Коли весняний день сто років годує

У лісовому урочищі Горішина, яке є зеленим кордоном двох областей — Волинської та Львівської — людно. Гудуть тракторці, пофиркують коні, жителі волинського села Грушів Іваничівського району і львівського Шарпанці Сокальського під керівництвом лісничого садять дерева. Два «білоруси» плужками розорюють свіжонатрушену весняну понову, прокладаючи борозенки під майбутні деревостани. Трактористи Віктор Хабак і Олександр Чміль виявляють неабияку май­стерність, щоб поміж пеньковищ прокласти стежечку, якою підуть у світ дубочки і сосонки. Ніжні та тендітні однорічні сіянці в руках садівничих скоріше схожі на квіти, аніж на деревця. Фото Петра РОМАНУХИ.

— ОСЬ ПОГЛЯНЬТЕ, — житель Грушева Степан Вакула показує на сосни і дуби, що ростуть неподалік. — Вони були такими ж маленькими слабкими пагінцями, коли я, десятикласник, висаджував їх разом із друзями. З наших долонь вони починали «крокувати у світ».

— Коли ж це було?

— Сорок років минуло, як школу закінчив, — каже чоловік. — Тільки тепер ми садимо зеленочубці на місці зрубаного першого стиглого лісу, а тоді приживлювали на полях, де раніше колосилася пшениця, росла городина. Діброви, бори й гаї садили наші прадіди, діди, батьки. В цьому лісі є дерева, посаджені моєю дружиною Любою, нашими дітьми, всіма односельцями. Бачите, який красень виріс! Ходжу до нього гриби збирати із синами Миколою, Анатолієм, дочкою Галиною.

— То один ліс ви для дітей виростили, а ці деревця для кого?

— Для внуків, — усміхається Степан Олександрович. — Їх у мене семеро. Колись прийдуть сюди по гриби чи за помічним зіллям, може, й діда Степана добрим словом згадають.

Погода того суботнього дня видалася примхлива. Святі витрушували з неба залишки весняного снігу, сипався він густо, заліплював очі, білою стіною затуляв виднокіл. Але ніхто з людей на негоду не нарікав. Хлібороби добре знають, що весняний день рік годує, а лісівники — що один день сто років може прогодувати. Адже, щоб ліс достиг, потрібне століття.

У парі зі Степаном Олександровичем працює десятикласник із села Шарпанці Юрій Радкевич. Він вправно орудує так званим мечем Колесова, роблячи у землі лунки для сіянців.

— Ліс садити, — каже хлопець, — завжди було почесною справою. Я і торік допомагав лісівникам. І хоч я ще не вирішив ким стану в майбутньому, є думка вивчитися на лісівника.

— Мої ліси вже великі, — з гордістю каже Микола Лукашук, який розміняв уже шостий десяток, — не кожну сосну, що садив, руками обхопиш. Земля тут родюча, ліс як на дріжджах росте. Всі колгоспні поля в урочищі Заміни дубочками та сосонками засадили. Де раніше орали, нині збираємо білоголовці, маслюки, опеньки, помічне зілля. Гніздиться в урочищі всякий птах, звір ходить, а люди дрова заготовляють, гриби збирають, і проводять спільні гуляння, толоки.

Поруч старших господарюють старшокласники, а до Олександра Шабади приїхав родич із міста Червоноград і теж прибув на суботник.

— Люди із задоволенням беруть участь у створенні лісів, — розповідає майстер лісу Павлівського лісництва Степан Криворучко. — Тут мають бути три гектари новолісся. Садимо за схемою: чотири рядки сосни і один — дубків. Двадцять тисяч сосонок і вісім тисяч дубочків знайдуть своє місце під сонцем на цій площі. А загалом цього року у моєму обході буде посаджено дев’ять гектарів лісу. Саджанцями нас забезпечив Павлівський лісорозсадник Володимир-Волинського держлісгоспу.

Волинські лісівники завжди плідно співпрацюють із місцевими сільськими громадами, допомагають їм і дровами, і будівельним матеріалом. Ліси — не просто спільна турбота фахівців і селян, а й найбільша їхня гордість. Разом їх садять, доглядають, бережуть від пожеж. Адже зелені насадження — це не стільки дрова і будівельний матеріал, а передусім — озоння, краса, цілюще зілля, грибовища. Ліс — жива легенда, створена у цім краї небайдужими людьми для своїх дітей, онуків, правнуків.

На фото: творці лісу в урочищі Горішина.