли діти. Я вперше побачила людей і дуже зраділа їм. «Яка гарненька молода берізка! Давайте наточимо березового соку», – радісно вигукнув хлопчик і підбіг до мене. Він став нахиляти мене все нижче і нижче, аж доки не зламав. Мені було дуже боляче, і я кожним листочком благала його про допомогу. Тріщали зламані гілочки, на землю тихо падало обірване листя. По стовбуру рясно потекли мої сльози, а веселун підставив долоньки і почав смакувати сік. Діти ще трохи побавилися у лісі і побігли додому, залишивши мене зі зламаним стовбурцем. Та на допомогу прийшли мої лісові друзі. Дубочок простягнув мені свої віти-руки, і я, як могла, зачепилася за них. Легенький вітерець гоїв мої рани, а подорожник зцілював, птахи і звірі щиро підбадьорювали. Потихенько я стала підніматися, але мій стовбур назавжди залишився скаліченим.
Пройшли роки…
Птахи стали гніздитися в кронах уже зміцнілої Берізки та поважного Дуба, звірі знаходили тут прохолоду, грибочки рясно вкривали землю під нашими вітами.
Та ось вчора я знову почула знайомий людський гомін. На галявину вийшло двоє людей. Одного з них я впізнала. Це був той самий бешкетник, який багато років тому завдав мені стільки болю. Проте він був уже дорослим чоловіком, а поряд підстрибував маленький хлопчик, дуже схожий на нього. В одній руці батько ніс відро з водою, а в другій – лопату. Хлопченя ж несло два деревця – берізку і дубочок. На галявині батько і син заходилися садити дерева. Було видно, що ця робота їм уже добре знайома. Тому працювали вони весело і дружно. Потім підійшли до мене. Чоловік довго роздивлявся мій стовбур, погладив своєю мозолястою рукою, прихилив до мене голову, сріблясту на скронях, і тихо шепнув: «Пробач!».
– Ти що, тату, дерева ж не розуміють людську мову! – вигукнув син.
Батько нагнувся, підняв малюка на свої плечі і розповів йому ту давню історію. Лише втаїв, що тим бешкетником був саме він. Видно, соромно йому було.
– Я виріс і став лісником, щоб захищати кожне дерево в цьому лісі від таких от пустунів. Без лісу не буде життя на землі ні для людей, ні для тварин, ні для птахів. Адже ліс – це легені планети. Про це забувати не можна.
Малий притих на батьківських плечах.
– Тату, а коли я виросту, то вивчусь і винайду такий матеріал, який повністю замінить деревину. Тоді ніхто не зріже і не скривдить жодне дерево!
Батько міцніше притиснув сина до себе:
– Дай Бог, сину, дай Бог.,.
Вони мимоволі прислухались до лісового гомону. А ліс переливався цілою гамою звуків, які заспокоювали і заколисували їх. І хто зна, можливо, саме цьому хлопченяті вдасться змінити відношення людей до навколишньої природи. Можливо, він і буде тим, хто врятує світ від екологічної катастрофи, яка неминуче нас чекає від нищівного ставлення до лісів. Бо ж всі лиха, що трапляються на планеті, – землетруси, буревії, зливи, нещадна спека – все це результат неправильного втручання людини в розвиток природи.
Вони пішли, а ліс навздогін ще довго луною повторював: «Дай Бог, сину, дай Бог…».
(Автор – П’яніщук Ангеліна)
