24/01/2011
0Наразі степова зона займає 40% України, але лише 4% її не розорано. Втім, більша частка з цих 4% – степові ділянки, непридатні для землеробства: різновиди степових комплексів на каменистих субстратах та крутих схилах степових балок. Багато з них потрапили до складу заказників місцевого значення, заповідних урочищ та пам’яток природи.
Але збереження їх знаходиться під питанням через недостатню увагу до їх проблем з боку місцевих громад. В той же час зональні плакорні (на вододілах річок) степи збереглися лише фрагментарно – у степових заповідниках та на військових полігонах. Загалом уся смуга Понто-Каспійських степів знаходиться на межі повного зникнення. Наразі степові комплекси охороняються на невеликій території природних заповідників: Український степовий заповідник (відділення «Михайлівська цілина», «Хомутовський степ», «Кам’яні могили» та «Крейдяна флора»), загальною площею 1825,4 га, Луганський заповідник (відділення «Станично-Луганське», «Стрільцівський степ» та «Провальський степ»), загальною площею 7364 га, Єланецький степ, площею 1675,7 га. Окрім цього, степові комплекси охороняються в біосферному заповіднику «Асканія-Нова», загальною площею 33307,6 га, з них більше 11 тис. га цілини. Невеликі степові території увійшли до складу національних природних та регіональних ландшафтних парків. Значні фрагменти плакорного степу збереглися в Одеській області – Тарутинський та Болградський військові полігони (24 та 4 тис. га відповідно), в Миколаївській – Широколанський полігон (20 тис. га), Херсонській – Роденський полігон (19,5 тис. га) та Кримській автономії – Багеровський полігон площею 11 тис. га, більша частина якого наразі є заказником місцевого значення «Караларський». Без перебільшень можна констатувати: ці території – останній резерв для збереження Припонтійських степів. Найближчим часом необхідно створити тут степові природні заповідники чи національні природні парки. Подібною є ситуація і на сусідніх степових територіях Російської Федерації.
Та чи жива степова зона? Чи здатні будуть взяті під охорону вищезазначені фрагменти до стабільного існування та самопоновлення? Як свідчать дослідження, скорочення площі степових екосистем вже пройшло через межу мінімальної території, що необхідна для самопоновлення та збереження генофонду усієї степової біоти. В умовах антропогенного наступу, в колись степові, а зараз агроландшафти потрапила велика кількість адвентивних рослин, більшість з яких – злісні бур’яни, що можуть блокувати поновлення степових екосистем на звільнених від ведення сільського господарства землях. Так, амброзія полинолиста та циклахена дурнишникова виступають потужними блокаторами природних відновлювальних сукцесій (десятки років). Екологічна структура сучасних решток степової екосистеми настільки підірвана, її площі настільки малі, що вона вже не може здійснювати експансію на перелоги, натомість до складу останніх степових острівців проникають бур’яни.
Справедлива ідея абсолютної заповідності, сформована російським природохоронцем Г. О. Кожевніковим та розвинута в працях справжнього борця за дику природу Ф. Р. Штільмарка, на жаль, практично може бути реалізована в умовах певної критично достатньої для самопідтримання екосистеми площі заповідної території. Головна мета режиму абсолютної заповідності – створення умов для незалежного від людини розвитку біологічних систем. Це дозволяє всебічно вивчити природний хід екологічних процесів. Втім, створення природних заповідників, що, до речі, є унікальною природоохоронною категорією, якої не має ні Європа ні Америка, переслідує і ще одну фундаментальну мету – збереження біологічного різноманіття. Якщо ми колись розраховуємо цілеспрямовано перейти до відновлення на виведених з сільськогосподарського обороту землях степових комплексів, то маємо зберегти весь генофонд степових видів рослин та тварин. Наразі, зникнення обов’язкових для існування степу компонентів: ратичних, степових птахів та ссавців-рийників: ховрахів та байбаків, сліпачків та сліпаків, призвело до дестабілізації решток степових екосистем. Їх останні ділянки знаходяться в умовно стабільному стані лишень за рахунок певних факторів людської діяльності, що певною мірою моделюють природні впливи. Загалом в літературі наводяться дані, що для відновлення степу необхідно 70-100 років. Наразі трудно казати про поновлення степу без цілеспрямованого втручання людини.
Враховуючи усі складнощі поєднання на території степових природних заповідників завдань моніторингу екосистем за умови невтручання та збереження біорізноманіття, доцільно розділити ці функції між заповідниками (з дотриманням абсолютно-заповідного режиму) та національними природними парками, що повинні взяти на себе функції охорони біорізноманіття. Втім, такий розподіл можливий, звичайно, тільки коли буде створено достатньо репрезентативну систему степових національних природних парків, для чого, як вже зазначалося вище, в Україні існують достатні території.
Для того, щоб врятувати степові екосистеми, самопожертви у підтриманні невеликих степових фрагментів недостатньо, адже це не дозволить нам зберегти степову зону, степові екосистеми загалом. Тому пріоритетно відновити мережу взаємопов’язаних степових та напівстепових угруповань (зокрема ті, що за допомогою використання генофонду степових останців можна повернути до природного вигляду). Для цього дуже важливим є позбавитися в цих районах факторів, що змінюють мікроклімат (ставів та лісосмуг за одночасного масованого підсіву сумішей насіння та куртин основних видів, що визначають обличчя степу (т. з. едифікаторів). Один з найкращих способів відновлення степу із застосуванням травосумішей розробив директор ставропольського ботанічного саду Д. С. Дзибов. Його методику відновлення степів, можна отримати у написавши автору цього нарису. Необхідно пропагувати тут знищення інтродуцентів. Такі заходи повинні бути спрощені настільки, щоб їх міг здійснити школяр, та достатньо масові, щоб мати на території відновлюваної степової екомережі найкращий результат. Одночасно необхідно розробити та відпрацювати на ще існуючих степових територіях методику реінтродукції тварин-едифікаторів степової зони. Програма цілеспрямованого розселення має торкнутися не інтродуцентів, що мають цінні господарські властивості, як було до цього, а природних степових видів-едифікаторів (комах-фітофагів та редуцентів, гризунів-рийників), що стабілізують субклімаксний стан степу. Найбільше проблем вчені вбачають з відтворенням природних пасовищних впливів ратичних. Цей фактор визнається одним з найголовніших для підтримання степу. Втім, на території України не збереглося степових видів ратичних, тим більше таких, що можуть мешкати в умовах напівприродної степової екомережі. Хоча, в цьому разі нам можуть допомогти схильні до здичавіння коні (потомки тарпана) чи його єдиний родич (деякі навіть вважають підвидом) – кінь Пржевальського. Ця тварина вже досить довго випробовується в умовах напіввільного випасу в великому Чапельському поді «Асканії-Нова». Непогані результати її натуралізації в Зоні відчуження ЧАЕС. Треба відмітити, що цей вид викликає менше цікавості у пожадливих людей, ніж навіть здичавілий свійський кінь. В той же час саме коні мають оптимальну площу ратиць, щоб не викликати ущільнення степових ґрунтів. Вони ж лише об’їдають, але не виривають з корінням степові трави, а взимку виїдають підріст чагарників та дерев, що сприяє підтриманню степу.
Створення мережі сполучених між собою степових та напівстепових території – степової екомережі (але не паперової) дозволить визначати спеціальні ділянки, придатні для гніздування тих самих степових птахів (це мають бути заказники з режимом, сприятливим саме для цих видів).
В сучасних умовах не можна навіть уявити собі скорочення території степових заповідників. Навпаки, площу цих об’єктів необхідно постійно збільшувати, навіть за рахунок напівприродних територій. Потрібно поступово переходити до охорони біорізноманіття на території степових національних парків, а заповідники переводити в режим абсолютної заповідності. Необхідно визначитися з тим, до якої площі необхідно розширити існуючі степові заповідники для того, щоб природні процеси на їх території стабілізувалися. Постійну роботу з їх розширення треба визнати пріоритетом вітчизняної заповідної справи. В існуючих степових заповідниках треба реформувати службу охорони (що подекуди є рудиментарною), вимагати від Міністерства охорони навколишнього середовища створення спеціального підрозділу екологічної інспекції по контролю охоронного режиму об’єктів природно-заповідного фонду.
Екологічна громадськість на основі вивчення мережі існуючих та потенційних малих природоохоронних територій має створити потужну лінію оборони степового екологічного поясу від зазіхань господарників. В цьому надзвичайно важливим є постійний обмін інформацією Києва з регіонами та рішучі дії по кожному конкретному випадку.
Але однієї оборони замало. Зокрема, Левикіним піднято проблему несприйняття громадськістю необхідності збереження степових ділянок. В той час, як відновлення та збереження лісів знаходять велике розуміння, роботи в цьому напрямку активно фінансуються і вважаються пріоритетними, проблема майже знищених степових комплексів піднімається дуже рідко. Справа й в тому, що в розумінні сучасного українця, росіянина, степ увійшов вже не як ковила, що гойдається на вітру, а як неозорі лани зернових. В таких умовах без цілеспрямованої кампанії та популяризації ідеї збереження степу не обійтися. Адже існували завдяки активній діяльності окремих особистостей: Докучаєва, Алехина, Фальц-Фейна та ін. в громадській думці початку минулого століття позитивні для збереження цілинних ділянок тенденції. Але вже в 40-х інтерес до степової проблеми був зведений до нуля. Не можна не погодитися з Левикіним, що в умовах, коли створення степових природоохоронних територій наштовхується на сильний супротив та повне непорозуміння, перспективною є робота по зміні громадської думки по відношенню до збереження степів у межах існуючої системи землекористування.
Зазначимо, що усі вищеокреслені заходи, необхідні для порятунку степових екосистем, потрібно реалізовувати паралельно і не сподіватися на активне сприяння держави.
Отже підсумуємо:
1. Проблема збереження екосистем степу є приоритетною в Україні;
2. Для збереження степової зони необхідно створення гнучкої екомережі з окремих об’єктів природно-заповідного фонду, що будуть мати режим від заповідника до заказника з агростеповим режимом;
3. Необхідною є реінтродукція степових видів рослин та тварин, а також широка кампанія в засобах масової інформації присвячена степовим проблемам.
The critical state of steppe formations in Ukraine as in all Eastern Europe requires exigent intercurrences. As a whole reconstruction of steppe zone is impossible we need safe all natural and cvazinatural parts of steppe territory. All this parts must be connected in steppe econet with flexible regime from reserve territory to agrosteppe complexes. Simultaneously the reintroduction of main part of steppe natural plants and animals is significant and of course we must begin power company in public relations of steppe problems.
Література
1. Жерихин В. В. История травяных биомов. В кн. Избранные труды по палеоэкологии и филоценогенетике – М.: КМК, 2003. – С. 153-156.
2. Дзыбов Д. С. Метод агростепей (ускоренное восстановление природной растительности) – Саратов, 2001. – 45 с.
3. Котенко Т. И. Степи Украины: их значение, современное состояние, научная ценность, приоритетность охраны // Вестник экологии, 1996. – №1-2. – С. 10-26.
4. Левыкин С. Российские степи: взгляд в ХХІ век с позиций природоохранного пиара // Степной бюлетень, 2000. – № 11. – С. 2-5.
