Бути чи не бути?

Не шекспірівське, загальнолюдське питання нині в центрі уваги українських екологів і мисливців, а все ж… торішній дозвіл (вперше за 77 років!) полювання на водоплавну птицю нині, вочевидь, буде забороненийБути чи не бути?
Володимир СИДЯРЕНКО, “Молодь України” 2003.04.17

Не шекспірівське, загальнолюдське питання нині в центрі уваги українських екологів і мисливців, а все ж… торішній дозвіл (вперше за 77 років!) полювання на водоплавну птицю нині, вочевидь, буде заборонений

МИСЛИВСЬКІ організації, звісна річ, обома руками за торішню практику (з аргументів, як на них, доста наводять), а ось екологічні організації як професійні, так і самодіяльні, категорично проти. Міністерство екології теж на їхньому боці, але однозначно “ні” не спішить казати, як не спішить підписувати і дозвіл на полювання весною цього року.

З огляду на таке протистояння і аби знайти такий-сякий компроміс, у Національній спілці журналістів України відбувся прес-клуб.

Проти весняного полювання категорично виступив керівник Українського центру кільцювання птахів Анатолій Полуда. Він зокрема сказав:

– Слів нема, під час полювання гинуть не тільки так звані дозволені до відстрілу птахи, але й “червонокнижні”, наприклад, качка-піскулька, казерка, винищення котрих заборонено нашим законодавством. Але “дозволені” і “заборонені” до промислу види у природі досить-таки важко розрізнити. Наприклад, велика білолоба качка і піскулька вельми схожі здалеку. А полюють в основному в сутінках або вночі. Треба мати великий досвід і сильні оптичні прилади, аби їх розрізнити. Збільшує можливість випадкового вбивства і те, що птахи часто мігрують змішаними табунами. За даними орнітологів Мелітопольського педуніверситету, кожна відстріляна в минулому сезоні качка була занесена до Червоної книги.
–
Найтяжчий сезон для птахів – це зимівля. Кількість їх весною становить лише 30-40 відсотків тієї, яка була наприкінці літа. Мисливствознавство як наука, яка вивчає, рекомендує і обґрунтовує мисливський промисел, учить, що не можна давити на популяції, коли їхня чисельність низька (так звані “депресії”). Таке полювання може бути дозволене, якщо тільки ми хочемо під корінь винищити вид. Який же господар різатиме всю худобу весною? Ми ж ідемо до того, аби знищити всіх гусей.

З Анатолієм Полудою цілком і повністю згодна і керівник екологічного інформаційного агентства “Зелене досьє” Тамара Малькова:

– Згідно із законами України про Червону книгу, про тваринний світ і про навколишнє середовище, Бернської (про охорону дикої флори і фауни у Європі) і Боннської (про охорону мігруючих видів диких тварин) конвенцій, обов’язковим є забезпечення охорони і відтворення не тільки окремих видів і екосистем, а й зменшення навантаження людини на навколишнє середовище, зокрема завдячуючи правильному плануванню мисливських заходів.

У нас же, згідно зі статтею 19 закону “Про мисливське господарство і полювання”, у 2002 році було дозволено до відстрілу качку сіру і білолобу велику. Чисельність цих видів досить-таки велика і промисел нібито не мав негативно позначитися на них. Але весняний сезон, на відміну од осіннього, збігається з початком процесу розмноження. Весняне полювання впливає і на інші види як птахів, так і тварин: воно розлякує їх, змушує кидати місця, обрані для виведення потомства.

А що ж мисливці? У них свої, осібні, сказати б, корпоративні аргументи! Вони оптимістично і настійно стверджують, що нині стріляють не так уже й часто. Та й те слід взяти в толк: набої коштують так дорого (“один постріл – як пляшка пива”), що багатьом полювання стало просто не по кишені. І ще один аргумент мисливці притягають за вуха. Мовляв, без відстрілу птахи будуть розмножуватися безконтрольно, а це, в свою чергу, – розбалансування екосистеми і зайві проблеми в сільському господарстві. Гуси, твердять вони, наприклад, масово знищують озимі на полях, де вони зупиняються підживитися. До того ж, як з потугами на оригінальність і дотепність, зауважив один з доповідачів на прес-клубі, – “для професійного мисливця упізнати “червонокнижний” вид не важче, ніж водієві відрізнити червоний колір од зеленого”.

Якби ж то! Це вже вигукую я, журналіст, здивовано і мало не обурено. А є, є від чого. Оце я недавно заглянув до мого приятеля, як він сам про себе каже, “заядлого мисливця – охотика”. Він саме чистив свого дробовика, набивав набої.

– Аж ноги трусяться! – казав він мені. – Швидше б на пленер, на природу. На зустріч із зайчиком, із лисичкою. Курочку – ба-ба-х! Качечку – ба-ба-х! Краса! Справжнє життя!

А мені сумно було. Я не поділяв захоплення мого приятеля. Це він, професійний мисливець, в окулярах зі скельцями мінус десять діоптрій, котрий за десять кроків не впізнав своєї дружини, буде відрізняти “червонокнижну” птаху від “нечервонокнижної”?

Облиште, не смішіть мене! А таких же, як мій приятель, не один і не два. А куди подінете отих, котрі з керівних джипів, а то вже і вертольотів стріляють в усе, що літає, плаває, бігає і скаче?

Їх же тисячі, десятки, сотні тисяч. І зброя у них уже напоготові. А за відсутності совісті, співчуття, співпереживання, елементарної культури співжиття з “братами нашими меншими” у них, що буде з нашою природою? Пустеля? Без посвисту крила, без гуку глухаря, без сплеску хвиль?

Люди добрі, професійні й самодіяльні охоронці живої природи, будьмо пильними, не пустімо у наші ліси і переліски, у поля і доли, на озера і ріки блукальців з рушницями, браконьєрів з фальшивими ліцензіями, але без душі і серця! І тоді не постане навіть сакраментально “бути чи не бути” нашій природі, а значить, – нам з вами.

“Молодь України” 2003.04.17