06/05/2011
0Депутат облради Богдан Колісник, перебуваючи у службовому відрядженні, власним прикладом надихнув інших на миттєве гасіння пожежі, яка могла спричинити страшні наслідки.
Сваловичівська дача – мальовнича місцина Любешівщини. Саме тут, поряд із віковими лісами, – прегарні водойми із піщаними берегами, очеретом. А ще – похилені дерев’яні хати, деякі навіть вкриті соломою, що додає ще більшого колориту. І подібну красу можна знищити зовсім, здавалося б, не значним – недбало кинутим сірником або бездумним підпалом.
За 15 км від урочища, понад трасою – димить. За 5 км-с. Хоцунь Любешівського р-ну. Напевно, селяни настільки люблять свою худобу, що готові заради хорошого сінокосу пожертвувати і красою, і добробутом, і екологією краю. Підпаливши очерет і суху траву, наразили на небезпеку великі лісові насадження…
Того квітневого дня начальник облуправління лісового та мисливського господарства Богдан Колісник, заступник начальника Ігор Ляхович, директор ДП «Маневицьке ЛГ» Зіновій Колісник із сином Богданом, директор ДП «Любешівське ЛГ» Юрій Васюхник іще здалеку помітили дим. Під’їхавши ближче, побачили, що вогонь із сухостою вже перекинувся до аграрного лісу. Вітер розбурхував стихію – і полум’я ставало потужнішим та миттєво охоплювало все більшу і більшу територію.
Почали гасити гілками. Але боротися з червоним півнем у лісі набагато важче, ніж у полі. Вітер піддавав жару. Ситуація от-от могла вийти з-під контролю. Розуміли, що кілька людей, які саме поверталися з рейду, із цим просто не впораються. Хоча працювали швидко, пожежа набирала обертів. Суха хвоя сприяла поширенню епіцентру пожежі. Розуміючи, що виходу немає, Колісник-старший скомандував розгрібати настил, аби відвести вогонь від дальших територій: чоловіки почали робити смугу, яка мала б зупинити пожежу. Димова завіса заважала дихати, вогонь розігрів повітря до небувалої температури, але «проталина» у настилі спрацювала. Підійшовши до голої землі, вогонь вщухав. Щоправда, довелося руками загасити зайняті стовбури, аби не пустити стихію вгору.
Пожежу таки приборкали. Із червоними обличчями та чорними від кіптяви руками, очима, які сльозилися від диму, вони рушили далі. Щасливі, що нагодилися настільки вчасно. Дивилися на червоний захід сонця і бідкалися, бо це – ознака: завтрашній день буде вітряним.
Настає суха погода, а коли ще й вітер… Важко. Але ще важче – побороти людську байдужість. Скільки разів ще повторити: підпалювати сухостої – не тільки шкідливо для ґрунтів, але й небезпечно для живої природи!
