26/02/2011
0Разом із телевізійниками, юними мандрівниками туристичного клубу «Ми» Волинська молодіжна громадська організація «Фотокіноклуб «Спалах-АРТ» досліджувала сільську місцевість, лісове урочище та засніжене зимове Нечимне, – інформує прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
Директор та головний лісничий Ковельського лісгоспу Володимир Данилюк і Микола Мельник, лісничий Скулинського лісництва Леонід Лисюк, старший доглядач музею Іван Ющик познайомили їх із заказником державного значення «Нечимне», музеєм «Лісової пісні», провели екологічною стежкою.
Митці зафотографували місце, де стояла хатка дядька Лева, правічний дуб, під яким любила спочивати Леся Українка, дубки, посаджені Максимом Рильським, Анатолієм Кос-Анатольським, Ростиславом Братунем та Петром Махом, галявину літературних читань, зимове озеро. Учасники фотоекспедиції пошанували століття «Лісової пісні» стома різноколірними стрічками, які для цього зібрали вдячні лучани. Ними прикрасили приозерні берізки, ялинки, сосонки, калину, верболози.
Щоб дух творчості не згасав і серед снігування, привітні скулинські господині Валентина Оніщук та Валентина Лисюк пригостили усіх теплим молоком і чаєм, настояним на лісовому різнотрав’ї, а майстер лісу Володимир Оніщук познайомив мандрівників із своїми улюбленцями – конями Мартою і Тарзаном, і навіть покатав дітей на санях.
Організатори мандрівки – Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства, ДП «Ковельське ЛГ», Фотокіноклуб «Спалах-АРТ» і туристичний клуб «Ми» – присвятили її 140-річчю Лесі Українки, 100-річчю «Лісової пісні» та Міжнародному року лісів.
Джерело інформації: http://perec.in.ua/news/6300/
До джерел Нечимного.
Культура 1.03.2011 11:00 Поділитись
|
– Чи могла Леся Українка побувати у Скулині, а відтак – і на озері Нечимне взимку? – поцікавився у відомого поета, дослідника творчості Лесі Українки, автора поеми «Нечімле» Віктора Лазарука, і почув у відповідь категоричне – «Ні!». Поліських зим поетеса воліла уникати, оскільки її здоров’я потребувало сонця і тепла. А ось місцеві мешканці не такі категоричні, і як доказ, що таке цілком могло статися, показують могилу Ярмила Кубаха, у якого нібито закохалася поетеса. Заради кохання Леся їздила у далекий Мінськ до Сергія Мержинського, то чому б не могла провідати і близький, хай зимовий Скулин? Адже Ярмил, за версією скулинців, став праобразом Лукаша – головного персонажа «Лісової пісні», а в Мавці Леся зобразила саму себе. До речі, нащадки дядька Лева та його небожа Лукаша і досі живуть у Скулині. З ними і знайомились учасники зимового фотопленеру «Скарби Волинського лісу-2011». Разом із телевізійниками, юними мандрівниками туристичного клубу «Ми» молодіжна кінофотомистецька агенція «Спалах-АРТ» досліджувала сільську місцевість, лісове урочище та засніжене зимове Нечимне. Організатори мандрівки – Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства, ДП «Ковельське ЛГ», молодіжна мистецька фотокіноагенція «Спалах-АРТ» та туристичний клуб «Ми» – присвятили її 140-річчю Лесі Українки, 100-річчю «Лісової пісні» та Міжнародному року лісів.
У кожного народу є заповідні місця. Для українців таким є лісове урочище Нечимне, що на Волині. Саме про нього Леся Українка фактично на смертному одрі написала драму-феєрію «Лісова пісня», яка прославила поліські пущі на весь світ і в особливий спосіб привернула увагу до лісів.
Від Ковеля до Скулина рукою подати. А ось і заповідне урочище, тепер тут державний природний заказник. Перед входом нас зустрічають директор та головний лісничий Ковельського лісгоспу Володимир Данилюк і Микола Мельник, лісничий Скулинського лісництва Леонід Лисюк. Полишаємо автобус і прямуємо до музею «Лісової пісні». Зима, мороз. Сніг іскриться і серпантином кружляє над посадкою молодих ялин, березами та соснами. На музейному подвір’ї Валентина Оніщук та Валентина Лисюк пригощають усіх теплим скулинським молоком і чаєм, настояним на лісовому різнотрав’ї. Майстер лісу Володимир Оніщук по черзі саджає маленьких мандрівників на Марту. Марта і Тарзан – це парочка коней, що пофиркують на морозі і з цікавістю зиркають карими очима на дітвору. Після маленької подорожі на зимових санях діти йдуть до музею. Дорослим також цікаво. Музей «Лісової пісні» – це двоповерховий гарний дерев’яний будиночок. Угорі розташовано колекцію вишиваних рушників, сорочок, предметів побуту скулинців, внизу – експозицію про життя і творчість Лесі Українки та її родини, зібрано книги поетеси та твори про неї.
«Три дні і дві ночі, які провела тоді Леся Українка в дядька Лева, були, мабуть, першим, але не останнім знайомством з озером, – розмірковує письменник Віктор Лазарук у нарисі «Нечімле». – За народними переказами, поетеса Нечімле відвідала кілька разів, а в садибі дядька Лева жила два літа і навіть навколо хати насіяла квітів".
Наш гід, сучасний дядько Лев – лісничий Скулинського лісництва Леонід Лисюк – веде екологічною стежкою «Лісова пісня». Під зеленими густими соснами увагу привертають два акуратно обгороджені мурашиних містечка. Оддалік від них стоїть криниця, з якої Леся Українка пила воду. А на місці хатинки дядька Лева, шопки із сіном, де відпочивала Леся, – густий березняк упереміш із сосонками, крушиною, ялівцем, верболозами. Так що вербу, де спочиває Мавка, годі відшукати. Як і місцину, де ховається Той, що в скалі сидить. А ось дуба дядька Лева, про якого пише у «Лісовій пісні» Леся Українка, не зрізали, він росте і досі. Щоправда, постарів на сто з лишком літ. Тепер на ньому живе вогниста білочка.
Стежка тим часом виводить до болотистого приозерного низьколісся – тут чи не єдине місце, де росте береза низька. Та сама береза, що з’явилася на планеті, коли ще й людей не було. Так кажуть учені. Прямуємо довгим вузьким двохсотметровим дерев’яним містком до озера Нечимне. Те озеро, де, якщо вірити «Лісовій пісні» Лесі Українки, над рибалочкою сидить Русалка, де живе Водяний і Потерчата, на береги якого прилітає Перелесник і Той, хто греблі рве, де «очерет перешіптується з осокою»…
Тут якась особлива аура. Усі це відчувають – і дорослі, і діти. Ще колись хтось оспіває зимовий ліс. Жаль, що нема вже очерету, про який писала Леся Українка у «Лісовій пісні». Нема й осоки, з якою очерет перешіптувався. Натомість на глибочінь, ген в озеро забрели лозняки і, з усього видно, добре тут почуваються. Навіть узимку видно: озеро дуже змінилося. Фахівці кажуть, що дикий рис витіснив і очерети, й осоку, і латаття та ряску, й інше зілля. Озеро замулюється. Тут давно вже ніхто не купається і навіть на рибу й рака верші, як за дядька Лева, не поставиш. Є різні думки. Одні кажуть: «Потрібно почистити, добути цінний сапропель, а заодно й відновити прадавні природні джерела». Інші категорично проти: «Хай усе йде природним чином». Але тоді колись настане день, коли й самого озера не стане.
…Учасники фотоекспедиції пошанували століття «Лісової пісні» ста різноколірними стрічками, які для цього зібрали вдячні лучани. Ними прикрасили приозерні берізки, ялинки, сосонки, калину, верболози… Щоб дух творчості не згасав і серед снігування.
Сергій ЦЮРИЦЬ, прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
http://volga.lutsk.ua/ukr/rubrics/news/579/
