Життя, як воно є. Стара і пацюки

ВОНИ приходять щоночі на пошуки їжі. Не бояться й світла, яке горить постійно, бо господарі тут вони, а не ця немічна майже глуха жінка. Якщо стара забуде чи в неї не вистачить сил сховати окраєць хліба у порожню каструлю — зжеруть. Колись поклала під подушку, так і звідти витягли.

Лазять туди-сюди по столу, перевертаючи склянки, зі столу на підлогу, а з підлоги на підвіконня стрибають. Потім якийсь плигне на диван, де в сякому-такому кубельці, напівсидячи, не спить, остерігаючись «гостей», а дрімає бабця, пробіжить по ній, як по деревині, стане всіма чотирма лапами на груди, що й дихати ніяк, бо важкий, вгодований, — і дивиться хижа паща прямо в очі: чи ще жива? Старій стає моторошно: не сьогодні-завтра можуть накинутися на неї.

— Пішов геть, згинь, напасте! — напруживши сили, шикне на щура беззубим ротом, поворухне рукою. Пацюк втече. А через якийсь час, дивись, знову тут.

Отак до ранку промучиться, а вдень, якщо надворі тепло, сидить на лавці під старою грушею — куняє.

— Ночівля для мене — все одно що тортури. Дійняли мене, доню, пацюки, ой, дійняли. Вже й хата скоро від них завалиться.

І справді, хата-мазанка, мабуть, старіша за бабусю, геть зрита пацюками, мало не наскрізь у дірках. Тулиться старенька у маленькій кухні з пічкою — єдиній кімнатці без нір. Дверний отвір у велику кімнату з мотлохом і деякими старими меблями завісила рядниною. Та хіба вона врятує від пацюків? У другій кімнатці з непотрібним домашнім скарбом, давно зіпсованими холодильником і радіоприймачем висять великі родинні фото: чоловік, рідня і сама господиня. Красивою і, мабуть, бідовою була в молодості.

Хіба могла тоді бодай помислити, що так, у голодній самотині, доведеться вік доживати. Жодної живої душі в домі, окрім неї, 91-річної господині. Навіть кота немає. Здох. Не думала Олена Дмитрівна, що четверо дітей — двоє синів і двоє дочок, а вже внуків, правнуків та праправнуків — купа, — приречуть її на бездоглядне животіння й страждання: нікому кухля води і скоринки хліба подати.

Навесні, розповідає, невістка вряди-годи приносила в баночках то суп, то кашу. А потім чомусь посварилися, та й перестала ходити, не зважила на старість.

— І дочка, — продовжує, — один раз навесні була, як (пучечки тре, показуючи характерний жест) проторгувалася: «Мамо, позич 500 гривень». Мені грошей (пенсію приносять) не шкода — віддала. Після того тільки й бачила доню.

Тепер суха зігнута бабуся з хворими ногами, спираючись на два ціпочки, шкандибає до сусідів: «Дайте хлібця! Дайте картоплинку!». Коли дадуть, а коли й відмовлять. Кажуть, діти у вас є, то нехай і догодовують. Щоправда, сусідський хлопчина інколи відро води принесе, надовго вистачає.

Якось я зайшла до баби Лєни, як її тут називають, а вона й розказує, що знайшла в шухляді хтозна- якої давності рис, зварила, а він прілий — знову голодна.

Влітку добре — абрикосина впаде в садку, пізніше грушки достигають. Назбирає, кине до беззубого рота.

Похолодало, тепер бабця з хати — ні на крок, навіть щоб щось у сусідів випросити. П’є пустий чай. У кімнаті — нестерпний сморід.

Може, хтось дорікне, що не бережу нерви читачів натуралістичними описами. Та, знаєте, не до манірності. Адже таким є життя без прикрас, жорстока буденність. До речі, один відомий італійський кінорежисер на подібні звинувачення, мовляв, його фільми занадто жорстокі й натуралістичні, відповів так: «Якщо люди мали мужність терпіти катування, то майте мужність хоча б дивитися на це». Тут я солідарна з митцем.

…Познайомилася я з Оленою Дмитрівною на початку літа випадково. Шукала друзів, які переїхали на іншу квартиру, й в одному дворі побачила стару-престару бабусю, котра поманила мене пальцем:

— Доню, принеси мені хлібця, — попросила.

Розговорилися.

Наступного дня принесла їй картоплі, хліба, масла, мила, цитрамону, бо голова у старенької дуже болить. Навідувала її, коли вдавалося: коли через тиждень, коли через два, бувало, й через три. Хліба приносила, овочів, яєць, крупи трохи… Молоко, каже старенька, забула, яке й на смак. Попросила оцту принести, щоб робити примочки на коліна, бо ниють.

Щоразу, прощаючись, бабуся з мене мало не клятву брала: «Пообіцяй, що прийдеш іще».

А в мене, коли підходила до її двору, щоразу заходилося серце: а що, як вона вже померла (не може людина стільки витримати), куди тоді сповіщати, де шукати рідних? І найперше, після «добридень», кричала старій у самісіньке вухо (власне, тільки так і можна було спілкуватися з нею): «Діти приходили?».

— Не було, — відповідала. П’ятий місяць одна й та сама відповідь.

Я вже і старечий склероз брала до уваги, бо давнє Олена Дмитрівна пам’ятає до найменших подробиць, а куди окуляри поклала — півдня згадує.

Говорила і з сусідами, але вони теж не бачили, щоб хтось із рідних провідував стару. Кажуть, що живуть усі четверо дітей у Полтаві, але адрес їхніх не знають.

Певно, рідна хата й рідна ненька опинилися у зоні недосяжності їхнього милосердя й синівського обов’язку, хоч до неї 7 хвилин ходу від тролейбусної зупинки.

Страшно мені за дітей Олени Дмитрівни. Вони що, не збираються доживати до таких похилих літ? Чи впевнені, що їхні діти, навчені батьківським прикладом, не приречуть їх, немічних, на голодне животіння, а може, й на потворну смерть, як вони — свою матір?

Баба Олена не скаржилася на дітей і не осуджувала їх — це мене особливо вразило. Все розповідала про якогось «золотого внука Вовку», лікаря. Де ти, «золотий Вовка»? Невже не відвіз би стареньку до лора чи не привіз би його до баби, щоб той виписав рецепт на слуховий апарат? Хоча б спільними зусиллями, у складчину, чи як, купили Олені Дмитрівні окуляри. Бо в неї поламані, вже стільки разів зв’язані дротиком, що хтозна, як і тримаються.

Та викликали б спеціаліста із дезінсекційної станції, хай би пацюків потруїв.

Коли вже не хочете забрати й доглянути матір, то хоч як-небудь відремонтуйте хату. Може, прийшли б до неї квартирувати студентки (скільки їх, згодних на будь-який куток), все б поміч старій. Жили ж у неї раніше.

Я довго не наважувалася писати про стару, боячись нашкодити Олені Дмитрівні. Бо хтозна, як відреагують діти. Ще приїдуть, нагримають на стару, мовляв, навіщо поскаржилася. Та ще спересердя відправлять у будинок престарілих, якого вона боїться більше, ніж пацюків, бо хоче відійти на той світ у своїй хаті.

Повірте, не просила вона шукати дітей через газету. Слово честі, не просила.

Вона просила… хлібця.