04/12/2010
0
Як гадаєте, чого не вистачає людям, які у вихідні за будь-якої погоди вилазять з-під теплої ковдри і при повній амуніції ще затемна вирушають на полювання. Правильно, адреналіну! Чоловіків, які в суботу та неділю люблять ніжитись в ліжку перед телевізором чи годинами сидіти за комп'ютером, серед цих диваків немає. Щоб заради якогось зайця чи качки мотати полями й лісами по 10-20 кілометрів? Нізащо! Так думає той, хто ніколи не тримав в руках рушниці та не ловив кайфу від добутого ним трофея. Раніше, щоправда, лови на диких звірів проводились заради добування їжі, нині мільйони людей у світі займаються мисливським промислом заради самого процесу, відпочинку на природі.
Щоб відчути мисливський дух, варто бодай раз в житті опинитися у цій стихії. Однак отримати журналістові згоду на участь у полюванні – це все одно, що "добути" вепра під час того самого полювання. Діло це небезпечне, адже в руках у мисливця – рушниця – справжня й серйозна зброя.
Голова Чернівецького обласного товариства мисливців та рибалок Георгій Рудяга – чоловік ризиковий, журналістів шанує, з їх професійною цікавістю рахується, отож минулої суботи рівно о 7-й ранку у призначеному місці на мене чекав жовтий бусик, а в ньому – чоловік в камуфляжній формі на ім'я Ігор. Густий, сивий туман, що стелився порожніми вулицями міста, та в'їдлива мжичка, яка ніби голками проштрикувала лобове скло автомобіля, цілком підтверджували прогнози синоптиків. Та для мисливців негода – не перешкода, отож невдовзі на "базу", куди ми прибули, з'їхалося кілька десятків мисливців. "База" – це два чудово облаштовані мисливські будиночки на території Сторожинецького держлісгоспу. З настанням сезону полювання сюди приїжджають як місцеві, так із обласного центру мисливці, адже у цих лісах, площею 20 тисяч гектарів, за словами голови райради мисливців та рибалок Юрія Ткачука, різноманітної дичини – чимало. Згідно з таксацією, тут налічується понад 800 косуль, 140 диких кабанів, є лисиці, зайці, видри, дикі коти, навіть рисі, вовки й ведмеді. Останні, щоправда, мігруючі звірі, які забігають з Румунії і тримають у тонусі як місцевих жителів, так і самих мисливців. За словами пана Юрія, пару тижнів тому під час полювання хлопці застрелили одного такого сіроманця. Отож ймовірність зустріти у місцевому лісі вовка або ведмедя – цілком реальна. Тому в середовищі людей із рушницями порядок дуже жорсткий.
Перш ніж благословити мисливців на вдале полювання, головний розпорядник місцевих угідь Юрій Ткачук реєструє учасників, потім проводить інструктаж з техніки безпеки, де нагадує за яким порядком розставляти "номери", як і коли здійснювати постріли, заряджати та розряджати рушницю тощо. В повітрі лунає сміх, клацання затворів рушниці, гавкіт собак.
До присутності "жінки на кораблі", себто журналіста, дехто ставиться м'яко кажучи, насторожено.
– Ви що, в ліс на полювання у цьому взутті зібралися? – здивовано запитав мене один із мисливців?
А й справді, мої легенькі напівчобітки в порівнянні з масивними водонепроникними черевиками мисливців як для такого серйозного походу виглядали таки жалюгідно. Виручив мисливець Володимир Нагірний, який приніс з машини гумові чоботи 42 розміру. Що означає бути надійно взутим під час полювання в осінньому лісі, я зрозуміла пізніше.
Розбившись на групи, мисливці роз'їхались з "бази" у різні напрямки. Команда, до якої ввійшли дев'ятеро мисливців, собака Аза та журналіст "Доби", прийняла рішення не заглиблюватись в ліс, а проводити полювання в урочищі "хімполігону". Юрій Ткачук призначив "номери" та загоничів, мене включили до перших.
Вибравши позицію, ми з Георгієм Рудягою завмерли "на номері". У лісі – тиша, туман та густі сухі трави приглушують звуки. Лише зрідка ранковий спокій порушить зелений дятел, сорока чи сойка. Ламаючи мисливські умовності, Георгій Васильович пошепки коментує кожен пташиний звук, який за 40 років полювання розрізняє безпомилково. Щодо головної теми, задля якої мокнемо в лісі під дощем, – дикого кабана, то ці звірі, за словами досвідченого мисливця, першими на людей не кидаються, навпаки – тікають від них. Інша річ, коли дикий кабан поранений або свиноматка захищає потомство. У таких ситуаціях звір небезпечний, може накинутись на людину і розпороти рилом та розірвати зубами до смерті. А зуби у кабана – ого-го, мають гострі шаблевидні тригранні ікла, боронь Боже у цю немилість потрапити. Недарма в народі кажуть: "На ведмедя йдеш – соломку стели, на кабана йдеш – труну теши "…
Чесно кажучи, бесіда про кабанів щось не дуже позитивно впливає на настрій, отож, надалі – мовчимо. Десь далеко зліва почулися постріли – один, два, три… В "нашому" лісі – ні пострілів, ні голосів загоничів. Пройшло хвилин 20, а від хлопців – ні звуку. Нарешті почулись характерні мисливські сигнали, і загоничі вийшли на "номери". Коли всі зібрались до гурту, з'ясувалось, що ті, хто був у загоні, "промазали" стадо косуль. Кабанів ні перші, ні другі не бачили.
Відтак мисливці помінялись ролями. Мені довірили бути загоничем. Незважаючи на те, що головною зброєю проти звіра були фотоапарат та мобілка, страху зустріти у лісі вепра не було. Тим паче, що в кількох метрах зліва і справа ситуацію контролювали інші загоничі. У цій ролі ми прочесали добрих 2 кілометри, подолали навіть чималий потічок у яру, та раптом сталось непередбачене: мої ноги заплутались в ожині і я з усієї сили впала на землю. Тупий біль пронизав праве коліно, але я з останніх сил піднялась і покульгала услід за загоничами. Долинули постріли, але, як з'ясувалось, – холості. Коли усі зійшлися на місце, стало відомо, що мисливці знову "промазали" косулю. Втомлені і дещо роздратовані, вони попрямували до дороги. Розрядивши рушниці, розсілись на колодах і влаштували "розбір польотів". Пристрасті бушували такі, що було чути за кілька кілометрів. Однак гостра й бурхлива суперечка на теми хто, як і куди стріляв, чому не вцілив, куди побіг і в якому боці Сторожинець – носила доволі доброзичливий характер. Чесне слово, навіть попри нестерпний біль у коліні з цими хлопцями було цікаво і весело. Ще веселіше стало, коли в кількох десятках метрів від місця привалу у траві раптом з'явилась, а відтак промайнула дика косуля. Доки хлопці схопились, доки зарядили рушниці і пальнули – її вже й слід простиг. Коли чергові пристрасті стихли і мисливці знову розрядили зброю, ще одна косуля майже перед носом проскакала в іншому напрямку. Такого зухвальства вони стерпіти вже не змогли. Підкріпившись хто чим, хлопці розбились на "номери" та загоничів й подались у протилежний ліс. Цього разу мене прикріпили до мисливця Євгенія Бідашка, який був у ролі третього "номера".
Появи звіра чекали недовго. Передчуття не обмануло: двоє кіз пронеслось перед нами буквально в кількох метрах. Євген прицілився, пролунав постріл і одна з тваринок звалилась на землю. До здобичі збіглися решта мисливців. Вони привітали щасливчика з "полем", потиснули йому руки і навперебій почали ділитись враженнями. Хтось із них з восьми метрів "промазав" у дикого кабана, хтось знов "прогавив" косулю, а хтось – величезного зайця.
З трофеєм у машині хлопці повернулись на базу, де належало розправити тушку добутого звіра, за традицією, печінка йде на загальний стіл, а м'ясо ділять порівну між мисливцями. Георгій Рудяга каже, що це задоволення коштує дорого. Одна косуля – від 1000 – до 1400 грн, дикий кабан – від 1800 – до 2500 грн. Тому, хто добув дичину, віддають "трофей", від косулі – роги, від дикого вепра – голову, де цінуються ікла.
За словами головного мисливця краю, їхній колектив – це досвідчені, з чималим мисливським стажем, люди. Він, Валентин Арюк, Юрій Коваль, Ігор Качан, Степан Халатурник, Михайло Солтіс, Ярослав Швага, Євген Бідашко та інші полюванням займаються по 20-40 років і мають на своєму рахунку по десятку і більше голів добутого дикого кабана. Хоча не кількістю дичини гордяться мисливці-фанати, а тим, що вміють добре тримати в руках рушницю, влучно втрапляти в ціль і є постійно в добрій формі. Ці диваки в камуфляжній формі сам на сам із природою – рівні, як в бані. Хоч є серед них люди різних професій і соціального статусу: стоматолог і підприємець, директор готелю і екс-заступник міністра МВС Кримського півострова… Жодного слова про роботу, жодної згадки про політику, хвороби, проблеми тощо. Полювання – ось головна тема, що живить енергією буковинських козаків.
На фото автора: озброєні люди в камуфляжній формі – то не війна, а полювання
