25/02/2011
0Величезні простори України ще в далекому минулому зумовили екстенсивну систему землекористування та ведення сільського господарства, більше того, утвердили екстенсивний тип мислення і життя людей.
РОЗШИРЕННЯ площ ріллі завжди було єдиним, хоча й згубним для майбутнього засобом збільшення виробництва продукції рослинництва. У 1930-1990-х роках колгоспи й радгоспи розорали навіть нечорноземні ґрунти, крутосхили, водоохоронні зони. У Херсонській області настільки захопилися освоєнням нових сільгоспугідь, що 1962 року навіть пустили під плуг реліктові, ніколи не оброблювані степові еталонні масиви заповідника Асканія-Нова. Його площа на цілинних ділянках у зоні абсолютного заповідного режиму зменшилася в 64,2 разу. Проте екстенсивні напрями використання землі вичерпали себе в Україні ще 50 років тому. Якщо резерви землекористування в США, Канаді, Австралії, Бразилії нині становлять 100%, то в Україні, за висновками експертів ООН, – нуль.
Екстенсивне землеробство призвело до виснаження землі, екологічного навантаження на довкілля, розвитку небувалих ерозійних процесів. Нині сільгоспугіддя України щороку втрачають близько 600 млн. тонн грунту та 16 млрд. м3 поверхневої води, котрої вистачило б для формування 16 млн. т зерна. Площа деградованих ґрунтів з року в рік збільшується на 80 тис. га. Майже кожний третій гектар (30,7%) — еродований. Землі, що зазнали руйнівної дії води та вітру, у Луганській, Донецькій, Кіровоградській і Чернівецькій областях становлять 50-65 відсотків орних площ. У степовій зоні дві третини землі мають знижену родючість. Кожний четвертий гектар — кислий, а в зонах Лісостепу і Полісся — майже кожний другий (49,7-47,4 %). Особливо великі площі (52,1-65,0%) кислих ґрунтів у Вінницькій, Черкаській, Тернопільській і Хмельницькій областях.
Протягом останніх років українська земля використовується з повним ігноруванням фізичного закону повернення взятих поживних речовин. Середньорічні втрати гумусу внаслідок незбалансованого внесення і виносу органічної речовини та ерозії ґрунтів становлять 41,77 млн. т. Це призвело до нестабільності землеробства, зниження ефективності сільського господарства, особливо в роки, коли все частіше трапляються природні катаклізми, наприклад посухи. Втрата врожаю на слабкозмитих ґрунтах становить 20 %, середньозмитих – 40, сильнозмитих – 60 %. Щорічні сумарні збитки держави виливаються в суму 12,76 млрд. грн., а втрати чистого прибутку — 7,4 млрд. грн.
З 1960-го по 1990 рік енергетичні потужності АПК України збільшилися майже в п’ять разів, споживання електроенергії — у 10, основні виробничі фонди — в сім, використання мінеральних добрив — у 10,5 разу. Проте приріст врожаю сільськогосподарських культур не відповідав цим матеріально-фінансовим затратам. Валова продукція рослинництва в Україні збільшилася лише в 1,6 разу, продуктивність праці – вдвічі. А за роки незалежності виробництво сільськогосподарської продукції, навпаки, зменшилося на 30 відсотків. Усе це пояснюється недосконалістю систем землеробства, відсталими технологіями вирощування сільськогосподарських культур, недостатнім матеріально-технічним забезпеченням галузі.
Історія землеробства, що сягає глибини віків, налічує понад 36 різних систем землеробства. Останнім часом у науці і практиці з’явилося багато термінів, в основному зарубіжних, якими позначають прагнення людей знайти найприйнятнішу в сучасних умовах систему землеробства: «стабільна», «стала», «стійка», «відновлювана», «енергозберігаюча» тощо. Як на мене, найбільш вдале визначення — «стійкий розвиток», сформульоване вченим Реймерсом. Воно означає, що певна система здатна розвиватися, зберігаючи свою структуру і функціональні особливості, за різних упливів довкілля.
Аби створити таку систему в нашій країні, слід у першу чергу зменшити площі орних земель як мінімум на 10 млн. га. Другий крок — заліснення, бо ліси і луки – це кліматостабілізуючі фактори, що пом’якшують шкодочинний уплив погодних аномалій. Ще 200 років тому знаменитий грецький історик Геродот у свої творах називав південь України (територія, де пізніше існувала Запорозька Січ) Поліссям. Із пізніших історичних свідчень дізнаємося, що у 30-ті роки ХVІ століття на південь від Каховки росли великі ліси. Нині там водосховище, а далі на південь, уздовж морського узбережжя, – довгі піщані коси. Ще 200 років тому ліси займали половину території України, а перед розпадом Союзу — вже тільки 14,3%.
На підставі багаторічних досліджень учені нашого інституту дійшли висновку, що слід заліснити та перевести у стан природних кормових угідь не менш як 10 млн. га землі. Завдяки цьому можна стабілізувати екологічну рівновагу в агроландшафтах. У США за два роки (1981-1983) зменшили площу ріллі на 26,4 млн. га, а нині по розораності вийшли на рівень 1900 року. Стандарт заліснення у країнах ЄС становить 30%, зокрема у Франції — становить 28, Польщі — 30, Угорщині — 20, а в Україні — лише 16 %.
Згідно з нашими розрахунками, частину орних земель слід заліснювати в два етапи по десять років кожний. На першому треба посадити ліси на площі 3794,0 тис. га, на другому — ще 2091,0 тис. га, що дасть змогу в цілому вийти на рівень 25,7 % заліснення. Задля цього потрібно розробити й ухвалити відповідну державну програму, як це було, наприклад, 1948 року. Реалізація цього проекту зупинить вивітрювання, деградацію і ерозію ґрунтів, сприятиме насиченню їх дощовою водою. Ліс сприятливо вплине на довкілля, змінить локальний клімат, допоможе створенню пасовищ.
Для забезпечення стійкого функціонування систем землеробства в умовах економічної кризи необхідно використати приховані резерви, які не потребують додаткових витрат. Один із них – освоєння сівозмін, котрі є визначальною складовою системи землеробства. В Євросоюзі всі сільгоспугіддя обробляються лише в сівозмінах, а в США – 85 відсотків орних площ. За роки аграрних реформ сівозміни в Україні порушені, що спричиняє, насамперед, недобір зерна. Разом із тим доведено, що в освоєній сівозміні суттєво підвищується ефективність дії мінеральних та органічних добрив, рослини надійніше захищені від хвороб, шкідників та бур’янів. Урахування агробіологічної доцільності сільськогосподарських культур, ґрунтових і кліматичних особливостей того чи іншого регіону за освоєння сівозмін може забезпечити приріст урожаю на 15-20 %. Наприклад, на кислих ґрунтах вигідніше вирощувати жито, овес, люпин, картоплю та ін. На чорноземах Лісостепової зони — пшеницю, кукурудзу, буряки цукрові та інші культури.
Ще один резерв — ефективне використання природних засобів поповнення грунту поживними речовинами. Зменшення площ посівів зернобобових і багаторічних бобових трав та значне обмеження обсягів унесення органічних добрив призвело до вилучення з кругообігу майже 550 тис. тонн азоту. Якщо у 1980-ті роки в Україні вносилося 1,7-2 млн. тонн азоту, то нині в 10 разів менше. Таким чином, щорічні втрати азоту становлять 4,0 млн. тонн, або 139 кг з 1 га землі в обробітку, що еквівалентно 12 млн. т аміачної селітри вартістю понад 21 млрд. грн.
Проте запобігти цим збиткам не так уже й складно. Наприкінці ХVІІІ ст. в Англії дві третини полів засівалися бобовими культурами. Австрійському агроному Й. Шубарту (1734-1787 рр.) за запровадження системи чергування зернових із конюшиною присвоєно графський титул із гербом, на якому зображений листок конюшини. Про це К. Тімірязєв писав: «Навряд чи в історії знайдеться багато відкриттів, які були б такою доброчинністю для людства, як запровадження конюшини і взагалі бобових рослин у сівозміну, що так вражаюче підвищило продуктивність праці хлібороба».
Нині на сільськогосподарських землях світу за рік накопичується понад 90 млн. тонн біологічного азоту, який у десять разів дешевший технічного. Наприклад, на полях США завдяки тому, що на кожному другому гектарі орної землі вирощуються бобові культури, утворюється близько 6 млн. тонн цієї поживи. Кожний третій гектар світової площі люцерни – в США. Отже, слід відновити та суттєво розширити площі багаторічних бобових культур в Україні, адже 1,5 млн. га посіву люцерни рівнозначне внесенню 45 млн. т гною або 1,0 млн. т технічного азоту. Жодна сільськогосподарська культура за продуктивністю формування білка на одиниці площі не переважає люцерну.
Нині відбувається надмірне насичення структури посівних площ енергетичними культурами: соняшником, ріпаком, які негативно впливають на родючість землі. Якщо порівняти ефективність гектару посіву ріпаку і сої, то перевага залишається за соєю, котра на гектарі залишає 91 кг азоту. Якщо висівати цю культуру на площі 2,0 млн. га, то це означатиме, що грунт одержить обсяги азоту, еквівалентні 546 тис. т аміачної селітри на суму понад один млрд. грн. У той же час озимий ріпак раз на три роки може пошкоджуватися низькими температурами, а втрати на його збирання становлять 40% урожаю.
Дуже важливо знайти способи насичення ґрунтів органічною речовиною, яка може стати потужним фактором підвищення їхньої біологічної активності та поліпшення водно-фізичних параметрів, оскільки водоутримувальна здатність її у 5-10 разів вища, ніж мінеральної фракції ґрунту. В господарствах із розвиненим тваринництвом слід вносити напівперепрілий гній, а найкраще після того, як із нього буде отримано біогаз. Проте приорані солома і стебла кукурудзи в 2-3 рази перевищують ефективність від унесення гною. Наприклад, 3-4 т соломи рівнозначні 9 т гною на гектар. При цьому заощаджується 90 кг/га дизельного пального, а в цілому по країні – 1,2 млн тонн.
Варто також змінити до чорних парів. За період перебування під паром унаслідок процесу мінералізації втрачається в середньому 2 т/га гумусу, тому пари здавна називають «чумою» землеробства. Критичний аналіз їхньої ролі в землеробстві показує, що вони не стільки накопичують поживні речовини, скільки втрачають їх. До того ж у парах значна частина азоту мігрує значно глибше кореневої системи (на 2-3 м), звідки його важко дістати. Не підтверджується й те, що на парових площах накопичується волога. Наші дослідження показують, що поле під паром від початку весняних польових робіт і до сівби озимих втрачає всю вологу, одержану від опадів протягом цього періоду, та ще й 50 мм накопиченої за осінньо-зимовий і ранньовесняний проміжки часу. Тож кошти, витрачені на догляд за парами себе не виправдовують. Вартість хімічного догляду 1 га чорного пару коштує 980-1200 грн., агротехнічного – 425-460 грн., загальні ж непродуктивні витрати можуть сягнути 2 млрд. грн. на рік.
Ще у 80-ті роки минулого століття мільйони гектарів парових площ у Канаді були замінені так званим «сухим поливанням», тобто внесенням добрив. Оскільки вміст гумусу за 60-70 років у зерно-парових сівозмінах цієї країни зменшився на 50-60 %, то уряд Канади вимушений був виділити на програму, спрямовану на відтворення родючості грунтів, 1,7 млрд. доларів.
Зросла актуальність хімічної меліорації, адже тенденція до розширення площ кислих ґрунтів зберігається. За останні 180 років кислотність атмосферної вологи збільшилася в 100 разів. Лише країни ЄС щорічно забруднюють атмосферу 60 млн. т сірчаного ангідриду і 20 млн. т окису азоту. В Україні кожного року в атмосферу потрапляє близько 25 млн. т шкідливих речовин. Лише ТЕС продукують 2 млн. т сірчаного ангідриду. Майже в кожній області України є вапнякові поклади, які слід використати для нейтралізації кислих грунтів. У Прибалтійських державах і Білорусі, наприклад, силами сільгоспхімії налагоджено видобуток вапнякових матеріалів із місцевих родовищ. Одна гривня, витрачена на вапнування ґрунтів, дає 2-3 грн. чистого прибутку.
Не можна забувати і про кальцій, внесення якого підвищує біологічну активність ґрунтів, ефективність добрив. У США та Франції одна тонна діючої речовини мінеральних добрив дає змогу виробити додатково 36-37 тонн зерна, тоді як в Україні – лише 14 тонн.
Дуже багато розмов точиться навколо альтернативного землеробства: органічного, біодинамічного та інших. Однак попри модність цих систем у країнах Західної Європи до них вдаються не більше 0,3-1,5% фермерів. Порівняльне дослідження хімічної і біологічної систем землеробства засвідчили, що якість їхньої продукції однакова, проте обсяги вдвічі більші при застосуванні першої. Втім, я вважаю, що всі системи землеробства мають право на існування, кожна з них може знайти свою нішу в сільськогосподарському виробництві.
Безумовно, не можна обійтися і без захисту рослин від шкідників і хвороб, хімічної і водної меліорації ґрунтів, панування новітніх інтенсивних технологій обробітку ґрунтів. На моє тверде переконання, у нинішньому сторіччі, коли у всьому світі загострився дефіцит продовольчих товарів, відповісти на цей виклик можна лише з допомогою стійкої системи землеробства.
Колаж Світлани УРБАНСЬКОЇ
