29/11/2010
0На межі Волині і Рівненщини, на краю лісу росте велетенський дуб, а навпроти нього, через путівець, і теж на краю бору є порослий зелом пагорб, дуже схожий на стару високу шапкою насипану могилу. Якщо забратись нагору і поглянути довкіл, в очі одразу кинеться шабля дороги, що провадить мандрівників із Волині до річки Путилівки. А є шабля, то і козак десь має бути. Погляд злине птахом і зустрінеться з велетом, що стоїть на краю лісового масиву. А то, певне, і є козак. Так-так, велетенський дуб – то і є зачарований козак, а дорога – його зачарована шабля. А може, козак спить в могилі і шабля з ним, дерево ж із дорогою – тільки пам’ять про вільнолюбця, що йшов із Волині на Січ та й тут поліг. Хто розкаже про нього, як не дуб-велет.
А цього разу прийшли до нього хлопці й дівчатка, стали довкіл, взялись за руки, мов би захищаючи вкраїнського богатиря від негод та біди.
– По скільки вам років? – питаю малих захисників.
– Мені десять! – каже хтось.
– А я лиш у другому класі! – зітхає дівча із косичками. – Мені десять рочків тільки через два літа буде.
– А скільки років цьому велету? – цікавлюся у лісничого Горинського лісництва ДП «Цуманське ЛГ» Володимира Дравика.
– Років п’ятсот. Не менше… – мовить лісівник. – Старішого за нього у наших краях мабуть вже нема.
– Ну ж бо шукати жолудці! – пропоную дітям. – Посадимо маленькі дубочки. Виростуть, як їх батько, дужими та сторожкими.
– А він жолудиться раз у п’ять років… – зупиняє нас Володимир Орестович. – Не вродив цього літа.
Розглянулись довкіл – і справді не вродив, хоч декілька шапочкастих жолудців таки знайшли. Але були вони, як для такого велетня, дуже малесенькі, ну, зовсім, як ці хлопчики та дівчатка. Значить, чує нас дуб, дав сигнал, що чекав нас і готовий до розмови.
– Розкажімо йому, як живемо! – пропоную. – І кожен нехай побажає цьому герою, що собі хоче.
І діти повірили, що дуб все чує і, притулившись, мов до рідного, обнявши, наскільки могли, стали розповідати про рідну Вкраїну та місто, в якому живуть, як учаться, що люблять читати, чим переймаються дома і про що мріють, які пісні співають і кого найбільше люблять.
– Бажаємо тобі, Дубе, ще п’ятсот років у доброму здоров’ї прожити і наших дітей та онуків побачити та про нас їм розказати.
Отака зустріч чекала гуртківців міського центру туризму, спорту та краєзнавства, що діє на базі Луцької ЗОШ І-ІІІ ступенів №23, на краю Волинської області. Оце так Сторожко є у Волині: ліс боронить од вітрів та негоди, крислаті віти птаству підставляє та з хмарами гомонить.
Диво-дуб на «Горинських крутосхилах» (пам’ятці природи загальнодержавного значення) – не один. З ним тут ціле військо! Сотні чотирьохсот, трьохсот, двохсот, столітніх дубів росте на Білій горі, над Гориньрікою. Декотрі велети од шаблюк ворожих вже у ріку попадали, декотрі убиті стрілою з крутосхилу у долину осуваються, декотрі поранені на плечі побратимів поспиралися і бій ще тримають. Поміж ними трьохсот, двохсот, столітні сосни – вірні жони – за кращу долю битву нерівну ведуть. На Білій горі, над Гориньрікою, де до неба рукою подати, а з кручі сажнів сто до води летіти, де даль неозора, стоїть зачароване військо. І ще давніша легенда про нього мовить. Нагрянули на наш край вороги, вийшли їм назустріч три витязі із своїми дружинами. Бились вони хоробро та завзято, та сили були нерівні і вирішили три владарі залишити поле бою та й у сховку лихо перечекати. Побачили те воїни, та й дуже засмутилися. А тут стріли ворожі, мов чорна хмара, небо заступили – серед білого дня ніч стала. Ось вже край лісу вогнем обпалило й старий Дажбог дуже опечалився й сказав до провідників дружин: «За те, що ви покинули поле битви, перетворю вас на ріки, щоб стали колом захисним довкіл краю правдивого…» Змахнув рукою і всі троє перетворились на Стир, Буг і Горинь. А їх вірне військо стало по берегах непрохідними дубравами та борами, де подекуди граб, вільха, береза, калина з горобиною та вербою стоять.
То такі звитяжці, характерники, одважники, герої, що й в казці таких не знайти. Юні мандрівники на власні очі на Білій горі над самісінькою кручею побачили молодого козарлюгу-сторожка. Цей дуб стоїть вже над самісінькою прірвою, мов насміхається з воріженьків, одною рукою-корінням держиться за Білу гору, а другою шаблю тримає. Якомось старому козакові стало шкода молодого зачарованого побратима і він, аби козак-сторожко спочив од битви, одного кореня йому підрубав. Думав упаде, а дуб стоїть та з калиною, що над рікою зачервоніла кетягами, жартує.
– На чому він стоїть? – питали хлопці й дівчата у лісничого. – Він же в повітрі! Він же летить, мов птах!..
– Такого бути не може! – сахалися й вороги. – Він же над прірвою, а ще з калиною жартує. Він з нас кпиться!
– А дуб срібним вусом, ще й золотим кучером за невидиму Білу хмару тримається, за хмару Білогору! Тому й це місце Білою Горою зоветься.
Отак над кручею, над Горинь-рікою не один дубищенько-козаченько з вірною соснонькою-дружинонькою танцює та од воріженьків край землі волинської боронить. Поміж ними Грабина у козацьку сурму сурмить, бобрів, оленів, лосів, цвіт дивний червонокнижний до помочі кличе. Ми ходили по кручах і попід кручами, біля Горинь-ріки й дивувались, як всі дерева, це зачароване військо, білий світ люблять, рідною землею дорожать. Це ж так і теперішні люди живуть – над кручею.
Побачили це діти – п’ятикласники Олег Бодун, Ілля Тимощук, другокласниця Кароліна Дончева, третьокласниці Ніла Кухарчук, Аня Нечипоренко, Діана Прохорчук, Даринка Антонюк, шестикласник Юрій Гаврилюк та інші хлопці й дівчата і вирішили героям допомогти, стали пластмасові келишки та тарілки, бляшані банки та скляний посуд по лісі визбирувати, щоб не пекли ні цвіту червонокнижному, ні корінню дерев. Цілу гору назбирали, а потім у поміч старшому зачарованому побратимству на горі Сторожівці заклали Скверик Мандрівників. Чотири ялинки тепер на чотири сторони світу розглядатися будуть, про небезпеку повідомлятимуть, а кожна нова група туристів у поміч зачарованому війську свої деревця у скверику підсаджуватиме. За це лісничий Горинського лісництва Володимир Дравик, його заступник Олександр Шаборовський, майстри лісу Сергій Гала, Володимир Романюк пригостили дітей смачною кашею та чаєм козацьким, пасічник лісництва Віктор Мартинюк ще й справжнього меду, що з лісового цвіту бджоли назбирали, юним мандрівникам передав. А на дорогу маленьким природолюбам лісівники дали цукерок. Тож ця зустріч була навдивовижу солодкою. І хоч маленькі мандрівники дуже втомилися, були веселі і життєрадісні. Дорогою назад завітали ще й в Екологічний центр санаторію «Пролісок», у живому куточку побували, де керівник екоцентру Микола Грецький познайомив юних природолюбів із черепахами, рибками та ховрахами. Додому поверталися з піснями. Співали про Вкраїну, про Волинський край і його ліси, про козацтво хоробре та лицарів славних, про любов і вірність та дякували керівнику туристичного клубу «Ми» Руслані Мельник, Горинському лісництву, ДП «Цуманське ЛГ» та Волинському обласному управлінню лісового та мисливського господарства за цю чудову мандрівку до берегів Горині, де зачароване військо через Вічність до волі іде.
На фото: зачарований п’ятсотлітній козак у дитячому колі; герой над прірвою; козацький куліш; скверик Мандрівників.
Фото автора.
