25/02/2011
0Среди высказываний губернатора Волынской области есть и такое: "Я транслював з Литви ідеологію реформи лісового господарства, коли лісник займається вирощуванням лісу, розсадниками, доглядом за лісом, будівництвом лісових доріг, захистом від лісових пожеж. Проблема нашої держави – у відсутності регламентів і невиконанні законів. Ми не вчинили так, як литовці з перших років незалежності…." Интервью "обо всем", но читать его интересно. М.П.
Голова Волинської обласної державної адміністрації – вперше в гостях у ВІПу. Пам’ятаючи «тертя» між ним та електронними виданнями ще на початку каденції Бориса Клімчука, найперше ми поцікавилися його думкою про роботу інтернет-ЗМІ Волині. «Ставлюся з повагою», – заявив наш візаві замість очікуваної традиційної критики, ще й дав таку характеристику: волинська інтернет-журналістика дуже оперативна, швидше репортерська, цікава. А от бракує їй аналітики. Чи вона об’єктивна, залежить від сприйняття читача – для одного певна подана інформація є правдивою, для іншого – упередженою або замовною, – вважає Борис Клімчук. В усіх волинських інтернет-виданнях серед біжучого матеріалу з’являється «об’єктивний, класний, з сарказмом, колючий» матеріал і цим молодь, яка працює в електронних мас-медіа, йому подобається і… допомагає.
– Як я прийшов сюди, можливо, був під духом Азербайджану, де журналістика вишикувана в ряди і колони, пише «правильно», а якщо пише «неправильно», то тільки в межах того, що дозволено писати «неправильно» і проти «неправильних» людей. Тому я не очікував такої реакції, коли журналісти розповсюдили відому заяву. Я мав тоді на увазі зовсім інше – технологію управління. От подивіться, були прожекти аеропортів, сміттєзвалищ, про які багато говорили, багато писали, і в результаті вийшла булька. Я собі сказав: Клімчук, не треба кукурікати, ти зроби справу, а потім доповідай. І коли впевнений на 100%, тоді й кажи журналістам. Тому я й висловився так, що на технологічних нарадах, де рішення лише готуються, можливо, не потрібна присутність журналістів. Мене зрозуміли так, що наче я закриваю інформацію. Може, я вперше оце скажу – ви, інтернетчики, дали мені тоді хороший урок.
– Будучи послом в Литві та Азербайджані, хоч здаля, звичайно, Борис Клімчук відстежував ситуацію на Волині в час головування і Анатолія Француза, і Володимира Бондаря. Тоді його ім’я не згадували голосно, аби не потрапити в опалу нової влади. Як зустріла область і колишні друзі чи супротивники Вас у новому образі? До речі, наскільки цей теперішній образ голови ОДА відрізняється від старого зразка керівника області? Що додано в нього після досвіду дипломатичної роботи?
– Я прилетів з Баку, вже вийшов з кабінету Віктора Януковича, вже їхав сюди, як подзвонила дружина. Каже: «Клімчук, ти де?» – «Вибач, я в Україні». Вона в сльози: «Для чого ти прийняв це рішення? Нам було так добре, для чого ти вернувся сюди?» Одним словом, істерика. Більше того, я ввечері приїхав, вона півгодини не відчиняла мені двері. Отака була сімейна історія. Ми вже влаштували життя, воно було розмірене, все було зрозумілим. Останні 6 років нам справді класно було: ми ходили в театри, відвідували концерти сузір’я світових імен – від сера Елтона Джона починаючи і закінчуючи покійним нині Плачідо Домінго. А зараз знову вона мене у домі не бачить, я от вчора приїхав опівночі з Києва і сьогодні дозволив собі поспати до 7-ї ранку, то ми зранку хоч разом випили кави.
Як не дивно, можливо, до дипломатичної роботи у мене було більше дипломатії тут. Після роботи послом у мене, очевидно, додалося навиків дипломатії, потрібних для ведення переговорів, спілкування з різними людьми, а от дипломатії у стосунках з підлеглими стало набагато менше. Я побачив два варіанти функціонування влади, однаково ефективні: закон Сили в Азербайджані і сила Закону у Литві. Рафінована, місцями, можливо, доведена до абсурду ідея, яку сприйняли литовці – що закон має залагодити все і йому потрібно підкорятися. Хоча там вистачає проституції, наркоманії, безробіття, але більша частина суспільства посилається не на прізвища президента Адамкуса чи ще когось, а на закон. Цікаві люди: у них на вибори може прийти всього 23%. Для мене це був шок – як так, нація вступила в Євросоюз і така політично неактивна? Вони що, погані громадяни своєї країни? Та ні, вони просто зрозуміли, що прізвища урядовців – це прізвища функціонерів влади. Головне – закон і Конституція, яка їх захищає, і для цього створені механізми. І навпаки – в Азербайджані прізвище важить все, там закон Сили.
В Україні – класичний серединний варіант: з одного боку ми намагаємося, щоб закони були домінантою, з іншого – молимося на Юлю Тимошенко, яка прийде і все за нас зробить, чи з питанням сільської дороги одразу апелюємо до Віктора Януковича. Так, керівників треба поважати, але уповати на них, як на Істину в останній інстанції – це означає себе обеззброювати. Кожен має робити свою частину роботи, виконувати свою функцію.
Моє призначення головою ОДА – це був шок для Волині. Це – блискавичне рішення Президента Віктора Федоровича Януковича. Я не лобіював себе і не показував себе, так би мовити, на ринку вживаних політичних товарів. Я ніколи себе не рухав до посад. У мене є класична фраза: немає доріг, які ми обираємо; є дороги, на які нас ставить Господь Бог, люди і ми цією дорогою йдемо. Були такі, що мене радісно й щиро вітали з призначенням, а тепер розчаровані, бо думали, що від тих вітань матимуть якісь дивіденди, посади і так далі. І є частина тих, які чекали від мене, можливо, репресій, а я їх взяв на роботу. У мене є ще одна фраза, якої навчив Анатолій Француз під час свого перебування на Волині: я пробачаю своїх ворогів, але я пам’ятаю їх імена. Може, трохи єзуїтський цей вислів, але він мені теж імпонує.
Я іншим повернувся сюди, з іншим досвідом, з іншим розумінням, із пережитими роками. Сьогодні мій друг Анатолій Грицюк розповідає про те, що опитують людей з приводу автомобілів так званих «швидких допомог», які купував уряд Юлії Тимошенко. Я, наприклад, рік ходив у прокуратуру, як у школу, будучи радником Президента Леоніда Кучми, і пояснював за 2 автомобілі, куплені на управління соціального захисту та управління охорони здоров’я, а потім передані рішенням сесії обласної ради в гараж обласної адміністрації. Тричі відкривалися і закривалися кримінальні справи по мені. Ми сиділи з слідчим (розумний хлопець, він зараз прокурор одного з районів), пили чай, сміялися: «Борис Петрович, я вас розумію. Ну треба ж щось написати». Маю я 3 такі листи, два – з Генеральної прокуратури, один – з обласної: «Вам відмовлено у порушенні кримінальної справи по статті такій-то».
Я ці відмови показав Леоніду Кучмі, коли він вручав мені ввірчі грамоти перед поїздкою у Вільнюс. Він каже: «Борис, как? Ты что, ходил в прокуратуру, будучи моим советником?» – «Порицание – это тот минимальный налог, который платит каждый человек за право быть известным или знаменитым», – я цю фразу сказав російською дуже швидко. – «Повтори!». Я повторив. Пізніше ми з Леонідом Даниловичем цю фразу 1 липня минулого року згадали у Вільнюсі на похороні Бразаускаса.
Але я про інше хочу сказати. У 1993 році, коли мене обирали головою обласної ради, я говорив депутатам, що люблю Висоцького, і цитував його слова: «Я не люблю, когда мне лезут в душу, тем более, когда в неё плюют. Я не люблю насилья и бессилья, да только жаль распятого Христа». Я згадував часто ці слова, коли пішов з керівної посади, вони мені допомагали вижити. А було дуже важко. Я намагався зрозуміти людей. На тих, хто просто працював на своїх посадах, тягнув свою лямку на різних роботах і, коли бачили мене десь, переходили дорогу на інший бік – я зовсім не ображаюсь. У них просто спрацював елементарний інстинкт самозбереження. Я собі казав: Клімчук, якщо в тебе ще подібне трапиться, не чини так. Життя має інші цінності, ніж сидіння у цьому кріслі і володіння урядовими телефонами.
– У мажоритарному в\о №38 Борис Клімчук 31 жовтня переміг від Партії регіонів. Коли і чому вирішили долучитися до цієї політичної сили? Які партійні завдання було поставлено нею до розв’язання?
– Це було непросто. Я – рядовий член партії, не входжу навіть у політбюро волинської організації і не намагаюсь впливати на рішення обласної партійної організації. Я – функціонер від влади і моя відсутність у керівних органах парторганізації допомагає мені приймати рішення, в тому числі й по однопартійцях, не завжди приємні обласному керівництву партії. У мене головне завдання – робота головою обласної державної адміністрації. Указ Президента України про моє призначення – базовий документ. Моя робота визначається Конституцією і Законом України про місцеві державні адміністрації. Це – постулат.
Є політична сила, яка привела Віктора Януковича до влади. Перед виборами я прийняв сам для себе рішення вступити в Партію регіонів, Президент ні слова, ні півслова не сказав. Ви ж знаєте, у нас голова партії – не Президент, а Прем’єр-міністр Микола Азаров. І звернувся із заявою я не до Києва, а тут, у міську організацію. Що спонукало? Я бачив рейтинги, бачив прізвища і розумів, що коли ти, образно кажучи, вождь Чингачгук–Великий Змій, то ти повинен сідати на коня і скакати попереду свого загону. Або, як казав Чапаєв, спостерігати ззаду. «Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны», – сказав Шота Руставелі. Я не хотів бути таким «стратегом». Якщо ти ввійшов у цю велику політичну гру, то коли ти лідер, маєш грати першу скрипку, або відмовляйся і шукай легшої роботи.
Я вернувся в Україну, у ті реалії, які склалися у ній. Я не був прямим учасником цих процесів, але вивчав і знав їх, був депутатом обласної ради, одночасно будучи послом (єдиний в історії України Надзвичайний і Повноважний посол і депутат обласної ради), мав можливість оцінити ситуацію збоку. Тому, коли у нас на обласній партійній конференції велися гострі дебати стосовно того, хто має очолити виборчий список, я чесно сказав: або ви, панове, довіряєте мені очолити його, або я не буду брати участі у списку взагалі. Якщо я перший, то й маю бути першим. Це була моя позиція, достатньо обдумана і чесна. Альтернативи вибору іншої партії я не розглядав.
Після КПРС, це – мій другий вступ у партію. Перед тим всі 20 років мені вдавалося залишатися безпартійним. Але ситуація змінюється. В Україні за ті 8 років, що я не брав участі у політиці, сформувалася багатопартійна політична система. Леонід Данилович боявся її. Він робив 2 кроки вперед, потім 3 кроки назад, ми це відчували. Він – колишній директор заводу, він визнавав «одну спрямовуючу», а багатопартійності не розумів і не сприймав. Відтоді змінилася ситуація, в Україні таки вибудовується поліпартійна система. Щоправда, занадто-багато-партійна, але це – інша тема.
Кожен ставить мету напередодні виборів: виграти їх. Але потім випливає інше завдання: реалізувати ту владу. Тому я і своїм однопартійцям, і представникам інших партій, які пройшли до системи влади, кажу: ми нічого ні в кого не виграли, ми отримали відповідальність. У мене адміністративна відповідальність помножується ще на партійну, як рядового члена партії.
– Провал на сесії «бандерівського» питання, розставлення кадрів в області від владної партії вважаються пунктами програми, спущеної для реалізації на Волині «згори». Наскільки губернатор може приймати особисті рішення без консультації зі своїм роботодавцем і наскільки Президент прислухається до думки з регіонів?
– Ні, планів «згори» не спускали. Президент Віктор Федорович Янукович належить до тих людей, які вміють слухати. У мене з усіма українськими президентами були абсолютно відверті розмови. Я не ходив і не ходжу зараз рапортувати про досягнуті успіхи. Захоче – прочитає, є статистика і матеріали. Якщо я вношу якусь проблему, то вона конкретна, з життя області, але – рівня Президента, навіть не Прем’єра. 99% практичних завдань я вирішую з Прем’єр-міністром, з віце-прем’єрами, міністрами.
Що стосується звання Героя Степану Бандері, то скажу так. Я – дипломат, я прочитав заяву Європарламенту, ще будучи в Баку. Жорстка заява. До того, 9 вересня 2009 року, Хав’єр Солана, з яким я особисто знайомий (більш палкого прихильника України світ не знав і ми називали його між собою «Хав’єр Соланич») у виступі перед студентами Гарварду аналізував дилеми сучасної дипломатії. Головна дилема – не ісламський фундаменталізм, не сомалійські пірати, а країни, що погано управляються. Я бачу перед очима його текстовку: «Ці країни – жах для населення, яке там живе, вони є загрозою усьому цивілізованому світу». Він не озвучував весь список цих країн. Він зачитав ще два дипломатичних абзаци доповіді, а потім «довго і нудно» ілюстрував, як погано управляє Україною Президент Ющенко і Прем’єр Тимошенко. Чуєте? Країни, що погано управляються, – це ті, які у силу політики їх зверхників так зорганізовані, що схід не любить захід, захід ненавидить схід, південь важко дихає на північ.
Це – трагедія, яка використовувалася у внутрішньополітичних цілях. Це – блюзнірство. Я так ці речі називаю. Степан Бандера, безумовно, – героїчна постать в історії українського державотворення. Але історія – це поле для діяльності істориків, а не політиків. Я маю особисто пережиту, тверду позицію щодо процесів, які відбувалися на Західній Україні. Але я бачу Україну. Не Волинь, не Гузя на Волині, не «Свободу» і не Вітіва, а всю Україну. Харків – мій, Крим – мій, Чернігівщина, Київ і Волинь – це все моє рідне. Не повинні герої історії, позитивні чи негативні, розривати сучасну Україну. Не мають права зверхники держави приймати рішення, які закладають міну під Україну.
– Як відомо, депутатська група «Нова Волинь» у своїй заяві висловила «глибоку стурбованість намаганням певних політичних сил в Україні у будь-який спосіб дестабілізувати політичну ситуацію у державі, використовуючи як привід скасування Указу Президента України «Про присвоєння Степану Бандері звання «Герой України». Логічно і послідовно було б побачити й заяву щодо закриття українських шкіл як теж «спосіб дестабілізувати політичну ситуацію».
– Я редагував цю заяву. Якщо те, що ви кажете, з точки зору Клімчука стане загрозою для держави і я буду мати таку інформацію, то я особисто виступлю навіть без сесії обласної ради, без депутатської групи. У мене буде зустріч з Президентом, і щодо українського питання точка зору Клімчука буде доведена до нього. Знаєте, пригадую 1995 рік, коли вчився заочно другий рік у Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого. Приїжджаю на сесію – у мене шок. Всі таблички на аудиторіях написані української мовою. Старша дочка, яка там вчилась на стаціонарі, каже: «Тату, мені смішно. У них завдання – навчитися за рік української мови». Це – за Президента Леоніда Кучми і при Главі адміністрації Дмитру Табачнику. Помітьте це.
Вчора їду в Київ, слухаю зранку радіо «Ера». Політологи ламають голову, чому нічого кардинально нового не сталося після приходу Президента Януковича між Україною і Росією? А що, панове, ви хотіли, аби сталося? Щоб Україна стала 10-им краєм чи 8-им федеральним округом Росії? Та цього ніколи не буде. Бо ми обрали Президента України на прізвище Янукович.
В радіопередачі журналісти говорили, що були сподівання на «братні стосунки». Що таке братні стосунки у 21 столітті у світі, де все конкурує: рубль і гривня, долар і євро, коли капітали перемішуються? Я прийшов у владу зрілою людиною, директором української школи у 1990-му році, у період Руху. Розвалювався Радянський Союз. Я як рядовий депутат виступав на сесії, мої слова були такі: треба терпіти, почекати, поки 15 вагонів спустяться з гірки. Не можна, щоб цей поїзд пішов шкереберть. І я від тих слів не відмовляюсь; так само я і сьогодні підпишусь під своєю статтею, що вийшла 21 рік тому в газеті «Прапор Леніна» (редактор Микола Вельма) про школу, мову і про нас. У 21 столітті ми не побудуємо держави у центрі Європи на махровому націоналізмі. Між іншим, після місцевих виборів в Україні була заява Держдепартаменту США, в якій висловлюється занепокоєність перемогою крайньо правих сил в окремих регіонах України.
– Після виборів складалося враження, що у Києві вважають Волинь такою глухою провінцією, що не страшно в ній поставити керманичем когось із місцевого люду. Але «ціновий» скандал у січні призвів до думки про бажання Януковича змінити «западенські» кадри на свої, «данєцкі». Втім, коли вже хтось потирав руки, прозвучала ваша заява, що відставка настане «не так скоро, як декому хотілося». Хто ваш могутній покровитель, що дозволяє впевнено триматися у найвищому в області кріслі?
– Я того самого дня, коли пройшла інформація, зустрівся з Андрієм Клюєвим. Питаю: що сталося, хто заніс цю «бумагу» Прем’єру? Ми вже тоді провели службове розслідування. Що виявилося? Є друзі, а є недруги, є люди, які таке от кладуть на стіл Прем’єру, а він інколи навіть не має можливості перевірити. Йому дали інформацію. Він її озвучив. Я на другий день подзвонив: «Микола Янович, вибачте, я вам приніс неприємності». Він сміється: «Я думав, ти будеш чекати, щоб я перед тобою вибачився». Отак буває у житті.
Покровителя жодного не маю. Кожен вибирає сам для себе подружжя, релігію, дорогу. Головне, щоб твій вибір був усвідомлений. Інколи життя змушує підлаштовуватися, «прогибаться под изменчивый мир». Але є й продовження: «пусть лучше он прогнётся под нас». Волинь допомагає триматися. «Волынь не волынь, Климчук, работать тебе придётся», – так мені друзі кажуть. Каламбур такий-от виходить. Ну, не знаю, тримає мене тут доля батьків, дідів-прадідів, дух тієї землі, адреналін, який у мені є, бажання бути першим. Я, шкільний пацан з села Любитів Ковельського району, у 1967 році виграв республіканську олімпіаду юних географів-краєзнавців у Ялті. Золота медаль у школі, заняття спортом, університетське навчання, найгарніша дівчина – я намагався завжди вигравати.
– Чим не задоволені на цій посаді?
– Вона знову забрала від мене вільний час, читання літератури, концерти, той уклад життя, до якого я вже звик за останні роки. Ця посада віддаляє від мене внуків і практично позбавила мене сьогодні друзів. Є така штука – самотність серед людей. І я знаю, що коли піду, все одно мене чекає «порицание».
– Давайте відійдемо від філософських тем до місцевих проблем. За коментарями і повідомленнями в ЗМІ, вочевидь, місцева влада рідного Ковеля зазнала звинувачення з Вашого боку у демагогії та відсутності конкретних справ. Чи після такої різкої оцінки роботи міський голова Олег Кіндер консультується з вами? Як, порівняно з іншими містами, виглядає тоді діяльність його колеги з Луцька Миколи Романюка?
– Олег Кіндер дзвонить до мене, консультується, ми зустрічаємось. Я колись Олега ще вчив у сьомій школі, він був моїм учнем. Тому хай «звиняють», можливо, я по-учительськи трохи критичний. А можливо, це засторога, щоб не було цієї демагогії. Він тільки починає, я хотів би через рік сказати: «Олег, ти – класний, у тебе вийшло те і те, з’явилися інвестпроекти, відкрилася фабрика з виробництва чогось-то там». Він сприйняв критику як належне. Оцінювати його конкретну діяльність і, тим паче, порівнювати з Луцьком ще рано. Микола Романюк – він такий «дотошний банкір», весь час мене «дістає»: нагадує і про одне, і друге, і третє. Я інколи серджусь, кажу: «Миколо, та я сам пам’ятаю», – а він: «Та я хотів уточнити… Вибачте, але приймаю рішення… Хочу вам сказати…» – «О’кей, ти сказав – приймай рішення, я апріорі згідний». Так само Саганюк чинить, і Сапожніков, і Кіндер. Аналізувати владу у Луцьку і робити висновки поки я не хочу: люди тут тільки починають працювати. Єдине, що система управління містом мені не подобалася і раніше, і зараз. Перемудрили наші законодавці, ускладнили, зробили міського голову і виконком залежними від депутатів, щоб виходило колективне рішення. Для Клімчука колективне рішення означає колективну безвідповідальність.
– Мабуть, не пройшло повз Вашу увагу повідомлення про те, що заступник міського голови Рівного Андрій Філін «в рамках обговорення спільної стратегії розвитку сусідніх міст озвучив пропозицію, відповідно до якої вважає за доцільне розбудовувати аеропорт у Рівному для спільного використання, а в Луцьку звести аквапарк». Прокоментуйте, будь ласка, сказане. Не фахівцеві видно, що сусіди швидше і краще розвиваються, наприклад, у сфері благоустрою або ремонту доріг. Наскільки відповідає дійсності в контексті територіально-адміністративної реформи намір об’єднати дві області з центром в Рівному?
– Сьогодні у Польщі на площі близько 430 тисяч квадратних кілометрів є 16 воєводств. В Україні на 610 тисяч кв. км є 25 областей і 2 міста – це оптимальна структура. І порівняно до префектур Франції ми приблизно однакові. Те, що адміністративно-територіальна реформа не торкнеться сучасного обласного устрою, – це однозначно. Я теж амбітна людина, я дав завдання статистиці порахувати валовий внутрішній продукт Рівненської області без Рівненської АЕС. Він становить 0,79 волинського. ВВП області «надувається» за рахунок електронів, тобто електроенергія накачує віртуальну потужність Рівненської області. Де, скажіть, у Рівному є бізнеси, подібні до «Континіуму»? Які торговельні сітки народилися в Рівному і пішли по Україні, як наші «Вопак», «Наш край», «Там-Там»? Чи рівенчани мають щось подібне до нашого авіаремонтного заводу, КРЗ, автозаводу чи «Модерн-Експо»? Ми генерували багато серйозних бізнесів за роки незалежності. Набагато більше, ніж сусіди – рівняни.
Дороги – то окрема тема. Її я зараз лобіюю на всіх рівнях. Так склалося, що на Ягодин йде 60% вантажівок з західного кордону. Якщо розбудуємо перехід, то буде всіх 80%. Найкоротша дорога з Франкфурта й Берліна на Київ йде саме через Ягодин, вона на 300 км коротша, ніж через Львівські переходи. Це, з одного боку, добре для області, а з другого – дорога на Сарни й Коростень вже рік як закрита і весь вантажний потік звалюється на Луцьк, їде на об’їзну і далі на Рівне. Я казав Азарову: від тих доріг, що Президент відкривав у Рівному, через рік нічого не залишиться. Дороги Луцьк – Ковель, луцька об’їзна, Луцьк – Рівне «розпливаються». І нема на то ради. Це – страшна проблема. Ми терміново маємо відкрити дорогу «Ковель – Сарни – Коростень – Буча – Київ», хай їдуть туди вантажівки і розбивають цей бетон. Вона не має стратегічного значення і зроблена військовими Радянського Союзу для танків, от хай тепер вже ТІРи нею користуються. Ми цим врятуємо те, що є і що буде збудоване для пасажирських перевезень.
Мені здається, що мене почули. Керівник «Укравтодору» Володимир Федорович Демішкан сам за кермом проїхав з Києва до Варшави, і коли ми зустрілися, він сказав: «Будемо терміново ремонтувати». От про це я теж буду говорити з Президентом. Що з того Луцьку? Буде добре, це Микола Ярославович знає. У нього найперше завдання – реструктуризувати Шибині борги, зачистити фінанси. Він це добре розуміє, знав, куди і на що йде, ми про це перед виборами десятки разів говорили. Але що є вже позитивне – у січні вперше за останні 3 роки місто Луцьк виконало планові завдання з надходження прибуткового податку з громадян до місцевого бюджету. 900 тисяч гривень плюса – це перша маленька ластівка.
З приводу аеропорту, хай би Філін розібрався в Рівному, що він хоче там робити. Він розбирається в логістиці і міжнародних перевезеннях, як я – в тракторній справі. Кожен має займатися своїм ділом. Щодо перспективи Луцького аеропорту, то приїзд Бориса Вікторовича Колеснікова вдихнув у мене надію. Я не коментував цю тему, тому що, можливо, глибше розумію її. Я страшенно люблю свій «хутір», я патріот, я люблю свою Волинь, але я не можу благі наміри чи прожекти видавати за кінцевий продукт. Єдине, що скажу: там, де від мене залежатиме швидкість оформлення документів, дозволів, коли з’явиться реальний інвестор, це буде проведено блискавично за лічені години і дні. Оцю функцію я виконаю.
– До речі про терміни і чиновників. Відомо, що завдяки Вашому сприянню свого часу з’явився музей Волинської ікони. Скільки часу говориться про нагальну потребу в ремонті художнього відділу краєзнавчого музею, уже й начебто існує відповідне розпорядження Президента, але зрушень не видно. Хто чи що є гальмом?
– Художню галерею ми цього року зробимо. Чому так довго вирішувалося питання, не питайте мене – я всього-на-всього чиновник, який працює неповний рік. Цього року ми також зробимо музей Липинського. Музей Стравінського не зробимо, відкладемо надалі, а от два цих об’єкта точно будуть.
– Багато уваги приділяється останній сесії обласної ради. «Ліси – власність держави. А тому ними потрібно розпоряджатися від імені держави», – це ваша дослівна відповідь депутатам, які підтримали протест лісівників проти передачі їхніх комунальних лісів до державної власності. Однак, перебуваючи послом у Литві, на прес-конференції для волинських журналістів ви схвально відгукувалися за передачу лісів у приватну власність. Існували роками паралельно колгоспні ліси і державні, навіщо їх віддавати в одні руки, тим паче, що люди не згідні з цим?
– Я не так тоді казав. У Литві є приватні ліси, там відбулася реституція старих маєтків, частина землі яких виявилася зайнята лісами. Але всі роботи регламентовані, приватний власник без дозволу інспектора з лісу тріски не візьме. У Радянському Союзі було добре, бо там був пан прокурор, якого всі боялися, і за зрубаний кілок тоді садили на 3 роки. То була каральна система. Я це пам’ятаю, бо з батьком та сусідами заготовляв дрова кожної зими. І лісник нам показував: це можна, а це – ні. Оця система заборони більше не діє, у нас псевдодемократія. Якщо ліс буде нині в одного господаря, то у ньому легше навести порядок.
Я транслював з Литви ідеологію реформи лісового господарства, коли лісник займається вирощуванням лісу, розсадниками, доглядом за лісом, будівництвом лісових доріг, захистом від лісових пожеж. Проблема нашої держави – у відсутності регламентів і невиконанні законів. Ми не вчинили так, як литовці з перших років незалежності. Маємо таке розуміння демократії, як на останній сесії, коли 5 здорових хлопів змусили всіх депутатів роз’їхатися по домівках, загубити час і знову їхати на сесію. У нас не професійна обласна рада, у нас вона – представницький орган влади. Як розвиватимуться події далі? 7 років мак не родив – голоду не було. Хіба область перестала працювати, люди перестали жити, бо сесію зірвали? Ні. Я кажу реальні жорсткі речі, неприємні для народних обранців: вони не так зрозуміли завдання людей, які їх вибрали. Вони ж на виборах казали: «Ми – демократи!». Меншість кориться рішенню більшості – це головний постулат демократії. Я не переймаюся тим, що буде. Хоча дуже хотілося б як депутату, як волинянину, аби робота сесії ввійшла в нормальне, пробачте за бюрократизм, конструктивне русло. Якщо робити з сесії шоу (в розумінні тих людей) і засобом піару, то не думаю, що сьогоднішній виборець це схвалить.
Погано, що не прийнято рішення про зміни до бюджету, бо там 5 млн грн, яких чекають на дуже важливих об’єктах. Погано, що не прийнято цілий ряд інших рішень, які можна вже виконувати. Їх знову на 10 днів відтермінували. А загублений час ніколи не повернеться. Для відповідальної людини має бути зрозуміло – так, твоя політична сила важлива, але ти працюєш передусім на громаду. І якщо рішення ефективне, пройшло обговорення у всіх комісіях, схвалене колегією і за нього треба натиснути кнопку, то треба таки натиснути її. А потім сперечатися про Бандеру, про Матросова, про Гагаріна, про гірку нашу долю.
Вертаючи до питання, скажу – я вранці 16 лютого підписав акти передачі лісів у державну власність. І з сесії я виходив до людей і давав чесне слово Клімчука, що вони всі будуть працевлаштовані. Більше того, я сказав: «Ваша офіційна зарплата буде в 1,5 раза більша. Ви отримаєте від держави 50 грн дотації на кожен гектар, це те, на чому вас дурили і ви не отримували грошей». На кожен державний гектар лісу надається 50 гривень на розвиток лісового господарства. Інший гектар – приватний чи колгоспний – не отримує. Це закони України, не Клімчука. Тільки через амбіції, а сьогодні можу сказати більше: через приватні інтереси пана Грицюка люди цим правом не користувалися. Анатолій Петрович звинуватив мене, що Клімчук нічого не робить без особистої користі. Якщо розуміти користь для Волині – то так. До речі, виявляється, Анатолій Петрович – інвалід ІІ групи, а в нас таку інвалідність дають при втраті 70% працездатності. У мене в серці три стента, але я встаю вранці, п’ю каву і йду на роботу. Я не оформляю собі групу, хоча давно міг це зробити. Я собі цього не дозволяю.
– Під час сесії голова облради Володимир Войтович зазначив, що депутат Василь Байцим увійшов до депутатської групи «Нова Волинь». Одночасно з’явилося повідомлення про входження Байцима до фракції «Батьківщина». То де він?
– Членство у депутатській групі «Нова Волинь» не забороняє членства у будь-якій фракції і перебування у будь-якій зареєстрованій в Україні партії.
– До складу депутатської групи «Нова Волинь», яку очолює Борис Клімчук, увійшли 43 депутати. Причому останні 6 «неофітів» досить різнорідні за статусом і політичним минулим. Чим ви вабите депутатів, до якої межі ця група розшириться?
– У нас уже 47 осіб, прізвища ще не скажу, нехай їх на сесії оголосять. Хто зна, до яких розмірів вона збільшиться? Може, до 80? Я цього не ставлю собі за мету. Усі депутати – самодостатні люди. А потім, вони ж не політики-професіонали, вони сформували представницький орган місцевої влади і все більше з них починає розуміти свою функцію. Василь Байцим голосує за Степана Бандеру так, як голосує його фракція, і я за це на нього не ображаюся. А «Нова Волинь» – не політична група, а господарська, яка знається на соціально-економічному блоці питань в розвитку області.
– Якщо не головою ОДА, то на якій роботі себе ще бачите?
– Мені продовжили термін державної служби на 5 років. Це інформація, яку ви отримаєте перші. Я дізнався про це вчора. Це – до теми мого 60-річчя для тих людей, які збираються відправити мене на пенсію. Я ж не інвалід ІІ групи, я – здоровий мужик. Сивий, зранений, але сьогодні – на ходу. Я дивлюся на своїх старших друзів, кожен з них намагається виходити з хати. Це дуже важливо для чоловіка. Інколи я думаю про той час. Я знайду собі заняття. У мене є дача (більшу частину побудував, коли був послом, за кожну копійку давав пояснення в прокуратурі) на Мельниках. Це – моє село, моя друга батьківщина. Проголосували там за Партію регіонів 90% селян, хоч я жодного разу не мав зустрічі з ними. Є ще батьківський будинок у Волі Любитівській з 2 гектарами землі і прекрасним садом, там господарює моя сестра. То мені вистачить тільки встигати давати лад там. Я – мисливець, люблю природу, полювання, ліс. А ще я маю 10 товстезних книг про рибну ловлю, хочу стати колись рибалкою. Думаю, що знайду чим зайнятися. Правда, на сьогодні про це можна тільки мріяти. Знаю, що це буде ой як не скоро.
