Залімітувалися…

Это лишь маленький штрих в общей картине не профессионального законо- и нормо- творчества. Лесное хозяйство Украины затопило потоком бессмысленных бумажек, место которым… М.П.

Абсурдна практика видачі лімітів, дозволів, ліцензій, погоджень не обійшла і лісове господарство. Особливо в об’єктах природно-заповідного фонду.
Ті підприємства, які свого часу погоджувалися зі статусом об’єктів природно-заповідного фонду, не зовсім уявляли, скільки самі собі створюють перешкод. При цьому слід зазначити, що здебільшого ліси природно-заповідного фонду створювалися руками саме цих людей, яким сьогодні забороняється нормальне, науково-обґрунтоване ведення лісового господарства.
Раптом з’ясовується: лісник, який живе в лісі, що є об’єктом природно-заповідного фонду державного значення, не може випасати свою корову, якщо з Києва на неї не буде виданий ліміт, а в обласному центрі на основі цього ліміту видадуть дозвіл. Те ж саме з ріллею, на якій лісник садить картоплю чи вирощує овочі.

Мало того, щоб одержати ліміт на випас корови чи садіння картоплі, лісгосп повинен замовити в проектному інституті наукове обґрунтування. Де, скажіть, будь ласка, тут здоровий глузд?
Матеріали лісовпорядкування, якими визначено категорії земель (рілля, пасовища та інші) природоохоронними органами не визнаються як документи, хоча їх робили лісівники високої кваліфікації і виготовлялися вони в державному інституті «Ліспроект». Який ще потрібен інститут і скільки додаткових коштів треба залучити, аби підтвердити право лісникової корови на випас?

Листування зі столичними природоохоронними органами нашому лісгоспу в минулому році позитивних результатів не дало, хоча тривало десять місяців. Тепер чекаємо перевірки і спробуємо довести, чому на землях сільськогосподарського призначення (ріллі) посіяли ячмінь без ліміту і дозволу. А що, хіба можна було краще

використати цю землю? Хіба винна корова лісника, що скубла біля лісового кордону траву без ліміту і дозволу?
Питання риторичне й зовсім не смішне. Бо сотні чиновників сидять у теплих затишних кабінетах у столиці, обласних центрах і роблять вигляд, що працюють на державу. А може, вони й не винні? Бо історики, географи, вчителі, інженери, будівельники, економісти не можуть знати лісове чи сільське господарство, тому й пишуть інструкції, затверджують їх, а потім примушують виконувати. Мабуть, це не зовсім їхня вина, швидше — біда. Бо хтось же посадив їх у ці крісла і вимагає «творити»! Тільки простому люду у низах від такої «творчості» тяжко і гірко.

Може, прийшов час реформувати і лісову надбудову, бо останніми роками вона розрослася до непристойності. Чекаємо реакції уряду.