У лісі, лісі темному…

Зі станом справ знайомилися в Сколівському районі – одному з найлісистіших регіонів Львівщини. Загальна площа лісів Сколівщини становить майже вісімдесят відсотків території району, отож нічого дивного нема, що охочих попорядкувати в лісі вистачає. Лише державних організацій, які розпоряджаються лісовими угіддями, аж шість. Уже не кажучи про місцевих мешканців. Сліди такого господарювання видно як у лісі, де щораз більше пнів на місці зрубаних дерев, так і в довколишніх селах, де деревина є неодмінним атрибутом кожної господарки.

Дорогою до кінцевого пункту нашого маршруту – лісів Славського держлісгоспу – око милують зруби новітніх ресторанів, кафе, мотелів і барів, поблизу яких облаштовані дерев’яні альтанки, ставки і фонтани, доріжки з дерев’яних колод, дерев’яні частоколи… Усе це наповнює серце гордістю за якість робіт наших будівничих, якби не одне але: засилля дешевого лісоматеріалу.

Працівники лісового господарства та представники правоохоронних органів, які волею посадових обов’язків мали б слідкувати за станом лісів, висловлюють свої аргументи на самовільне вирубування лісів. З їхніх слів, цьому сприяє низка факторів: це і відсутність роботи у місцевого населення, і наявність ринку збуту, і ставлення місцевих мешканців до лісу як до своєї власності.

У гірській місцевості працевлаштування й справді є великою проблемою: тут обмаль землі для обробітку, нема заводів і фабрик. Годує виключно ліс. У прямому й переносному значенні – гриби, звірина, ягоди. А якщо хтось із підприємливих ділків запропонує кількадесят гривень за кругляк (щоб потім перепродати втридорога), горянам важко відмовитися…

Місцевим мешканцям і справді не позаздриш: нарікання та скарги можна почути у кожній розмові. А гостя з обласного центру, навіть якщо це лише працівник газети, горяни сприймають як божого посланця. Йому скаржаться на мізерне пенсійне забезпечення, на неналежний стан справ у школах, на брак медичного обслуговування тощо. Однак головне завдання нинішнього дня – успішно вижити – втілюють всіма можливими засобами і неохоче вдаються до пояснень як саме. Ліс для них – рідна стихія і своєрідне “табу” у розмовах з чужими людьми. Однак варварське вирубування лісів не приховаєш жодними факторами.

Самовільне вирубування лісу мали б контролювати працівники лісового господарства. І не просто контролювати, реагуючи на факти незаконної рубки, а запобігати їй. У звітах обласного управління лісового господарства стверджується, що належна профілактична робота проводиться як серед працівників лісового господарства, так і серед місцевого населення. Однак реальний стан справ не настільки гарний, як у зазначених документах. Деякі працівники лісового господарства до слів свого керівництва прислухаються, про що свідчать акти про кількість затриманих та виявлених порушників. Але не всі трудяться так сумлінно. Як не прикро визнавати, але не останню роль у зменшенні лісового фонду подекуди відіграють саме ті люди, професійним обов’язком яких якраз і є збереження лісу. Неналежним ставленням до своїх обов’язків, недбалістю, халатним ставленням до роботи, ці люди завдають державі не меншої шкоди, аніж порушники закону із сокирою чи бензопилою в руках. Тому нічого дивного нема в тому, що такими горе-лісівниками цікавиться прокуратура, а далі й суди…

Свій до свого…

Проте навіть найсуворіші вироки не завжди впливають як на осіб, що самовільно рубають ліс, так і на тих, хто відстежує доручену йому територію. Серед білого дня у лісі можна зустріти і сліди самовільних рубок, і ласих поживитися на деревину. Щиро кажучи, затримані викликають співчуття. Вони постають серед правічних лісів настільки жалюгідними, що виникає сумнів, а чи вони спричиняються до спустошень лісу? Проте загальна картина жалю не викликає.

Від місцевих мешканців дізнаємося, що їм усього лиш пропонують зрубати декілька дерев, за які спритні ділки платять мізерні кошти. На ці копійки і спокушаються горяни, які, часто, і потерпають під час перевірок найбільше. Натомість чи не в кожному селі є з десяток осіб, які цю деревину скуповують і перепродують далі. Ці вже не настільки довірливі, вони юридично підкуті, із зв’язками на всіх рівнях, з впливовими покровителями. Саме їхньої діяльності чомусь “не хочуть” зауважувати відповідні служби…

У лісі чутно бренькіт бензопили і кінське іржання – попри запевнення лісівників, що все під контролем, це далеко не так. Крадіїв із транспортом застати на місці не вдалося – вони втекли, покинувши серед дороги зрізані смереки. Зате за якісь три хвилини з того боку, де відбувався промисел, виринає лісник, заскочений появою непроханих гостей. Путаючись у словах він пояснює, що також чув браконьєрів, але застати їх на місці злочину не встиг.

Згодом місцеві мешканці скажуть, що називають лісників заручниками ситуації, адже вони живуть поміж тих людей, які “ведуть промисел” на довіреній їм для догляду ділянці лісу. “Всі ми з одного села, — коментує ситуацію горянин, — ми його розуміємо, але й нам жити треба”. Подейкують, що за надто ретельне ставлення до роботи в лісника можуть і сокиру кинути, і хату йому спалити. Мабуть, легше сказати, що не бачив крадіїв, та залагодити все поміж своїми.

Тим часом сам лісник не може пояснити, що ж робиться на дорученій йому території. А на ній наша “мобільна група” виявила сліди самовільної вирубки шести великих дерев. Зрубали їх на ділянці лісника Михайла В. ще десь кілька місяців тому, але з того часу у держлісгоспі нічого невідомо про цю вирубку. Натомість бідолаха-лісник, в обов’язки якого входить нагляд за цією ділянкою лісу, стверджує, що давно склав необхідний протокол і повідомив вище керівництво. Хто і чому допустив, що об’єкти самовільної вирубки належно незадокументовані – повинна встановити внутрішня перевірка лісового господарства. Якщо ж ні – цим займуться інші органи.

По гриби з бензопилою

В присутності такого авторитетного товариства лісівники провели “титанічну” пошукову роботу і явили на наші очі порушника закону – місцевого мешканця Михайла Л. Не дивлячись на ранкову пору, чолов’яга вже стиг “заправитися” спозаранку і мав бажання спілкуватися навіть попри те, що його спіймали з бензопилою, сокирою та ще й поблизу зрубаних смерек. Свою присутність у лісі дядько пояснив бажанням назбирати грибів. На зустрічне запитання, навіщо йому бензопила і де тут грибні місця відповів з притаманною нашому народу філософією: “А хто забороняє ходити по гриби з бензопилою?” і “Хіба я такий дурний, щоб грибні місця видавати?”.

Про розумові здібності затриманого сперечатися не будемо. Що в п’яного на язику, то в тверезого на голові. Однак дядько розповів стільки цікавої інформації про те, що ж відбувається у його рідному селі, що розповідь мала б зацікавити правоохоронні органи. Працівники держлісгоспу у цей момент хоч і побуряковіли від злості, проте до таких слів ставилися скептично, мовляв, що з п’яного візьмеш. Представник прокуратури лиш розводив руками – відіспавшись та протверезівши, дядько нізащо не підтвердить своїх слів. “Бо всі ми тут свої”, — каже горянин і нізащо не хоче підписувати складеного акту та віддати бензопилу. “Вона ж мене годує”, — наголошує він.

Пила гуде, робота йде

Не було б попиту на крадену продукцію – не було б і таких несанкціонованих вирубувань. На території Сколівського району працює кілька десятків пилорам, серед яких лише 5-6 мають належну документацію на проведення робіт. Інші працюють на свій страх і ризик. І не просто працюють, а дозволяють собі цинічно виставляти на показ деревину, на якій нема жодного маркування про законність її походження. Розпилені смереки на пилорамі не затримуються – чи не кожного дня потужні лісовози відвозять її з “місця злочину”. Переважно за межі України. І хтось же все це покриває…

Ми стали свідками того, як серед білого дня крадена деревина успішно розпилюється на пилорамі місцевого приватного підприємця. Представник прокуратури, з ініціативи якого і відбулася наша подорож, на місці роботи застав лише виконавців. Ні власника пилорами, ні належної документації на проведення робіт на підприємстві не було. Натомість були гори тирси, готова продукція і сотні кубометрів краденого лісу. Все це відбувається на очах місцевих мешканців, голови сільради, сільських депутатів, дільничого міліцонера, працівників лісового господарства, які апелюють до прокурора, хоча про це йому мали б уже повідомити відповідні служби… Як казав місцевий мешканець, всі ми тут живемо. А перевірки трапляються не так часто…

Наприкінці цієї статті мали б бути певні висновки. Але, як зазначив один із працівників лісового господарства: “Говорити про те, що ми працюємо для лісу зарано. Поки що ліс працює для нас”. Навіть не хочеться апелювати ні до моралі, ні до професійності, ні до совісті усіх, від кого залежить такий стан справ. Вони самі це повинні зрозуміти. Натомість хочеться навести давню індійську мудрість: “Коли останнє дерево буде зрубано, коли буде отруєна остання ріка і буде виловлена остання риба, тільки тоді людина зрозуміє, що вона не може їсти гроші”.