Уряд Гройсмана

“Украинская правда” решила напомнить стране цикл статей Романенко о действующем Кабмине. Вряд ли это случайно. Возможно Гройсман ещё до выборов чем-то удивит нас … К примеру, назначением председателя Гослесагентства и объявлением конкурса на его первого зама.  На всякий случай  последую примеру популярнейшего украинского СМИ. От себя добавлю запись знакового для лесного сектора заявления Премьера, и его обещания, которое до сих пор “висит в воздухе”. М.П. 

Хто і як керує Кабінетом міністрів	Театр одного прем’єра
Премьер и его “малый Кабмин	Гра в одну лузу

https://www.youtube.com/watch?v=kSBZgOQhu-k

Ниже текст который был размещен на этом сайте в начале декабря. Я оставил его неизменным и сохранил комментарии. М.П.

Вчера опубликована последняя часть очерка  Романа Романюка о правительстве Гройсмана. Думаю, это повод разместить его полностью в разделе статьи.  М.П.

Хто і як керує Кабінетом міністрів

“Я фактично безправний прем’єр”, – напівжартома бідкався якось Володимир Гройсман на одній зустрічі з журналістами, де була присутня й УП.

“У Європі, мабуть, немає іншого керівника уряду, у якого було б так мало повноважень, як у мене. Я жодного рішення не можу ухвалити сам – все треба робити через уряд. Це не нормально”, – уже серйозно додавав прем’єр.

Це може видатись парадоксальним, але сказане прем’єром було одночасно і правдою, і не зовсім.

З одного боку, історія прем’єра Гройсмана – постійна боротьба за розширення зони можливостей. У цій боротьбі стартові позиції прем’єра і справді були дуже скромними.

У квітні 2016 року в уряді, який прийнято називати урядом Гройсмана, самому Гройсману вдалося вибити місця всього для трьох своїх людей. І місця не найважливіші.

Крім того, формально Кабінет міністрів в Україні і справді є органом колегіальним, який приймає рішення більшістю голосів.

Однак коли Гройсман говорив, що він “безправний” і не може провести жодного свого рішення, це була неправда.

Адже вже з перших днів свого урядування Володимир Борисович почав власну маленьку “війну за незалежність”. І треба визнати, що йому це дуже добре вдалося. Настільки добре, що з “великої надії” президента Порошенка Гройсман перетворився на його “найбільшу поразку”.

14 жовтня минуло рівно два з половиною роки, як прем’єр-міністром України став Володимир Гройсман. ”Українська правда” вирішила розібратися, як працює його уряд.

У першому матеріалі серії читайте про те, як молодому прем’єру вдалося фактично позбавитись президентського впливу на Кабмін.

Найбільша помилка президента Порошенка

“Гройсман – наша найбільша помилка. Ми думали, що він буде грати на команду, а він з перших днів одразу почав грати на себе”, – скаржиться УП один із найближчих соратників Порошенка.

На початку Володимир Гройсман і справді здавався президенту Порошенку ідеальним кандидатом, щоб замінити Арсенія Яценюка на посаді прем’єр-міністра.

По-перше, у Гройсмана в Києві не було жодних серйозних зв’язків, він не мав історії спілкування з олігархами, не водив особливу дружбу з іншими великими політичними гравцями.

По-друге, Порошенко не бачив у Гройсмані потенційного конкурента, адже за ним не стояла жодна серйозна політична сила. Власна партія Володимира Борисовича “Вінницька європейська стратегія” в розрахунок не бралася. Hавіть у БПП в Гройсмана не було власної групи, які були, скажімо, у Луценка чи Кличка.

“На останньому етапі скидання Яценюка вже навіть Кононенко вмовляв Порошенка зупинитись. Намагався переконати, що Гройсман неконтрольований, і всі його помилки лягатимуть на президента. Але Порошенко вже завівся і нікого не чув. У нього буває таке, що він щось вирішить і не заспокоїться, поки цього не доб’ється. Хай навіть у цьому немає жодного сенсу”, – переповідає тепер події майже трирічної давнини один із членів найближчого оточення Порошенка.

Tака впевненість президента в “безпечності” Гройсмана не в останню чергу базувалася на тому, що кар’єра вінниччанина у великій політиці так чи інакше була пов’язана з ним, Порошенком.

Власна історія Гройсмана як успішного мера видавалася в масштабах країни просто несерйозною. Але саме з цієї “несерйозної” теми молодий прем’єр і зробив свою “фішку”.

Образ “мера всієї країни”, який покаже “як керувати державою”, мав стати для Гройсмана медійний прикриттям. Але щоб зберегтися в кріслі прем’єра і великій політиці, Володимиру Борисовичу необхідні були вагоміші аргументи.

Гройсману потрібно було одноосібно взяти в руки Кабмін і навчитися ним керувати.

Як зробити уряд Гройсмана урядом Гройсмана

Одразу після призначення прем’єр Володимир Гройсман взявся робити все необхідне, щоб стати керівником уряду не лише за назвою, але й по суті.

Ця боротьба почалася ще навіть до формального призначення. Щоб комфортно почуватися в новому кріслі, Гройсману не можна було лишитися в уряді на самоті.

Він розумів: якщо в Кабміні не буде хоч кількох його людей, яким би він міг довіряти, то навіть починати цю гру не варто. Адже його неодмінно використають впливовіші гравці і скинуть на першому крутому політичному віражі, як баласт.

Саме тому ще на етапі формування нового Кабміну Гройсман був настільки непохитним у питанні призначення своїх людей. Навіть коли йому натякали, що прем’єром може стати і не він, Гройсман не відступав від своєї вимоги працевлаштувати в уряд Олександра Саєнка, Володимира Кістіона та Андрія Реву.

І, як показало майбутнє, ставка прем’єра зіграла. Згадані люди стали ситуативною групою, з якою прем’єр може порадитись в екстрених ситуаціях, не криючись та не боячись, що його спробують “злити”.

Другим кроком, який убезпечив Гройсмана в кріслі прем’єра, стала дружба з “Народним фронтом”. Голоси “фронтовиків” у Раді та їхні міністри за столом уряду виявилися дуже ефективним “запобіжником” від відставки Гройсмана, яку в команді Порошенка вже не один раз намагалися провернути.

Однак Володимиру Борисовичу мало було убезпечити себе від звільнення. Він хотів зробити так, аби уряд Гройсмана став насправді його.

По суті своїй Кабінет міністрів – колегіальний орган, де рішення ухвалюються більшістю. З одного боку, це дає змогу створити в державі певну систему стримувань і противаг. Члени коаліції, делегуючи своїх міністрів в уряд, отримують змогу заблокувати рішення, якщо їхню позицію не чують.

Цю колегіальність можна легко використати проти прем’єра, що неодноразово робив президент Порошенко.

“Президент міг просто сказати комусь зі своїх міністрів виступити на Кабміні проти ідей прем’єра, якось того “опустити”. Таке дуже часто проробляли з Яценюком. І Гройсман не просто це бачив, часом він брав у цьому участь”, – розповідає УП один зі співрозмовників у керівництві Адміністрації президента.

Щоб уникнути такої долі самому і, головне, зробити Кабмін керованим, прем’єру треба було знайти дорогу до міністрів із квоти Порошенка. І, треба визнати, в цій роботі Гройсман проявився як умілий переговірник.

“Ви зараз запитайте, хто там в уряді залишився наш? Та майже нікого! Володя всіх або “перебив” під себе, або просто змусив не висовуватись”, – зітхаючи зізнається один із членів команди президента.

Але як це Гройсману вдалося? Як пояснюють співрозмовники УП в уряді, на Банковій та в депутатському корпусі, у прем’єра є цілий набір своїх прийомів.

Перш за все, вибудовування особистих стосунків з міністрами. При цьому в команді Порошенка скаржаться, що Гройсман діє методами Яценюка.

“Сєня як перебивав наших міністрів? Коли тебе викликають до “першого”, то, буває, доводиться сидіти по кілька годин в приймальні. Без телефону, без інтернету. Просто стирчати там кілька годин. І це страшенно дратує.

А Яценюк, коли бачив, що до нього хтось із наших міністрів приходив, демонстративно виганяв свого відвідувача. Завжди всіх наших вислуховував – і давав їм заробляти. Після першого такого візиту міністр автоматично переставав бути “нашим” і ставав “Сєніним”. Просто через оце людське ставленням він перевербовувався сам”, – розповідає один із довірених людей Порошенка.

Гройсман, за його словами, діє точно так само.

Про це ж говорять і міністри. За словами кількох співрозмовників УП, перед засіданнями уряду прем’єр зазвичай має окрему розмову з ключовими міністрами, щоб ухвалити рішення до того, як почнеться Кабмін.

“Перед засіданням Гройсман сам тобі зателефонує або запросить до себе. І вже там просить, що от я буду на Кабмін виносити таке-то рішення, підтримай. Або якщо знає, що ти точно не підтримаєш, то просить просто не виступати проти. Збоку це видається несерйозним, але спробуйте відмовити, коли вас просить прем’єр-міністр”, – розповідає УП на умовах анонімності один із міністрів уряду Гройсмана.

За такою схемою, наприклад, прем’єр зумів забрати ДФС з підпорядкування Мінфіну або “Укрзалізницю” з-під Мінінфраструктури.

Якщо ж Гройсману не вдається знайти спільну мову з міністром напряму, то вінстворює йому конкурента – людину з міністерства, з якою починає демонстративно вирішувати питання в обхід міністра.

“Якось у своїй війні з Данилюком Гройсман викреслив його прізвище зі складу делегації в закордонне відрядження. І демонстративно вписав туди прізвище Маркарової, з якою намагався вибудувати стосунки, щоб мати вплив у Мінфіні. І в кожному міністерстві Володя намагається отримати когось “довіреного”: або міністра, або заступника”, – пояснює логіку прем’єра один із міністрів його уряду.

Що цікаво, якщо міністр таки не йде на контакт, то Гройсман не гребує особисто вижити його з уряду. Як було, наприклад, у ситуації з екс-міністром АПК Тарасом Кутовим чи екс-главою Мінфіну Олександром Данилюком.

“З Кутовим там просто особиста заруба була. Тарас дуже гордий і самодостатній чоловік, і коли Гройсман почав його гнобити за земельну реформу, то Кутовий просто встав і вийшов. З Данилюком все було інакше. Гройсман і хотів би, але Данилюк все ніяк не вставав і не виходив”, – розповідає УП один із членів оточення Порошенка.

“Володя його терпів якось. Але коли Гройсман полетів у Брюссель, а Данилюк понаписував листи в посольства G7 і європейцям, що не зустрічайтесь з ним, цей прем’єр – головна причина корупції, то Володя просто вибухнув. Він повернувся в Київ і особисто зробив все, щоб Данилюка викинути з Кабміну. Аж до того, що сам прийшов у Раду і вмовляв депутатів“, – додає він.

Ще одна важлива деталь. Фактично, після кожного гучного звільнення в уряді місця тимчасових керівників діставалися ставленикам Гройсмана. Так сталося в ситуації з Кутовим, так сталося у випадку Данилюка, так, врешті, відбулося і після відставки глави ДФС Романа Насірова.

Усіх їх на посади призначали за квотою президентської сили, а зараз очолювані ними відомства опинилися в “тимчасовому користуванні” прем’єра, який вміло скористався ситуацією.

***

Така “фартовість” прем’єра – це не лише його заслуга. Допомагає Гройсману так просто розширювати свій вплив якраз той, у кого прем’єр цей вплив відбирає, – президент Порошенко.

Навряд чи це свідома позиція Петра Олексійовича, але насправді саме вона є визначальною.

“У нас немає когось, хто б працював з міністрами нашої квоти системно. Бо “перший” не вміє делегувати повноваження. Він хоче сам усе контролювати. Але робить це колись на чвертинку, колись – на половинку”, – з певною долею приреченості розповідає один із найближчих соратників президента. І додає:

“Фронт” дуже добре грає в командну гру, там без Авакова нічого не відбувається. Гройсман цю гру освоїв досконало. І тільки в нас все врізнобій. Ясно, що Гройсман це використав. А хто б не використав?”

Справді, прем’єр Гройсман тільки використав нагоду, яку йому дав сам Порошенко. За останні два з половиною роки президентська сила зробила все, щоб втратити право вирішального голосу в уряді.

Формально з 24 членів уряду 13 складають квоту БПП, тобто в президента і його команди могла б бути своя більшість у Кабміні. Але вже зараз Порошенко “чистими” втратив три міністерства – АПК, Мінфін і охорони здоров’я. Оскільки заступники і в. о. міністрів не мають права голосу – це мінус три багнети у квоті БПП.

Але навіть це не все. Із тих 10 міністрів, які начебто зберігають вірність команді Порошенка, ще 3-4 живуть за принципом політичного флюгера, орієнтуючись одночасно і на прем’єра, і на президента, і на власні інтереси.

https://www.pravda.com.ua/articles/2018/10/22/7195830/

 Театр одного прем’єра

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман встає і залишає залу засідань уряду. Віце-прем’єри і галузеві міністри також підводяться, збирають речі і, продовжуючи розмови, виходять слідом за ним.

Могло б здатись, що закінчилося засідання уряду. Але на годиннику лише 10.45. Насправді воно щойно тепер починається.

За регламентом Кабміну, уряд зобов’язаний засідати щосереди о 10 ранку. Однак останні кілька років о цій годині весь Кабмін збирається не на засідання, а на закриту урядову нараду. На ній узгоджується порядок денний і утрясаються конфліктні питання.

Десь за чверть одинадцята прем’єр і міністри виходять, але тільки для того, щоб повернутись назад хвилин за 10-15. Хтось іде на “перекур”, а хтось просто не хоче перетинатись із журналістами, яких якраз під час цієї паузи організованим натовпом запускають у залу засідань уряду.

Як тільки ЗМІ розташуються у відведеному їм секторі, виставлять камери і натиснуть кнопки “Rec”, до зали один за одним вертаються члени уряду і розсідаються по своїх місцях. Все затихає в мовчазному чеканні.

Аж поки не відкриються двері в закриту частину будівлі Кабміну, та з них не вирине усміхнений і впевнений Володимир Борисович Гройсман.

Він на ходу махає комусь рукою, злегка підморгує і вітається з міністрами. Так наче не він сидів з ними за цим же столом якісь 20 хвилин тому. Але це не має жодного значення. Адже тепер на всіх дивляться об’єктиви камер. Тепер – усе ніби по-справжньому.

За столом сидять люди, які не дуже люблять одне одного, і більшість із них мають не найтепліші почуття до прем’єра.

Але наступну годину вони дружно підніматимуть руки й одностайно прийматимуть рішення, демонструючи дієздатність і єдність уряду Гройсмана. Хай навіть це буде просто гарною картинкою.

“Кабмін майже помер як колегіальний орган. Це часом схоже на бездиханне тіло, яке виставляють перед камерами і вдають, що пацієнт живий. Це не Кабмін, це – колегіальний Гройсман”, – скаржився якось УП один із міністрів.

Чому засідання уряду перестали бути місцем для дискусій і реального прийняття рішень, як прем’єр Гройсман навчився робити з Кабміну шоу, і чим йому в цьому прислужились телевізійні камери – читайте в продовженні циклу статей “Української правди” про те, як живе #УрядГройсмана.

 

За столом сидять люди, які не дуже люблять одне одного, і більшість із них мають не найтепліші почуття до прем’єра.

ВСІ ФОТО:  ПРЕС-СЛУЖБА КМУ

Кабмін перед камерами

“Як не дивно, але роботу на Кабміні завалила якраз “відкритість”. Коли в залі наставили камер, то перестали реально приймати рішення”, – скаржиться в розмові з УП один із урядовців з Кабміну Гройсмана.

“Коли Яценюк вигадав транслювати засідання уряду повністю, то рятував себе. Але тепер це використовується, щоб всі робили те, що потрібно Гройсману”, – додає він.

Систему повністю відкритого засідання уряду і справді запровадив колишній прем’єр Арсеній Яценюк під час своєї другої каденції.

За прем’єрства, скажімо, Миколи Азарова пресу пускали послухати лише його вступне слово. Микола Янович 10 хвилин розповідав про “кровосісів”, “папередників” та урожай капусти. Після чого журналістів виганяли, і починалась реальна робота.

Під кінець другого прем’єрства Яценюку потрібні були гарні жести, як от повна відкритість, бо він відчував, що президентська команда системно працює проти нього. З іншого боку, трансляція всього засідання уряду мала на меті ще й поділ відповідальності.

“Неправда, що Яценюк відкрив засідання тільки щоб “захиститись”. У цьому був ширший розрахунок. Він розумів, що, піднімаючи тарифи та ухвалюючи інші непопулярні рішення, йому треба продемонструвати, що це не його вигадки. Він відкрив уряд і показав, що от, дивіться, це спільна позиція, спільні рішення і спільна відповідальність”, – пояснює УП тодішній і нинішній віце-прем’єр Геннадій Зубко.

Засідання Кабміну в режимі онлайн перейшло в спадок і прем’єру Гройсману. Але якщо для Яценюка це було способом захисту, то для нинішнього прем’єра – способом наступу.

“За великим рахунком, Гройсман єдиний знає, які питання точно потраплять у порядок денний, і тому режисує Кабміни. На засідання не виноситься нічого, проти чого в прем’єра є зауваження. І навпаки, він часто проводить рішення, які потрібні йому, але мають противників в уряді. Він виносить їх на прийняття перед камерами, і ніхто не осмілюється сказати, що він проти”, – розповідає не під запис один з міністрів, у якого були натягнуті стосунки з Гройсманом.

По суті, роблячи засідання повністю публічними, прем’єр насправді не додає Кабміну самостійності, а ставить рішення уряду в залежність від своєї волі.

На весь уряд є всього кілька людей, які наважуються публічно заперечувати прем’єру.

Адже навіть звичайні робочі неузгодженості перед об’єктивами камер можуть видатись серйозним конфліктом. І що гірше – реально ним стати.

Серед людей, які можуть публічно не погодитись з Гройсманом, слід згадати главу МВС Арсена Авакова. Проте він рідко вступає в сварки з прем’єром на засіданнях.

Їхні “конфлікти” в чомусь нагадують сварки старого подружжя: інколи покрекчуть, але помиряться. Наприклад, глава МВС може дозволити собі роздратовані гримаси на Кабміні, коли прем’єр запросить з презентацією чергового чиновника середньої руки.

“Аваков дуже бурчав, коли презентували бренд України. “Бренд гі..но, презентація гі..но, а ти сиди і слухай. Це хіба робота уряду?”, – переказують слова Авакова члени Кабміну.

У розмовах не під запис в уряді пояснють, що Аваков може собі дозволити більше, бо Гройсман дуже дорожить дружбою з “Народним фронтом” і тому рідко наполягає на рішеннях, які суперечать інтересам партії Яценюка-Авакова.

Серед людей, які можуть публічно не погодитись з Гройсманом, слід згадати главу МВС Арсена Авакова

“Володя, фактично, поставив своє майбутнє в залежність від “Фронту”. Арсен і Сєня не дають Петру його з’їсти. Тому Аваков не заглядає в рот Гройсману, як решта. А ти спробуй піти проти нього, ще й перед камерами! Він страшенно злопам’ятний”, – скаржиться один із міністрів.

“Якось Гройсман не пустив Омеляна (міністр інфраструктури – УП) в якесь там відрядження в Штати. І Омелян візьми й напиши у Facebook щось там, що від Вінниці до Вашингтона 8 тисяч кілометрів (у пості міністра 7799 км – УП). То Гройсман йому за кожної нагоди нагадував ті 8 тисяч”, – розповідає очевидець таких “нагадувань”.

Але прем’єр може відповідати не тільки словами. Арсенал його реакцій доволі широкий: від службових перевірок, як у випадку з Омеляном, до публічної кампанії за відставку, як у ситуації з уже екс-міністром фінансів Олександром Данилюком.

Тому не дивно, що в масі своїй засідання уряду нагадують зібрання товариства добрих друзів, які думають однаково, хочуть того самого і голосують усі як один. Принаймні перед камерами.

Засідання уряду стали головним піар-майданчиком для Гройсмана. Тут він таврує опонентів, тут він звітує перед суспільством, тут він зустрічається з дітками і піднімає пенсії.

Виявилося, що немає кращого місця для реалізації піар-стратегії прем’єра, ніж засідання Кабміну.

“Так історично склалось, що коли ти хочеш щось донести до людей, то найзручніше це зробити на уряді. Тут всі камери, всі одразу цитують, до всіх одразу долетять твої слова. Ну гріх було б таким майданчиком не користуватись”,– визнає не під запис один із найближчих соратників Гройсмана.

Особливо, якщо врахувати, що сам прем’єр має феноменальне вміння подобатись і входити в довіру до “простих людей”, імпровізувати і блискавично реагувати на ситуацію.

“Аваков дуже бурчав, коли презентували бренд України. “Бренд гі..но, презентація гі..но, а ти сиди і слухай. Це хіба робота уряду?”, – переказують слова Авакова члени Кабміну.

Як розповіли одразу кілька членів Кабміну, дійшло до того, що прем’єр сам вирішує, кого запросити на засідання і кому там надати слово. Він може, наприклад, викликати звітувати керівника якоїсь із структур, не ставлячи до відома профільного міністра.

Так на Кабміні свого часу “звітував про успіхи” екс-глава ДФС Роман Насіров, а його формальний керівник міністр фінансів Данилюк нічого про це не знав.

Або навпаки, прем’єр може забрати слово в того, хто говоритиме щось неприємне. Мовляв, не зараз, “не на часі”, не варто виносити сміття з хати, та ще й перед камерами.

Але що відбувається, коли прожектори гаснуть і журналісти дружнім натовпом виходять із зали засідань уряду?

Кабмін без камер

“Рішення тут не приймаються. Вони приймаються де завгодно, але не тут на Кабміні”, – скрушно зітхає в розмові з УП один із членів уряду.

Це можна було б сприйняти як гротеск чи жарт. Але після спілкування з майже десятком міністрів, депутатами та членами так званої “стратегічної дев’ятки” можна сказати, що в цьому жарті жарту, насправді, лише невелика частка.

Якщо не рахувати оперативних, не особливо важливих  питань, то ключові рішення уряду умовно можна поділити на кілька груп.

По суті, роблячи засідання повністю публічними, прем’єр насправді не додає Кабміну самостійності, а ставить рішення уряду в залежність від своєї волі

Перша – найважливіші, стратегічні питання, де сконцентрований інтерес багатьох груп впливу. Зазвичай рішення щодо таких питань ухвалюються і справді не на засіданнях уряду, а на четвертому поверсі Адміністрації президента на зборах так званої “стратегічної дев’ятки”. На уряді її рішення фактично тільки затверджують.

“Це питання, які погоджують у Порошенка на своїх стратегічках, де сидять президент, прем’єр, Аваков, Яценюк і решта. Про ці рішення звичайні міністри дізнаються фактично перед засіданням уряду. Тобі просто кажуть, що є отаке рішення, і ти маєш за нього проголосувати. Якщо є питання, то давай – іди “нагору”.  І ти голосуєш. Ну бо як не проголосувати? Просто сидиш і підіймаєш руку”, – зізнається УП один із міністрів з квоти БПП.

Якщо хтось із міністрів “не розуміє”, чому він має проголосувати за таке рішення, то з ним можуть провести окрему розмову як прем’єр, так і президент.

Особливо норовливих можуть “запросити” в підвал уряду.

“Туди мають доступ тільки перші особи. Всього кілька людей з керівництва країни. Це реально такий як бункер у підвальному приміщенні в Будинку уряду. Його використовують, щоб переговорити конфіденційно. А можуть запросити міністра і сказати, що от, друже, ми, а от – наше рішення. Воно може тобі не подобатись, але ти його приймеш”, – розповідає на умовах анонімності один із членів #УрядуГройсмана.

Друга – звичайні питання, які не належать до категорії найбільш ласих. Їхній шлях від міністерства до засідання уряду пролягає через урядовий комітет.

У комітеті Кубіва (праворуч) інтереси прем’єра представляє його “права рука” Володимир Кістіон (ліворуч), у комітеті Розенка – міністр соцполітики Андрій Рева.

Фактично робота цих комітетів покладена на віце-прем’єрів. Умовно можна провести аналогію з комітетами Верховної Ради, де законопроекти опрацьовуються перед голосуванням. Так само відбувається і в уряді.

Міністерства подають свої пропозиції на профільний комітет, де над ними працюють усі зацікавлені відомства. Після комітету рішення йде на Кабмін.

Ключових урядових комітетів є два: економічний, яким керує перший віце-прем’єр Степан Кубів, та соціальний, за який відповідає віце-прем’єр Павло Розенко.

Є ще комітет з євроінтеграційних питань, яким займається віце-прем’єрка Іванна Климпуш-Цинцадзе, та гуманітарний комітет В’ячеслава Кириленка. Правда, останні два не мають особливого впливу, бо займаються, як висловився один із ключових членів уряду, “абстракціями”. У перекладі на мову обивателя – там рідко трапляються “рибні теми” і гроші.

Чого не скажеш про комітети Кубіва і Розенка. Саме через них проходять усі економічні, транспортні, енергетичні, інфраструктурні (Кубів) та соціальні (Розенко) питання. Часто саме від рішення комітету залежить той варіант постанови, який прийме Кабмін. І навпаки, у комітеті можна “втопити” будь-яку ініціативу, ніколи не допустивши її до розгляду на Кабміні.

Тому контроль над цими органами дуже важливий, і там утворилася цікава система влади.

В обох ключових комітетах формальне лідерство належить віце-прем’єрам із президентської квоти. Однак у кожному з них сформована потужна група впливу прем’єра Гройсмана.

У комітеті Кубіва інтереси прем’єра представляє його “права рука” Володимир Кістіон, у комітеті Розенка – міністр соцполітики Андрій Рева. У першому випадку тандем Кубіва-Кістіона, як переконують міністри з обох квот уряду, працює дуже злагоджено.

“Кубів намагається служити двом панам. З одного боку, він слухає вказівки з Банкової, а з іншого – ніколи не пропустить рішення на Кабмін, якщо Кістіон так скривить губи і скаже своє “не на часі”, – переконує один із членів цього комітету.

У комітеті Розенка ситуація напруженіша за рахунок неприязні між віце-прем’єром і профільним міністром.

“Розенко і Рева тихо ненавидять одне одного. А часом і голосно”, – жартома описує ситуацію в комітеті один із міністрів. Але як би там не було, Реві і Гройсману вдається утримувати блокпакет у комітеті і протискувати чи зупиняти потрібні їм рішення.

Але навіть якщо щось просочиться через комітет, то його завжди можна зняти з розгляду на згаданій на початку статті “урядовій нараді”, де своє слово може сказати особисто прем’єр.

Третя група – Іast but not the least – кадрові питання.

Фактично, це найбільш закрита група рішень, які ухвалює Кабмін.

В уряді за підготовку кадрового блоку в порядку денному відповідає секретаріат, яким керує ще один соратник прем’єра – міністр Кабміну Олександр Саєнко.

На кадрах варто зупинитись окремо. По-перше, свої люди на посадах – це найефективніший інструмент поширення впливу. По-друге, в уряді Гройсмана кадрові питання овіяні ледь не містичним фльором.

“Ви розумієте, що міністри, не хтось з вулиці, а міністри, не знають до останнього, за які кадрові рішення голосуватиме Кабмін! У порядку денному вони з’являються тільки перед самим голосуванням за них. Проекти всіх інших рішень, навіть з обмеженим доступом, є, а кадрів – немає”, – обурюється в розмові з УП міністр з нинішнього уряду.   

Щоб утаємничити призначення ще більше, у Кабміні є невеликий фокус. Якщо в прем’єра знають, що певні позиції з кадрового списку можуть викликати дискусію, то порядок денний Кабміну розділяють на дві половини.

Спершу при пресі розглядають якісь непринципові питання і переходять до блоку рішень “з обмеженим доступом”. Для цього всіх журналістів просять залишити залу засідань.

Коли “секретні” питання розглянули, формально засідання знову переходить у публічну частину. От тільки зайвої публіки на ньому вже немає.

Тоді-то і переходять до кадрів та інших “делікатних” питань.

“Все, що ти встигаєш, це пробігтися очима по тому списку і побачити якихось найбільш одіозних. Часом навіть Аваков не витримує, коли з’являються персонажі, на яких у нього цілі папки справ лежать. Таких, буває, знімають з розгляду. А решта проходить пакетом”, – розповідає один із міністрів.

* * *

Якось на зустрічі з журналістами прем’єр Володимир Гройсман скаржився, що має занадто мало повноважень.

“Повноважень, як у Трюдо, українському прем’єру вистачило б… Зараз я не можу жодного документа сам підписати. Треба рішення уряду. Я, звичайно, навчився це робити (добиватись рішень уряду – УП), але ж…”, – розводив руками прем’єр.

За підсумком двох з половиною років урядування можна впевнено сказати, що прем’єр казав правду. Контролювати прийняття рішень у своєму Кабінеті і проводити потрібні саме йому Володимир Борисович справді навчився дуже добре.

Якщо перші місяці здавалось, що Гройсман придивляється й оцінює, що за інструмент дістався йому в руки, то останній рік він орудує ним з досконалою точністю. І коли один із міністрів жартома назвав нинішній Кабмін “колегіальним Гройсманом”, то був недалеким від істини.

Хоча, як би майстерно прем’єр не управляв урядом, замінити його собою він не може. Банально тому, що в Конституції прописані такі поняття, як кворум на засіданні уряду і більшість від його складу.

А з обома цими речами дедалі більше клопотів. Все, що Гройсман міг зробити сам для функціонування уряду, він зробив. Проблеми починаються там, де з’являється потреба в інших. Часом така гостра, що весь уряд мусить чекати, поки котрийсь міністр повернеться з регіону, зі змагання з бодібілдингу чи й навіть з лікарні. Адже без нього немає кворуму.

Можна перехопити вплив на міністерства в президента, посадити туди своїх в. о. Але позбавлені права голосу за столом уряду, вони роблять тебе ще більше вразливим.

Як же добитися прихильності більшості міністрів, і на кого прем’єру можна покластися в цій боротьбі – читайте вже в наступній частині циклу #Уряд Гройсмана.

ПравительствоГройсмана-3. Премьер и его “малый Кабмин

“РОМАН РОМАНЮК

Вторник, 13 ноября 2018

Якби 14 квітня 2016 року хтось запевнив, що може точно сказати, скільки протримається щойно призначений Кабінет міністрів Володимира Гройсмана, то таку людину можна було б сміливо називати лицеміром, якщо не дурнем.

Того дня, коли спікер Ради Гройсман тільки примірявся до прем’єрського крісла, в кулуарах української політики уже прораховували варіанти, хто стане прем’єром після провалу Володимира Борисовича.

Зараз мало хто згадує, але два з половиною роки тому тодішній прем’єр Арсеній Яценюк змушений був піти у відставку через хвилю громадського обурення, викликану його тісними контактами з олігархами, таємними зустрічами з ними, кулуарними домовленостями в межах політикуму і, як би це не звучало сьогодні, уповільненням темпу реформ.

За великим рахунком, більшість із цих звинувачень мали під собою грунт. Хто і навіщо додатково “підігрівав” суспільне обурення – окрема тема. Але те, що прем’єр Яценюк, впоравшись із можливим дефолтом і економічним колапсом, не зумів пройти випробування “кулуарною величчю” – теж правда.

От тільки ще навесні 2016-го, у самий розпал кампанії зі зміщення Яценюка, стало очевидним, що і ті, хто його намагається усунути, і ті, на кого його хочуть замінити, насправді – нічим не кращі. Тож шансів, що вони протримаються на посадах довго, було обмаль.

У ті дні люди типу тодішнього глави АП Бориса Ложкіна чи його заступника Дмитра Шимківа розповідали, що відмовилися йти в уряд Гройсмана, бо вони “технократи, а уряд – політичний”. Насправді ж навіть у їхньому середовищі, найближчому оточенні президента, була певність у печальних перспективах такого Кабміну.

“А чого Ложкіну йти до Гройсмана? Цей Кабінет не злетить. Його знімуть максимум за рік. Отоді-то Ложкін і з’явиться”, – з елегантною посмішкою запевняв журналіста УП один із членів оточення тодішнього глави АП.

От тільки “технократи” пропустили один момент. Гройсману і не треба було злітати. Йому було досить не впасти.

Навесні 2016-го всіх учасників прем’єріади, з яких би політичних таборів вони не були, об’єднувала одна річ – зверхня поблажливість до нового прем’єра. “Мер Кабміну” чи “базарник замість риночника” – афоризми, почуті УП не на вулиці, а з вуст людей першого політичного ешелону.

У їхньому середовищі було прийнято з особливим апломбом жартувати з того, як Гройсман працевлаштував у Кабмін трьох своїх людей.

“Тепер у нас не Кабмін, а київська філія вінницької мерії”, – вправлявся якось у дотепності один зі співрозмовників УП в керівництві АП.

І він мав певні підстави. Гройсман справді вибивав місця для своїх людей в уряді. Але хоч як це було схоже на стару добру дріб’язковість, розрахунок у прем’єра був стратегічний. І то не на рік.

Можливо, у великій політиці Гройсман на тоді був недовго і бюджет країни сам порахувати не міг би, як це робив Яценюк чи Порошенко, але розібратися в тому, скільки місць у Кабміні треба мати для блок-пакету, Володимир Борисович зумів.

Для старту було досить. Свій плацдарм для походу за реальною владою Гройсман вибив і зараз, з відстані двох з половиною років його урядування, розрахунок прем’єра не виглядає ні провінційним, ні простацьким.

Хто ці люди, які в галасі заміни Яценюка на Гройсмана непомітно прописалися в уряді і склали групу, яку міністри тепер між собою називають “малим Кабміном”? Хто з людей прем’єра за що відповідає, і як вони всі разом забирали в Порошенка омріяний контроль над урядом?

“Малий кабінет”

Ставка Гройсмана була зрозуміла. Хоча це і не значить, що було легко її зіграти.

З одного боку, він розумів, що керувати урядом самостійно йому ніхто не дасть. З іншого – Гройсман мусив закрити своїми людьми хоча б критичні напрямки.

Коли на Банковій узгоджували склад Кабміну Гройсмана, то поруч з іменем Кістіона (ліворуч) та словами “віце-прем’єр” завжди фігурувала приставочка “у справах АТО”ФОТО: ПРЕС-СЛУЖБА КМУ

Перш за все, економіку. Це основний ресурс, мільярдні потоки, які хтось продукує, а хтось розподіляє і контролює.

Отримати свого міністра економіки Гройсман хотів, але не зміг. Це взагалі-то була одна з найбільш гострих точок під час формування його уряду. Сам він ще до оголошення складу пропонував віддати цю посаду тодішній заступниці Айвараса Абромавічуса Юлії Ковалів.

Але на місце глави Мінекономіки були свої види і в Порошенка, і в “Народного фронту”. Врешті, з кандидатурою так і не визначились, поєднавши під Степаном Кубівим функції першого віце-прем’єра і міністра економіки.

Щоб зрозуміти, наскільки чутливою є позиція міністра економіки, варто зазирнути в список його заступників, кожен із яких представляє іншу політичну групу.

Максим Нефьодов відповідає за публічне “обличчя реформ”, Юрій Бровченко займається питаннями оборонки в інтересах оточення президента, Михайло Тітарчук вважається близьким до Гройсмана, а Наталія Микольська, яка не так давно пішла з держслужби, була делегована в Мінекономіки за квотою НФ.

Взяти під контроль цю сферу напряму прем’єру не вдалося б, тому він вирішив вдарити з флангу. Якраз для цього Гройсману і був потрібен віце-прем’єр Володимир Кістіон, якого в кулуарах української політики прийнято вважати “правою рукою” прем’єра.

Коли на Банковій узгоджували склад Кабміну Гройсмана, то поруч з іменем Кістіона та словами “віце-прем’єр” завжди фігурувала приставочка “у справах АТО”. Аж до моменту голосування за нього в Раді.

“Як тільки всі тут трохи розгреблись, збирається економічний урядовий комітет Кубіва, і виявляється, що людина, яка мала займатись АТО, ходить саме на цей комітет. А ви розумієте, це економіка, транспорт, енергетика і решта таких питань. Спершу Кістіон там не дуже виступав, але останнім часом усі зрозуміли, що коли Кістіон каже “ні”, це вважай, що Гройсман сказав. Кубів таких рішень з комітету не випускає”, – розповідає на умовах анонімності один із міністрів.

“Кожному прем’єру потрібен такий Кістіон. Домовився ти, скажімо, про щось з Ахметовим, пообіцяв йому щось там зробити, а Міненерго під Кононенком. Не будеш же ти просити в того. Бо нащо ти тоді прем’єр, якщо треба в когось просити? От Кістіон вирішує такі питання в енергетиці, у транспорті, на залізниці”, – додає інший його колега.

Власне, саме Кістіона вважають основним економічним радником Гройсмана.

“Якщо всі кажуть, що щось неможливо зробити, а Кістіон каже, що можна, то прем’єр зробить. Принаймні спробує”, – пояснює рівень взаємин прем’єра і його віце один із членів уряду.

Коли в Гройсмана є питання про соціалку, субсидії, підняття цін на газ, пенсію тощо, то він говорить і слухає, в першу чергу, Реву

ПРЕС-СЛУЖБА КМУ

По-друге, для Гройсмана була важлива соціалка. Володимир Борисович, який багато років був мером, просто звик бути об’єктом захоплених вітань восьми з десяти бабусь на зупинці трамвая. Взагалі, як зізнаються в команді прем’єра, він має особливий сантимент до живого спілкування з “простим народом”.

Він може чи то на молоко до якоїсь сільської бабці зайти, чи взятися зварювати елементи моста. Тобто, так би мовити, акти прямого спілкування з народом, які були особливо болісними для прем’єра попереднього, у Гройсмана проходять “на ура”.

Крім того, як показує політична історія, соціальні виплати – найкоротший шлях до серця більшості виборців. Хто з цим сперечається, той просто забув розміри черг за “юліною” чи “вітіною” тисячами.

З іншого боку – неконтрольована соціальна політика може покласти край кар’єрі будь-кого, і не лише прем’єра. Тому, цілком прогнозовано, на місце глави Мінсоцу Гройсман висунув свою людину.

Можливо, Андрій Рева так і залишився б тільки другом Гройсмана з часів мерства у Вінниці, якби він паралельно з цим не був ще й другом іншого відомого вінничанина – Петра Порошенка.

“Порошенко і Рева дуже добре знайомі, багато разів перетинались у Вінниці. Це людина була точно не нова для президента. Тому, видно, він і пройшов”, – розповідає один із міністрів чинного уряду.

Але з президентського боку в уряді за соціалку відповідає і профільний віце-прем’єр Павло Розенко. Його конфлікт з Ревою був прогнозованим, але від того не менш запальним.

“Там у дечому навіть смішна історія. Рева – такий яскравий соціаліст. Він би все в “буржуїв” негайно забирав і роздавав народу. А Паша у свою чергу дуже обережно ставиться фактично до будь-яких змін. Занадто обережно, він, якби міг, то взагалі нічого б не міняв, мабуть. І коли вони вдвох, то це, що називається, найшла коса на камінь”, – розповідає анонімно один із членів Кабміну.

Фактично всі в уряді, з ким УП вдалося поспілкуватись, переконані, що між прем’єром і його міністром соцполітики панує настільки повна довіра, наскільки це взагалі можливо.

Тому коли в Гройсмана є питання про соціалку, субсидії, підняття цін на газ, пенсію тощо, то він говорить і слухає в першу чергу Реву.

Прем’єр може зібрати нараду, покликати міністра, якихось інших профільних чиновників і навіть не подумати сповістити Розенка.

Саєнко (посередині) може “загубити” для прем’єра певні невигідні документи або навпаки пришвидшити їхнє потрапляння на розгляд урядуПРЕС-СЛУЖБА КМУ

По-третє – точкою небезпеки для прем’єра могла стати апаратна війна.

Гройсман у великій політиці був людиною з нових. Але з багажем свого мерства і керування парламентом встиг винести урок. Як перспективний апаратник він розумів, що у великої машини Кабінету міністрів є одне вузьке горлечко – секретаріат.

Жоден документ не заходить в уряд і не виходить із нього, не пройшовши через офіс міністра Кабінету міністрів.

“Жодне рішення на Кабмін не потрапляє без візи із секретаріату. Коли міністерства ініціюють якісь рішення, то їх слід погодити з іншими зацікавленими міністерствами. Їхній список завжди різний, але в ньому завжди є секретаріат. Завжди, що б це не було. Або я як міністр видаю якесь розпорядження по міністерству, це сфера моєї відповідальності, у тому числі політичної. Але Мін’юст ніколи це рішення не заюстує без підпису кого? Правильно – міністра Кабміну”, – пояснює УП інший міністр.

ПравительствоГройсмана: Кто и как руководит Кабинетом министров”Странная война”, или Осенние экзамены премьера ГройсманаВласне, коли в останні ночі перед призначенням Гройсман збивав з посади першого віце-прем’єра Віталія Ковальчука,то робив це багато в чому через боязнь двірцевого, чи краще сказати апаратного, перевороту.

Як пояснювали тоді депутати президентської фракції, майбутній прем’єр не хотів бути переможеним у війні, яку міг і не помітити. Щоб уникнути цього, Гройсман поставив на місце міністра Кабінету міністрів наближеного до себе Олександра Саєнка.

За іронією долі, Саєнка до Гройсмана, коли той переходив із першого уряду Яценюка у Верховну Раду, привів Олександр Данилюк, якого кілька років по тому прем’єр і його міністр разом виживуть із Кабміну.

Через характер завдань, які виконує для прем’єра Саєнко, у нього з’явилось непублічне прізвисько, яке УП доводилось чути одразу від кількох міністрів, – “Саша-потеряй”.

Річ у тім, що саме Саєнко може “загубити” для прем’єра певні невигідні документи або навпаки пришвидшити їхнє потрапляння на розгляд уряду.

Ще більше важливість Саєнка зросла після реформи держслужби.

З одного боку, його власна посада після цієї реформи має невизначений юридичний статус, її слід було б ліквідувати. Але з іншого – у сфері впливу керівника секретаріату Кабміну опинились конкурсні комісії, які відбирають кандидатів на вакантні посади в безліч державних органів та установ. А кадри, як говорив один сумно відомий персонаж, вирішують усе.

Щоб зрозуміти, наскільки близьким для Гройсмана є Саєнко, слід згадати, що саме цей міністр разом із наближеним до прем’єра депутатом Вадимом Денисенком став співзасновником нового політичного руху, якому пророкують стати “партією Гройсмана”, – Української стратегії успіху.

До речі, згаданий депутат Денисенко, який є представником уряду у Верховній Раді, разом з прес-секретарем прем’єра Василем Рябчуком – ще дві людини, які беруть участь у прийнятті стратегічних рішень Гройсманом.

Перший відповідає за напрацювання смислів та комунікативних стратегій, другий – за їхню реалізацію.

Однак є біля прем’єра ще одна людина, без якої команди Гройсмана неможливо уявити. Власне, якби не цей психолог і політтехнолог, то, можливо, і самого Гройсмана як феномена не було б у відомому нам розмасі.

Мова про Мирослава Кошелюка. У Вінниці про нього ходили ледь не легенди, у яких Кошелюк фігурував як “московський психолог Гройсмана” та коваль більшості його перемог на виборах. Сам Мирослав родом з Дрогобича, а в Москві лише навчався.

Станом на зараз Кошелюк оформлений у Кабміні як радник на громадських засадах, хоча в першому Кабміні Яценюка був офіційним заступником міністра ЖКГ Гройсмана з питань євроінтеграції. Першим заступником міністра тоді був Кістіон.

Хоч Кошелюк і присутній на всіх важливих публічних виступах Гройсмана чи зустрічах з пресою, він є досить закритою і непублічною людиною.

Хоч Кошелюк (між Яценюком і Парубієм за спиною в Гройcмана) і присутній на всіх важливих публічних виступах Гройсмана чи зустрічах з пресою, він є досить закритою і непублічною людиноюФОТО: NFRONT.ORG.UA

У Кабміні про нього так само говорять дуже по-різному, залежно від міри знайомства з Кошелюком, про нього говорять як: від просто піарника до свого роду Распутіна при Гройсмані.

Тому описати точно суть послуг, які надає Кошелюк прем’єру, і просто, і складно одночасно. Він йому радить. У широкому розумінні слова: як говорити з пресою, як поводитись, як воювати з Порошенком, куди вести країну.

Через непублічність Кошелюка важко сказати, наскільки прем’єр дослухається до його порад.

Але, наприклад, у будівлі Кабміну кабінет прес-секретаря прем’єра розташований перед рамкою закритої частини 7-го поверху будівлі, а кабінет Кошелюка за рамкою охорони – у закритій частині поруч з офісом прем’єра.

Власне, цим і обмежується кістяк того тісного довіреного кола соратників, до якого звертається Гройсман, коли має вирішити якісь тактичні чи стратегічні задачі. Деякі міністри встигли охрестити цю команду прем’єра “малим Кабміном”.

“Володя часто радиться тільки зі своїми. Часом може покликати ще когось із профільних міністрів, з ким не має конфліктів”, – розповідає один із членів Кабміну Гройсмана.

“Прем’єр деякі рішення ухвалює в “тісному колі”. Видно, частково не хоче розголосу чи витоку інформації завчасно, частково боїться зради. Так, наприклад, весь Кабмін до останнього не знав, чи буде підніматись ціна газ. Це питання вирішувалось прем’єром з кількома міністрами. Решта дізнались буквально перед голосуванням”, – додає інший.

Цікаво, що під час згаданих таємних розмов про газ з прем’єром спілкувалися не тільки “його” люди, але й міністри, яких прийнято вважати “людьми президента”. І це в #УрядіГройсмана – не дивина.

За два з половиною роки свого урядування прем’єр зумів “перевербувати” не одного міністра з команди Порошенка.

Дійшло навіть до того, що, маючи формальну більшість в уряді, президент фактично безпорадний, якщо йому потрібно провести через Кабмін якесь рішення, що не дуже подобається прем’єру.

Ця ситуація стає тим більш дражливою для Порошенка, чим ближчими є президентські вибори. Але це вже тема для окремої розмови.

Роман Романюк, УП