15/11/2010
0
Либохора Турківського району мало чим відрізняється від десятків гірських сіл – таке ж гарне, в обрамленні лісистих гір, з мальовничою природою, кришталево-чистим повітрям, не зіпсоване благами цивілізації, де понад все шанують працьовитість і порядність, моральність, а кожна родина тут як на рентгені.
Унікальна Либохора не лише за віком, перша згадка датується 1554 роком, та історією – багато століть тому цією місциною вздовж річки Либохірки та полонини проходив найкоротший шлях до Європи, – а й за масштабами – розтягнулось село аж на 12 кілометрів.
ЛЕГКО ДИХАТИ ТА … ВАЖЧЕ ЖИТИ
Це лише стороннім здається, що жити в горах одне задоволення: чисте повітря, мальовничі пейзажі, віддаленість від мегаполісів. Горяни менш захоплено розповідають про життя, бо, як і городянам, яким бракує часу для замилування навколишньою архітектурою, так і селянам за щоденними клопотами, проблемами, роботою ніколи милуватися довколишньою красою.
Коли сусіди насолоджуються теплом, у горах вже відчутніший холодний подих осені, весна теж приходить на два-три тижні пізніше, а взимку, як замете, захурделить, то з домівки без особливих зусиль і не вибратися – і стежку в метрових заметах розчистити треба, і води наносити, і дрова заготовити. Та й виростити звичайну картоплю, іншу городину на карпатських схилах складніше. За що, до речі, і отримують мешканці гірських населених пунктів відповідні доплати від держави.
Працьовиті мешканці Либохори, звичні до життя в складних умовах, на труднощі не нарікають, а кожен намагається дати собі раду. І коли радгосп розпався й люди залишились без роботи, з теплотою про земляків розповідає Либохорівський сільський голова Микола Васильович Коліщак, кожен намагався самотужки знайти "рецепт" власного виживання. У газдів серце краялось, що перестали обробляти 950 гектарів землі, на яких колись не лише корми заготовляли для громадського тваринництва, а й сіяли зернові (і вони достигали на скупому карпатському сонці), вирощували непогані врожаї картоплі, а тепер оті схили молодим лісом поросли, а окремі понад два десятиліття плуг не орав.
Болить селянська душа від того, що дефіцитна карпатська земля, яка споконвіків була тут найбільшою цінністю і мірилом достатку, втратила свою сутність і вартість. На руїнах радгоспу так і не створили жодного фермерського господарства: селяни в такий спосіб втікали від колгоспного ярма. Занедбали і вівчарство, яким славилось село, перестали вирощувати льон, який добре почувався в карпатській зоні. У віддаленому селі чекали дива, а воно потроху занепадало, залишене наодинці з проблемами, що накопичувалися.
За минулі десятиліття до віддаленої Либохори в місцевої влади руки так і не дійшли. Приміром, не проклали асфальтівку, хоча село продовольчу програму постійно перевиконувало і державну скарбницю справно наповнювало. Не спромоглися спорудити простору десятирічку, тож і досі тісняться майже 400 учнів у понад сторічній школі. Ні пристойного приміщення сільради, ані гідного фельдшерсько-акушерського пункту. Всі ці об’єкти дотепер містяться у напіваварійних приміщеннях – колишніх оселях заможних горян, вивезених в Сибір.
Виживати горянам допомагали підсобні господарства. Кожна родина має міні-тваринницьку ферму: дві-три корови (а у декого й до 10 корів), відгодовують худобу, утримують свиноматок (це особливо вигідний бізнес). А з таким поголів’ям у господарстві у гірській зоні (не скрізь трактором доїдеш) без коня, звісно, не обійтися, гривастих тримає кожна друга сім’я. Тож закономірно, що обабіч сільської вулиці на місці скромних старих хатинок виростають нові ошатні будинки.
На їх тлі бідно виглядають об’єкти соцкультпобуту. Коштів на будівництво нових сільрада не має, от і доводиться "латати" старі приміщення двох будинків "Просвіти", двох бібліотек, амбулаторії та ФАПу, шкіл. Про мости (а їх аж п’ять збудовано на звивистій річці Либохірці, яка впадає у Стрий), прокладання асфальтованої дороги, вона на балансі районного дорожнього відділу, навіть не мріють. Було б добре, каже сільський голова, якби хоч щебенем засипали, бо як підуть дощі, тоді їхня грунтова центральна вулиця-дорога перетвориться на непрохідне болото.
Бідкається, що у селі з-понад двох тисяч населення, третина-діти, немає амбулаторії сімейної медицини, лікаря-педіатра, терапевта, що давно пора замінити стареньку машину швидкої допомоги, відремонтувати приміщення, оснастити необхідною діагностичною апаратурою єдиний стоматологічний кабінет (а до райцентру майже 70 кілометрів), що у селі безробіття і випускники з університетськими дипломами не можуть працевлаштуватися. Непокоїть, що молодь, хоч, на щастя, ще не спивається, але в чарку заглядає.
НЕ ДУМАЛИ ПРО ДЕНЬ ПРИЙДЕШНІЙ…
До лісу у горян традиційно шанобливе, та, на жаль, каже Микола Васильович, не завжди господарське ставлення. Либохора завжди жила завдяки лісові: місцеві газди будували хати з дерева, деревину використовували для опалення осель, а ще лісові галявини годували розмаїттям ягід та грибів. А тепер багато чого змінилося, нарікає війт.
– Погляньте лишень навколо, – пропонує сільський голова, – лісу майже не залишилося. Отой ліс, який підступає до людських осель, молодий, насаджений на вирубках, чи самосіяний, якому рости років 50-80, доки сягне періоду стиглості. А від густої стіни височенних статечних карпатських красунь-ялин та смерек мало що залишилося. Все вирубали, вивезли, та так по-варварськи поводилися, трелюючи деревину тракторами, що непоправної шкоди завдали природі.
Про завтрашній день не думали, з якоюсь дивовижною ненаситністю кинулися розпродувати добро, забуваючи про вичерпність запасів. На щастя, природа сама собі допомагає – самовідновлюючись. І тільки тепер побачили наслідки споживацького і варварського ставлення до природного багатства краю. Дорубують те, що залишилося. Кількість підприємців, які займалися заготівлею деревини, зменшилася, від колись чималого штату (майстрів, бригад лісорубів) у лісництві залишився лише лісничий, обсяги заготівель матеріалу впали, знизився попит на карпатську деревину. Відповідно зменшились надходження до місцевого бюджету. А чи зроблять висновки з власної недалекоглядності, говорити зарано, каже Микола Васильович: треба кілька десятиліть почекати, поки новий ліс виросте.
Нарікають місцеві грибники, що разом з вирубаними лісами зникли й карпатські гриби, що віддавна були ще однією "твердою валютою" для працьовитих родин: на ринках Львова, сусідніх великих міст і навіть Києва в’язки сушених "біляків" з карпатського села миттєво розходились, а за отримані гроші родини і на прожиття заробляли, і обнови для дітей та домівки придбавали. А тепер таких білих грибів, які колись у тутешніх місцях родили, давно нема! – з ностальгією згадують добрі часи либохорівці. Єдине, що тепер ще допомагає поповнювати горянам сімейні бюджети, – ягоди, які не перевелися на полонинах. Але нелегкий то заробіток на збиранні чорниці (по-тутешньому яфини): треба вдосвіта встати, бо на полонину шлях чималий – 6 кілометрів стрімкого підйому вгору, а відтак на спекотному сонці кожній ягідці треба "покланятися".
А СВАТАТИ НЕ ПОСПІШАЮТЬ
Не менше, аніж переймається теперішніми клопотами, думає сільський голова Микола Коліщак і про завтрашній день, бо село має шанс і можливості вирватися з нинішньої невизначеності. Такою перспективою для Либохори має стати розвиток туризму, бо і тепер сюди заїжджають туристичні автобуси з Польщі та інших держав: село, розташоване вздовж гірського хребта, та Букільська полонина, за оцінками фахівців, придатні не лише для оздоровлення чистим карпатським повітрям, а й ідеально підходять для розвитку гірсько-лижного туризму. Та Либохора, наче дівчина на виданні: начебто і сватів не бракує, а сватати не поспішають.
Місяць вивчали тутешній рекреаційний потенціал науковці з Полтави, обходили, обміряли всю навколишню місцину, каже Микола Васильович, визначали, де краще турбазу спорудити, де витяги на гору розмістити, де лижні траси прокласти. Приїжджали потенційні інвестори, готові хоч зараз розпочинати будови. Але чи криза пригальмувала, чи інші причини (йдеться про необхідність погодження з Кабінетом Міністрів, позаяк територія полонини входить до заповідника "Пікуй", та необхідність викупити земельні ділянки у власників паїв) стали на заваді серйозним намірам інвесторів.
Втім, не бракує й інших візитерів, охочих прихопити шмат гірської землі. Суть цих замаскованих "загарбницьких" маніпуляцій швидко збагнули місцеві депутати, а ще зважили на "приватизаційні помилки" в сусідньому Сколівському районі, де за безцінь скупили земельку із старими халупами, і ухвалили відповідне рішення сільської ради, яке забороняло виділення землі для ведення сільського господарства. У Либохорі чекають надійних та порядних інвесторів, які б і свій бізнес на засадах взаємної вигоди будували, і селу допомогли, бо дефіцитні робочі місця мали б горяни вдома, а не виїжджали у світи на заробітки, і місцева господарка розвивалася – було б куди продукцію, вирощену в індивідуальних господарствах, дівати. Селу конче потрібні заготівельні кооперативи, які б займалися закупівлею молока, м’яса, лісових дарів: місцевим селянам була б вигода і екологічно чистої продукції ставало б більше на прилавках.
www.ukurier.gov.ua
[ Стаття написана рік тому. Але проблем , які висвітлені в ній , напевно, не поменшало. До того ж на недавніх виборах переміг калишній сільський голова. Гадаю , для сільського голови та нового депутатського корпусу є до чого прикласти руки. Сподіваюся ,вони прикладуть максимум зусиль для розбудови рідного села та покращення життя односельців.]
