04/01/2011
0
Вибілила віхола шляхи-дороги. Тиша довкола. Не чути птахів. Усе завмерло. Дні короткі, скоро темніє. Сонце десь за хмарами і тут, у лісі, його, здається, не дочекаєшся. Вчорашній сніг, що ледь притрусив землю, уночі отримав вагому підтримку і тепер вкрив землю товстою, ніби пуховою, ковдрою.
Ми з лісничим Великодоброньського лісництва Володимиром Войтовичем і лісником Михайлом Буглиною ходимо по лісі в урочищі Козуптово. Зізнаюся, що це була моя ініціатива. Володимир Іванович погодився відразу, він не любить сидіти у кабінеті, а Михайло Іванович пробував нас відговорити (вочевидь, думав, що лісничий шукатиме огріхи у його володіннях).
– Усі твої 338 гектарів нині не обійдемо, – жартував Войтович.– Веди туди, де можна буде пройти: снігу ж навалило!
Михайло Іванович згодом пояснив, що і так не вилазить з лісу: годувати птаство та звірів треба. Кормів заготували вдосталь, треба їх розкласти по годівницях. Не хотів, не хотів, але таки пішов з нами. Згодом зізнався, що після кожної такої мандрівки почуває себе років на десять молодшим. То дуби, каже, сміючись, з ним своєю силою по-дружньому діляться.
…Біля одного дерева розкошували вівсянки, коноплянки, щиглі. На нас вони не звертали уваги. На підвісних годівницях для них було розсипане зерно, тож були зайняті їжею. А невдовзі подали голос, і гуртом опинилися неподалік на кущах.
Враз Володимир Іванович притулив палець до губ, подаючи знак мовчати. Михайло Іванович відразу зрозумів його жест і рукою показав вправо. Бачу руду кумасю. Поволі крадеться, принюхується, нас за кущами ще не бачить.
– Мишкує, – шепче лісник. – А може, почула бобрів?
Потім Михайло Іванович розкаже, що бобри і зимової пори ведуть активний спосіб життя: корму в них вдосталь, та й до весільних ігор рукою подати – вони починаються наприкінці січня.
Вечоріє. Просіка, на яку ми повернули, біліла неходженим снігом, але лісничий відразу помітив сліди куниці.
– Десь полює на білку, – ка-же. – Не маючи свого лігва, куниця весь час мандрує лісом. Винюхує, добирається до білчиного дупла. Вхід до нього, зазвичай прикритий травою і листям. Така перешкода для хижака ніщо. Удар лапами – і білка опиняється в пазурах ворога.
Ось через лісову стежку перебігла куничка, лише її хвіст я встигла побачити. Лісничий зауважує, що за часів Київської Русі хутро куниці було грошовою одиницею і цінувалося надзвичайно дорого. Розмову про гроші не підтримуємо: якось не хочеться говорити про те, чого завжди не вистачає. Володимир Іванович зрозумів нашу мовчанку і перевів розмову на новорічні свята, яких так чекають діти, на Діда Мороза, на ялинки, яких подарують і школам, і дитячим садочкам.
…Знову пішов сніг, ховаючи під білим покривалом лісові таємниці. Височенні дуби спиналися то справа, то зліва. Під ногами в мене тріснула гілка і враз неподалік озвалася сойка:
– Скра – скра-а, скра – а!
Дізнаюся, який це дивний птах. Восени, під час масового відльоту птахів, сойка летить разом з усіма. Добереться до півдня, а потім повертається. Так ніхто і не знає, навіщо вона це робить. Сойці, до речі, присвоїли й звання лісовода. Це за її вміння заготовляти і ховати горіхи. Має до сотні таких схованок. І пам’ятає про них. А якщо й забуде, на цьому місці з’являються молоді горіхові деревцята. Їх так і називають лісники – сойчині насадження. Птах спокійно підлетів ближче, змирившись з нашою присутністю. Спікірував під дерево і на гілку вже піднявся з жолудем.
От і завершилася наша мандрівка. Та віриться – вона не остання. З лісниками у мене давня дружба. Не раз думала, якби не обрала журналістику, то, вочевидь, пішла б вчитися у лісотехнічний.
Супроводжені сорочим аком-панементом, ми виходимо з грудневого лісу на широку галявину, покриту витканою срібно-білою скатертиною.
Ліс шумить бентежно, по- зимовому холодно. А нам тепло і радісно: скоро ж свят-вечір. Обмінюємося новорічними побажаннями. Вони обов’язково збудуться. Придивляюся до лісника. Михайло Іванович дійсно наче скинув тягар літ, помолодів. Що не кажіть, а ліс – таки чарівник.
