Радість Золотої Липи

Неждано-негадано у вісімнадцяту рівненську середню школу завітав начальник Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Богдан Колісник. На очах у всіх учнів, що вишикувались на широкому шкільному подвір’ї, він вручив керівникові дев’ятого класу Ользі Шевченко комп’ютер. І кожному з її вихованців потиснув руку, вручив конверт з грошовою премією, приказуючи:

— Велике спасибі від усіх волинських лісівників за те, що любите живу окрасу землі, її нев’януче зелене намисто. Дякуємо, що повернули до життя урочище Золота Липа. Дякую вам, Ольго Василівно, що вчите дітей робити добро.

ОЛЬГА ВАСИЛІВНА спочатку потерпала в душі, сумнівалась. А тут ще ота директорова пересторога, мовляв, дивіться, щоб не довелося шукати ваших шибеників у волинських лісах. Знала, про кого йшлося, — про Юрка і Вадима. Вони за коротку перерву встигали затрощитись у людські садки, які сусідять із шкільним подвір’ям, ще й видерти голубенят на горищі майстерні. Бігли на уроки з одвислими від яблук і вуркотливих пташок пазухами.

Але відступатися від задуманого Ольга Василівна наміру не мала. Не в її це вдачі. До того ж в уяві повсякчас стояла картина надзвичайної радості й нестримного захоплення на обличчях її неслухняного, як називали колеги, дев’ятого класу, коли сказала на виховній годині про поїздку в Цуманські ліси на Волині. Трішки посперечалися, коли вибратись у зелені квартали: в суботу чи неділю. Навіть голосували. Більшістю визначили суботу. Буде день на відпочинок після лісових мандрів.

А щодо її пустунів, то заспокоювала думка: при сторонній, до того ж такій шанованій людині, вони не посміють галабурдити. Вчителька добре знала гайового Василя Лозка. Не раз він водив її учнів своїми обходами, розкривав таємниці лісової казки. Ольга Василівна написала Василеві Антоновичу листа, сповістивши, що в суботу приїде з дітьми в Ромашківку.

Спіла гожа субота. Голубий ранок цідився чистою росою — молодою радістю нового дня. Школярі вийшли з найпершої вранішньої електрички і одразу ж потрапили в сільську ідилію. Ще дрімотною Ромашківкою повагом пропливла череда з тонкими нитками бабиного літа на рогах і залишила на росяних споришах теплий молочний дух.

Гомінлива дитяча ватага вирушила до лісу. Попереду — хлопці. Дівчата не відривалися від учительки, хоч хлопчаки під’юджували гайнути швидше в урочище Пасіка! Вони знали, що там, під дерев’яним грибком з позеленілим од моху дранковим капелюхом, на них чекає поважний лісник Василь Антонович, який знає мову звірів і птахів, корисність різнозелу.

Тихо і сторожко в дібровах. По чистих і світлих галявинах шугають холодні протяги, куйовдять листяну ковдру, яка вкутала землю від зимової хуги. Тут, у північних борах, де ромашківці щоосені згрібають глицю на підстилку худобі, з усього видно, вже причаїлися морози.

По кладочці з грабових кругляків перейшли нешироку принишклу Путилівку. Вода в річці ніби загусла, млява і свинцева, так і дихає холоднечею. Завернули в сосновий молодняк, що простягся смужкою над самою річкою.

— Он, дивіться! — гукнув Петько Жук.

Устигли побачити, як у густу поросль терну дременув заєць, уже перевдягнений у білий кожушок. Чекає зими. Понад просікою вартують тишу березові та ясинові гаї, по-хлопчачому задерикуваті стрункі клени, старезні дуби. А хто це будить тишу в поріділому та поруділому лісі? Тук-тук, тук-тук, тук-тук. Он на гінких соснах, ніби телеграфісти на стовпах, трудяться дятли. Б’ють-вибивають, видзьовбують з-під кори черв’яків, личинок.

Ось і починається дібровна Пасіка.

— Зачекався, зачекався. Гадав — відклали мандрівочку, — підводиться з пеньочка Василь Антонович.

— Ось це урочище зветься Жолоб, — гайовий охоплює поглядом розлогі діброви. — Чому так? Мабуть, через те, що тут з діда-прадіда кучерявиться густа і розлога дубина. А восени земля рясніє жолуддям. Насипом, як у хлівних жолобах для свійської худоби. От і йде сюди звірина табунами і поодинці з ближніх і дальніх лісів, ніби в їдальню.

Слухає дітвора карбівничого. Аж тут щось як залопотить, як зашелестить у дротяному малиннику!

— Гляньте, гляньте! — озвався здивовано дитячий гурт.

Устигли тільки побачити, як шугнув у ялинову шкілку схарапуджений дикий кабан. З молоденьких в’язів та кленового підросту, під якими прошмигнув спритник із чорною шерстю, повіяло-посипалось червоним злотом.

Гурт дівчаток звернув із здичавілої просіки. Щось привабило їх. Кличуть учительку. З цікавості й інші завертають сюди. А стежина аж промениться від густого плетива папороті орляку. Підійшов і Лозко.

— Та це ж потішив похмуру осінь молодий золотарник, — розказує гайовий дітям. — Спалахнув квітом, викинув радо вусібіч золоті дзвоники і радіє сонечку, що пробилося крізь віконце у насуплених хмарах. І цвістиме він аж до сніговійниці. Вона вже його приспить під м’яким пухнастим запиналом.

Проминули дуба-нелиня, посмугованого блискавицею. Юрко з Вадимом бігцем завернули до високої зажуреної літами калини.

— Дощик, дощик! — загукали.

Дитячий гурт підскочив до коралового намиста, яке до землі пригнули грайливо-пружні віти. Підставили долоньки під іскристий дощик. Руки сухенькі. Ага, то ж на павутинні горять дрібні росинки. Від них воно вгинається, і тонесенькі шовковинки сіються додолу рясним срібним дощем.

На осонценій, захищеній від вітру галявині юні мандрівники обідали. До їхніх домашніх припасів Василь Антонович додав свого гостинця — печену в обвалованому пісочком вогнищі картоплю. Звідусіль напливав ніжний шепіт сором’язливої осичини, м’яке «сінь-сінь-сінь» невтомної вівсянки, тонкий пустотливий посвист меткого повзика.

Після обіду знову милувались і слухали лісову казку, по якій вів їх гайовий Лозко.

А коли вже мірилися в дорогу додому, Василь Антонович, ніби між іншим, сказав, що наступної суботи привезуть з лісгоспу яворові саджанці, аби висадити їх в урочищі Золота Липа, бо молодий підріст геть витрощив весняний ураган, поклавши, ніби в покоси, гінкі дерева. «Буду просити селян, аби підсобили», — вголос подумав він.

— Та ми вам допоможемо, — одночасно вихопилось у Юрка і Вадима. — Правда, Ольго Василівно? Усім класом.

І наступної суботи всі дев’ятикласники, як і обіцяли, приїхали до Лозка. Хлопці ланцетами вибивали лунки, а дівчата садили яворини, дбайливо загортаючи коріння землею. Діти так захопилися роботою, що навіть про полуденок забули. Разом із лісокультурницями вони впорали за день усю гектарну площу. Вирушили з лісу, коли червоне сонце сідало за чупринисті шапки корабельних сосен.

На зупинку електрички прийшли під вечірніми зорями. Великими, жовтими, як доспілі антонівки.