24/03/2011
0Минулого тижня відбулися парламентські слухання: «Сучасний стан та актуальні завдання подолання наслідків Чорнобильської катастрофи». У часі ми віддалилися від того трагічного квітневого дня 1986-го аж на 25 років. Та чи поменшало проблем — у держави, у ліквідаторів, у долях тисяч постраждалих від «мирного атома»?
Трагічна візитівка
Чверть століття минає відтоді, як Чорнобиль став гіркою, на жаль, найупізнаванішою візитівкою України. Але й сьогодні ми не можемо сказати, що це вже перегорнута сторінка нашої історії. Ми ніби й звиклися, змирилися зі страшною бідою, яка обпалила нашу країну, не на краще змінила життя величезної кількості людей, спричинила забруднення сільськогосподарських угідь і призвела до довготривалого радіоактивного опромінення усього живого на територіях 12 областей України та на прилеглих частинах сусідніх держав.
Ми все ще борсаємося у численних проблемах, породжених найбільшою рукотворною радіаційною катастрофою. Вона щодень відчутно втручається у наші реалії і, що тривожніше, — у наше майбутнє і майбутнє ще багатьох наступних поколінь.
Після аварії на ЧАЕС практично в центрі Європи утворилася радіаційно небезпечна пустка площею близько 2 тисяч 600 квадратних кілометрів, пуповиною якої стало ядерне попелище, загашене ціною надзвичайних самопожертв тисяч людей. Сьогодні нас запевняють, що на зупиненій ЧАЕС усе спокійно, ведуться планові роботи з ліквідації наслідків аварії. Але ніхто навіть не береться назвати дату, коли в цій титанічній роботі буде поставлено останню крапку, коли замість скаліченого ядерного монстра, саркофагів над ним на місці ЧАЕС розкинеться безпечний «зелений лужок». Той самий, мрією про який так солодко спокушувала наші серця налякана аварією Європа, десять років тому підштовхуючи Україну до закриття ще працюючого уламка
ЧАЕС. «Лужка» дочекатися хоча б нашим правнукам. Поки що він не зеленіє навіть у найвіддаленішій перспективі. Реалії такі, що Чорнобиль нам послано назавжди. Тож треба і далі жити з ним — у серцях, у пам’яті, у буднях, враховуючи його уроки і гуртом дбаючи, щоб його отруйний вплив дедалі відчутніше слабшав.
Загубили… програму
Більше всього на слуханнях не хотілося почути ювілейно прикрашених рапортів. Бо ж який ювілей? Що маємо святкувати? А, схоже, тяжіння влади до ювілейності таки присутнє. Президентом В.Януковичем нинішній рік проголошено Роком розв’язання чорнобильських проблем. Ним же видано указ «Про підготовку та проведення заходів, пов’язаних із 25-ми роковинами Чорнобильської катастрофи». Серед запланованого — міжнародна науково-практична конференція «Двадцять п’ять років Чорнобильської катастрофи. Безпека майбутнього», проведення пам’ятних заходів з нагоди сумної дати, підготовка Національної (саме так — Національної!) доповіді, «благодійні зустрічі з митцями і концертні програми…»
Щось із цього, може, й потрібне, особливо з огляду на міжнародний резонанс, на необхідність поновлення інтересу до чорнобильських проблем «Великої сімки», яка свого часу зобов’язувалася допомогти Україні в конкретні строки мінімізувати наслідки катастрофи. Свіжа японська трагедія, «бунтуючі» блоки «Фукусіми-1» вкотре нагадали людству: атому, який вийшов з-під контролю людини, міждержавні кордони — не перешкода. Планета вразлива до ядерної біди, в якій би країні вона не сталася. І тут жорсткі уроки Чорнобиля можуть і повинні прислужитися всім: мають бути зроблені відверті висновки з пережитого і ´рунтовний аналіз усього того, що вже вдалося зробити і чого не вдалося, до чого треба посилити увагу. А ось концертні програми, пісні-танці, парадні заходи, на які будуть списані чималенькі кошти за рахунок і так скупого чорнобильського фінансування, — чи це саме те, чого чекають від держави люди?
До речі, у самих «чорнобильців» — ліквідаторів аварії, потерпілих від неї — ніхто не потрудився запитати, а чим би вони запропонували владцям згадати сумну дату трагедії? Таки не парадними заходами. На слуханнях від імені побратимів їхні очікування озвучив ліквідатор із Запоріжжя Є.Пегов. Він запропонував записати в рекомендаціях парламентських слухань такий пункт: у рік 25-річчя Чорнобильської катастрофи виділити хоча б інвалідам-ліквідаторам на кожну область по 25 квартир, по 25 автомашин, допомогти їм із оздоровленням, лікуванням, у вирішенні побутових проблем.
Та й оголошений Президентом Рік розв’язання чорнобильських проблем коли б не звівся до парадних балачок. Щоб зробити бодай маленький прорив у величезній групі чорнобильських питань, треба було заздалегідь закласти відповідні кошти у держбюджет-2011. В реальності ж дійшло до політичного конфузу. Напередодні цього року завершилася дія основного документа — «Загальнодержавної програми подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на 2006-2010 роки» (затвердженої законом ще в березні 2006 року), котра охоплювала увесь спектр напрямів діяльності центральних органів виконавчої влади з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — від збереження здоров’я та соціального захисту потерпілих до організації міжнародного співробітництва у цій справі. За політичними торгами і Президент, і уряд, і парламент прогавили час, коли треба було розробити нову програму. І ось маємо відверту ганьбу — в «особливий» рік країна вступила без комплексної програми подолання чорнобильської біди. Нову ж якщо й сподобляться затвердити, то це буде не завтра, десь у державних кабінетах ще тільки мудрують над її проектом на 2012-1016 роки. Чим би цей прокол не пояснювали сьогодні, але саме він промовистіше свідчить про ставлення нинішньої влади до чорнобильських проблем, ніж будь-які «ювілейні» програми.
Сам на сам з бідою?
ІЗ ДОПОВІДЕЙ голови Держагентства з управління зоною відчуження В.Холоші, заступника міністра соціальної політики К. Ващенка, голови парламентського комітету А. Семиноги склалася своєрідна мозаїчна картина постчорнобильського сьогодення.
Катастрофа залишила після себе більше двох мільйонів тільки тих, кому надано статус потерпілих, серед них майже півмільйона — діти. До її 25-річчя дожило близько 256 тисяч учасників ліквідації, майже кожен четвертий — інвалід. А всього число людей, яких інвалідизував Чорнобиль, дотягує майже до 113 тисяч.
Видатки з держбюджету на підтримку життя і здоров’я «чорнобильців» торік становили сім мільярдів гривень, цьогоріч їх збільшили ще на 331,9 мільйона. Усього ж на реалізацію в повному обсязі Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в його «радянському варіанті», за підрахунками експертів, потрібно понад 70 мільярдів гривень на рік.
Просте співставлення цих двох цифр — 7 і 70 мільярдів — і пояснює, чому одним із найгостріших аспектів парламентських слухань став саме соціальний. Не в одному виступі звучало гірке: держава полишила «чорнобильців» сам на сам із їхніми проблемами — ніхто з них не «жирує». Вони вже давно не бачили ні обіцяного колись житла (вже три роки чорнобильські житлові програми не фінансуються), ні достойних пенсій, ні доступного лікування. Уже згадуваний вище Є.Пегов, як про велике диво, розповідав учасникам слухань, що уряд Москви безкоштовно пролікував 70 ліквідаторів аварії із Запоріжжя. Слово «безкоштовно» в цій історії, зрозуміло, було ключовим. Українські лікувальні заклади (про готовність яких надавати «чорнобильцям» всебічну спеціалізовану меддопомогу відзвітували на слуханнях) здебільшого або недоступні через непомірну дорожнечу послуг і ліків, про безплатні — забули, або ж, як зазначалося у виступах, «не мають навіть вати». Вдумаймося в такий факт: кожному потерпілому на санаторно-курортне оздоровлення та лікування від державних щедрот перепадає аж… 172 гривні, це на рік. Тож реально оздоровлювався торік кожен 30-й, це при тому, що смертність серед ліквідаторів у 6-8 разів вища, ніж серед решти населення. За ці роки надзвичайно зросла кількість онкохворих, у тому числі й серед дітей. Онкохворі діти, взагалі здоров’я наступних поколінь — це проблема з проблем.
Як підрахував голова товариства інвалідів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС В.Кобчик, за чверть століття різні українські уряди 39 разів втручалися у «статусний» для «чорнобильців» закон, звичайно ж у бік урізання передбаченого в ньому. Те, що залишилося від цього документа, остаточно похоронити, як зазначали учасники слухань, узявся уряд М.Азарова. Практично в кожному другому-третьому виступі звучали прохання до парламенту — відхилити законопроект 7562 під оманливою назвою «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Саме ним влада і збирається «почистити» ті, що залишилися пільги для «чорнобильців», передавши встановлення їх переліку і розмірів на розсуд Кабміну.
Серед пропозицій учасників була й така, в наших умовах майже фантастична: зобов’язати уряд щороку збільшувати фінансування чорнобильських програм на 3-5 відсотків, щоб «хоча б до 50-річчя аварії вийти на стовідсоткове…»
Учасники з болем говорили: у влади є кошти на будівництво вертолітних майданчиків, закупівлю нових літаків, дорогі ремонти президентських дач; їх чомусь немає для тих, хто першим зустрів чорнобильську біду.
Проблем вказівкою не усунути
«Є дві чорнобильські проблеми, які за 25 років не вирішено, а тільки поглибилися. Перша — радіоактивно забруднені території, друга — зруйнований реактор, — підкреслив у виступі народний депутат Ю.Костенко (НУ-НС). — Відповідально заявляю, що згода українського уряду на заміну стратегії вилучення із саркофага 200 тонн паливовміщуючих матеріалів і тисяч тонн радіоактивних відходів на стратегію будівництва ще одного укриття означає лише одне: великі міжнародні кошти будуть витрачені лише на свого роду театральну декорацію, якою світ відгородиться від цієї глобальної катастрофи. А увесь тягар вирішення чорнобильських проблем Україна буде змушена забезпечувати зі своєї кишені…»
Можливо, й можна сперечатися про стратегії, але час не чекає, як не хоче чекати сприятливішого періоду і сама скалічена ЧАЕС, як не чекає його й радіаційний фактор.
У зоні вже третє десятиліття ведуться планові роботи, спрямовані на поліпшення радіаційного стану, реалізуються відповідні програми на майданчику ЧАЕС зі звільнення реакторів від ядерного палива, підвищення ступеня безпеки об’єкта «Укриття», але ж… І тут все упирається у відсутність грошей. Для виконання цьогорічних заходів у держбюджеті закладено половину від потреби. Через хронічне недофінансування, сказав В. Холоша, «і через 10 років після остаточної зупинки станції основні витрати йдуть на підтримку безпеки станції, а не на зняття її з експлуатації…»
На слуханнях багато йшлося про ще одну болючу проблему — повернення до життя радіаційно забруднених територій, їх соціально-економічний розвиток. Людям, які на них проживають, треба дати роботу і надію на майбутнє, але ні в якому разі, застерігали виступаючі, не можна за командою з Києва, без дозиметричної паспортизації, механічно переводити «брудні» землі у категорію «чистих». Як зазначив народний депутат М.Шершун (НП), уже кілька років ситуація на забруднених територіях «навіть не моніториться».
З гіркотою говорилося й про розпорошеність коштів та зусиль через відсутність у державі єдиного управлінського центру з чорнобильських проблем.
Слухання підняли такий пласт проблем, який в одному матеріалі не охопити. І всі вони наболілі, усі невідкладні. Частина, обіцялося, увійде в проект рекомендацій парламентських слухань. Можливо, при перегляді цьогорічного держбюджету навіть буде виділено кошти для їх реалізації. Хоча й безгрошів’я в країні, хоча й фінансово-економічна криза. Страшніша криза інша — совісті і відповідальності перед тими, хто, без перебільшення, врятував Європу від незнаної досі за масштабами ядерної загрози. Як влучно прозвучало в одному з виступів, «законодавчо-революційно не можна відмінити Чорнобильську катастрофу». І це найголовніший висновок слухань. Вони не повинні перетворитися на «ювілейне» випускання пари.
