Створення та апробація суспільно-адекватного, ринково-орієнтованого, екологічно-спрямованого лісового законодавства залежить від декількох взаємопов’язаних паралельних процесів. Насамперед, це процеси інституціонального будівництва та реалізації прав власності на ліси. Разом з ними, реалізуються процеси розробки правових понять і узгодження з іншими нормами права. Превалювання певного процесу визначає зміст і напрямок змін в законодавстві. В рамках загальнодержавної політики гармонізація українського законодавства із законодавством Європейського Союзу є інтегральною стратегією при розробці законопроектів всіх рівнів. Тому питання доцільності і необхідності удосконалення лісового законодавства варто розглядати з позиції розробки аналогічних підходів до трактування ключових положень лісового права в українському і європейському лісовому праві.

Ключі до українського лісового законодавства.

В. Сторожук, М. Попков, Л. Полякова, С. Кирилюк,
Науково-інформаційний центр лісоуправління

Деревообробник №10 (52) 2002 р.

Створення та апробація суспільно-адекватного, ринково-орієнтованого, екологічно-спрямованого лісового законодавства залежить від декількох взаємопов’язаних паралельних процесів. Насамперед, це процеси інституціонального будівництва та реалізації прав власності на ліси. Разом з ними, реалізуються процеси розробки правових понять і узгодження з іншими нормами права. Превалювання певного процесу визначає зміст і напрямок змін в законодавстві. В рамках загальнодержавної політики гармонізація українського законодавства із законодавством Європейського Союзу є інтегральною стратегією при розробці законопроектів всіх рівнів. Тому питання доцільності і необхідності удосконалення лісового законодавства варто розглядати з позиції розробки аналогічних підходів до трактування ключових положень лісового права в українському і європейському лісовому праві.

Базовим поняттям лісового права є поняття лісу. В Лісовому кодексі України 1994 року (ст.3 ЛК-94), застосовується визначення, запропоноване ДСТ 18487-73, що представляє собою дефініцію біологічного об’єкту шляхом переліку елементів сукупності. Зазначимо, що в Лісовому кодексі УРСР (1979 р.) визначення поняття “ліс” взагалі відсутнє. Тому спроба привести визначення лісу використовуючи відомий підхід академіка Сукачова, є прогресивною новелою ЛК України, яка проте не виходить за межі якісних характеристик об’єкту. Зокрема як правовий термін, наприклад, при встановленні прав власності або прав лісокористувачів, сучасне визначення при підстановці в довільно вибране речення кодексу приводить до логічних непорозумінь, і тому не може застосовуватися як правове означення. Надалі в Лісовому кодексі поняття лісу деталізується. Ліси – це національне багатство, виконують ряд функцій, мають значення, підлягають обліку і охороні. Усі ліси України становлять її лісовий фонд, усі ліси України є власністю держави, ліси України за екологічним і господарським значенням поділяються на 1 та 2 групи. Національне багатство, лісовий фонд, власність держави, групи лісів є правовими поняттями, що характеризують різні характеристики лісу як об’єкту правових відносин.

Управління наукового і технічного розвитку при Секретаріаті Третьої Конференції Сторін Рамкової Конвенції ООН щодо Зміни Клімату (Кіото, 1997) підготувало збірку термінів щодо лісів, лісових земель, лісорозведення і лісовідновлення (Рим, 1998). В цій збірці наведено 216 визначень поняття “ліс”. Концептуально означення поділені на три класи. “Ліс” може визначатися як правова або адміністративна одиниця, елемент земельного покриву, чи об’єкт землекористування. Українське визначення “лісу” віднесено до категорії означень лісів як елементу земельного покриву. В переважній більшості країн зустрічається два визначення “лісу” як елементу земельного покриву та об’єкту землекористування. Загалом же різноманіття означень свідчить, що навіть за очевидної нерозривності просторових, біологічних та товарних характеристик лісів, правничі системи різних країн зосереджуються на окремих, суспільно-необхідних, або критичних в управлінському відношенні, характеристиках лісів. Слідуючи пострадянській природоохоронній традиції українським кодексом декларується екологічне і “обмежене” експлуатаційне значення лісів, що й зумовлює розгляд лісу, насамперед, як елементу рослинного покриву території. Але питання: яким характеристикам лісів, – господарським, майновим, правовим чи екологічним в умовах реформи управління державним лісовим сектором та появи нових форм власності, повинне бути відведене чільне місце? – досі залишається відкритим.

Визнаючи важливість лісів з точки зору навколишнього середовища, діюче законодавство ЄС розглядає ліси як аспект розвитку сільської місцевості. Розвинене Пан-Європейським процесом і прийняте Гельсінською Конференцією Міністрів визначення “сталого управління лісами і лісовими землями” стає базисним при розгляді довільного положення лісового законодавства. Загалом в новому Лісовому кодексі можна прийняти довільне означення лісу, зважаючи на відсутність загальноприйнятої дефініції, однак регуляція всіх властивостей лісів повинна відповідати “сталому управлінню”, в протилежному випадку країни-претенденти на членство в ЄС мають змінювати це положення в порядку перехідних положень. Так, наприклад, рекомендується не включати до лісового кодексу положення, що стосуються лісу як товару, оскільки це суперечитиме поняттю “сталого управління”. Однак, зрозуміло, що повна відмова від розгляду в українському лісовому законодавстві положень, що стосуватимуться характеристик лісів як товару і майна, анулюватиме всі можливості економічної реформи в лісовому секторі.

Поряд з вказаною стратегією більшість країн дотримується принципу, згідно якого до лісового законодавства повинні бути внесені лише регламентуючі положення, тобто набір необхідних норм та стандартів з ведення лісового господарства. Положення, що регулюють відносини власності, повноваження різних органів влади тощо, мають розглядатися відповідно в цивільному законодавстві, та в положеннях про органи влади або окремих законах. Тому традиція українського законотворення, що тяжіє до детального виписування компетенції різних органів влади, прав та обов’язків усіх учасників лісових відносин, суперечить догмам європейського лісового права. Фактично, органів управління і контролю, які вказані в ЛК-94 вже немає в природі, або вони неодноразово змінювали свій статус і підпорядкування. Питання порядку дня полягає в тому, – повинні ми кардинально змінювати традицію, чи ні?

Із міжнародних визначень слідує, що лісовими можуть вважатися землі, як вкриті, так і не вкриті лісом, що, загалом відповідає українському законодавству. Як достатні, але не необхідні параметри для визначення лісових земель, в різних комбінаціях часто використовуються мінімальна площа ділянки, мінімальна проективна площа крон, мінімальна висота дерев. Крім того, можуть вказуватися додаткові умови виключення із складу лісових земель, наприклад, мінімальний запас на 1 га, кількість дерев, ширина насадження; або характер насаджень, які не відносять до складу лісів: зокрема ними можуть бути лісові плантації, парки, сади, розсадники, сільськогосподарські землі, ділянки лісів, що використовуються тільки для рекреації. Як згадано вище, важливим моментом при цьому є встановлення призначення земель. Термін “лісові землі” повинен бути визначений таким чином, щоб відображати те, що використання даних земель націлене на стале лісоуправління. В цьому аспекті, означення лісового фонду, що охоплює нелісові землі, які надані для потреб лісового господарства, та поєднують в собі елементи виробничої інфраструктури підприємства, сільськогосподарські землі, водні об’єкти, суперечить характеристикам сталого лісоуправління. Інакше кажучи, до нового лісового кодексу можуть будуть включені положення щодо управління нелісовими землями, які не відповідатимуть нормам європейського лісового права.

Термін “лісовий фонд” часто застосовується в законодавстві країн Центральної і Східної Європи з перехідною економікою, і навряд чи вони відмовляться від нього в найближчий час. Проте концепція лісового фонду, як і довільного іншого земельного фонду, може приводити до неоднозначних трактувань. Основне протиріччя полягає в тому, що є частина земель, що підпадають під визначення лісового фонду, але не визнаються такими офіційно, тобто їх статус залишається адекватно не врегульованим. Це означає, що власник лісів, володіючи функцією розпорядження може віднести одну і ту саму ділянку лісів до різних фондів, що зумовить вибір різних режимів ведення господарства. Однак, як бути у випадку, коли лісокористувач і розпорядник державних лісів є різними органами влади, як це пропонується новим Земельним кодексом? Хто розв’яже ситуацію, за якої значні території, що віднесені до природо-заповідного фонду, можуть втрачати своє захисне значення та економічну цінність, але жодним чином не можуть бути включені до господарського обороту, оскільки цього не дозволяє господарський режим даного фонду? Можливо, для розв’язання цієї проблеми, як перший прецедент галузевого масштабу, органам лісового господарства спочатку слід самим відмовитися від традиції “малого заповідання”, тобто виділення численних категорій захисності, частина яких також не підпадає під поняття “сталого лісоуправління”?

Показово, що новим Земельним кодексом подібна “регуляція” розпочата. Так із складу лісового фонду виключені полезахисні насадження, захисні насадження на смугах відводу залізниць, автомобільних доріг, каналів, гідротехнічних споруд і водних об’єктів, зелені насадження в межах населених пунктів, що не віднесені до категорії лісів. Цілком логічно, адже цілі і функції даних категорій насаджень слабко корелюють із цілями лісоуправління. В цілому ж, дану ситуацію варто використати як початок процесу оптимізації категорійного поділу земель лісового фонду. Проте слід пам’ятати, що довільний процес якісних змін в лісовому фонді супроводжується кількісними змінами в статистичних даних. Саме тому, не в результаті вирубки лісів, а внаслідок організаційного фондового переділу, зробленого земельним кодексом, показник лісистості України понизиться із 15,6% до 14,3%.

Інше ключове поняття лісового законодавства – лісова власність. Термін охоплює форми власності, правовий статус лісових власників, визначення об’єктів власності. В якості об’єктів права власності на ліси в сучасному законодавстві України можна виділити: ліси як природні ресурси, і ліси як лісовий фонд. Жодний з цих елементів державою не був віднесений до предмету обороту. Радянська економічна наука не визнавала природні ресурси в якості товару. Фактично відсутність положень щодо лісу як об’єкту цивільного права, зумовило необхідність введення поняття лісових ресурсів, до якого можна було б застосувати майнові відносини. Раннє українське законодавство залишило відкритим питання щодо лісу як об’єкту землекористування: ліс і земля є різними речами, чи виступають як складові частини однієї речі? Якщо ліс і земля різні речі, то ліс як окремий природний ресурс перетворюється у майновий об’єкт. Якщо це одна річ, то предметом обороту стає ділянка лісового фонду разом із наявними на ній насадженнями. Перехід від першої, властивої радянському законодавству, до другої схеми, загальноприйнятої європейським правом, в українському лісовому праві поки що не зроблений.

Українське законодавство розділило правоспроможності права власності на ліси між різними суб’єктами. Від імені народу України розпорядження природними ресурсами, в тому числі лісами, здійснювала Верховна Рада. Правоспроможності володіння і користування були надані виконавчим державним органам – усі ліси є власністю держави (ст. 6 ЛК-94). Але народ України і держава України – суттєво різні суб’єкти права. Загальноприйняте міжнародне трактування права власності виходить з того, що власник, реалізуючи право власності, одноособово наділений всіма цими правоспроможностями. Тільки радянське право ототожнювало державу і народ: у ЛК-79 зустрічаємо – усі ліси є державною (загальнонародною) власністю. Тому сьогодні, ситуація розділу правоспроможностей власності між різними гілками влади властива лише постсоціалістичним країнам.

Законодавець штучно розділив право користування і розпорядження лісами в ЛК-94, що зумовило виникнення досить умовних категорій постійного і тимчасового користування, та призвело до численних конфліктів між радянськими (в розумінні Рад) і виконавчими (спеціально уповноваженими) органами лісового господарства. Так, категорія володіння, яка в історичному аспекті супутня користуванню, а з точки зору правоспроможностей власності є первинним компонентом власності, взагалі виключена із лісового законодавства. Між тим, історично забутий документ, – “Проект основ лісового законодавства СРСР” 1990 року, говорить про володарів лісового фонду і користувачів лісовими ресурсами, що концептуально близько до першої схеми розв’язання питання про ліси як об’єкт цивільного права. Для порівняння, – права і обов’язки постійних лісокористувачів у Лісовому кодексі 1994 року повторюють права і обов’язки володарів лісового фонду Проекту, а права тимчасових лісокористувачів відповідають правам користувачів лісовими ресурсами. Тобто була зроблена підміна поняття правоспроможності володіння правоспроможністю користування, – що означає перехід до другої концептуальної схеми цивільного права, за якої ліс і земля є різними речами; а штучні категорії постійності і тимчасовості користування, введені Земельним кодексом 1992 року, зумовили цей умовний перехід. Формальна трансформація правоспроможностей власності прямо вплинула на розподіл повноважень органів влади, – спеціально уповноважені органи лісового господарства реально мають тільки можливість експлуатації, що надана правом користування, але фактично не володарюють лісами, як це було б надано правом володіння, а тим більше не визначають долю лісів, що відноситься до правоспроможності розпорядження.

Практично для того, щоб частково передати право розпорядження лісами господарським органам, ще в Лісовому кодексі 1979 року було запропоноване, поняття лісових ресурсів, як об’єкту лісових користувань. За Лісовим кодексом 1994 року лісом як цілісним природним ресурсом, пов’язаним із землею, розпоряджалися Ради, а лісовими ресурсами, що були окремими складовими частинами лісів в якості об’єктів експлуатації, розпоряджалися постійні лісокористувачі. Щоб нівелювати протиріччя щодо розділу правоспроможностей власності між різними органами влади, і надати право розпорядження органам лісового господарства, був запропонований поділ лісових ресурсів на лісові ресурси загальнодержавного і місцевого значення. До лісових ресурсів державного значення були віднесені деревина від рубок головного користування і живиця. Тим самим було створене нове протиріччя, за якого частина ресурсу видавалася за сам природний ресурс. При цьому тимчасові лісокористувачі, серед яких превалюють організації недержавної форми власності, здобуваючи право на спеціальне використання лісових ресурсів, набувають у власність лісовий ресурс державного значення. А, в той же час, в структурі заготовленої деревини найбільшого постійного користувача, котрим є Державний комітет лісового господарства, частка лісових ресурсів державного значення складає менше половини. Приміром, у 2000 році у порядку рубок головного користування було заготовлено 5 млн. 180 тис. кбм ліквідної деревини, що становить 46% від загального об’єму. Крім того, оскільки деревина від рубок головного користування стає об’єктом права власності постійного лісокористувача (ст. 18 ЛК-94), то надання статусу постійного лісокористувача недержавній організації означає відмову від державного значення деревини. Тому штучність поняття загальнодержавного лісового ресурсу у відношенні деревини досить очевидна, особливо з огляду на виникнення недержавних форм власності на ліси. Логічно, ресурсом загальнодержавного значення визнати ліси, що знаходяться в підпорядкуванні державних органів лісового господарства, – тим самим законодавчо закріпивши цілісність лісу як природного ресурсу.

Які властивості такої цілісності? Згідно Земельного кодексу 2001 року право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на ліси і багаторічні насадження, що на ній знаходяться. За положеннями нового Цивільного кодексу земельна ділянка вкритих лісом земель визнається складною нерухомої річчю. Майном як особливим об’єктом визнається окрема річ, сукупність речей, та майнові права та обов’язки. До складу підприємства як майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки. Тобто ліс і земля розглядаються як єдине ціле, одна річ, і визнаються майном підприємства. Згідно закону України “Про власність” до майна підприємства відносяться основні фонди і оборотні засоби. Тому ліс і землю необхідно вносити до основних фондів лісогосподарських підприємств (що цілком логічно, адже ліс і земля, апріорі, – засоби виробництва). Досі ні ліс, ні земля до основних фондів підприємства не входили, при бухгалтерському відображенні враховувалися лише в натуральних показниках (кубометри, гектари тощо) і не підлягали вартісній оцінці. Отже, поділ на ліси державного та місцевого значення, запропонований замість поділу лісових ресурсів, врегульовує майнові відносини щодо лісів, обумовлюючи вартісну оцінку лісів, віднесення їх до основних фондів підприємства; структурує систему управління лісами, забезпечуючи формальний перехід права розпорядження лісами від органів місцевого самоврядування до органів управління лісовим господарством, тим самим нівелюючи протиріччя, що закладене в земельному кодексі щодо розділення правоспроможностей власності між різними гілками влади; узгоджує земельне, цивільне і лісове законодавство.

Раніше була відмічена умовність категорій постійного і тимчасового лісокористування з точки зору об’єктів користування. Аналогічного висновку можна дійти, аналізуючи права та обов’язки суб’єктів процесу лісокористування. Постійні лісокористувачі здобувають “право власності на заготовлену продукцію” (ст. 18 ЛК-94), що означає, що до моменту заготівлі, прав власності на те, з чого отримають лісову продукцію, вони не мали. Деклароване (ст. 55 ЛК-94) “право використання” тимчасовими лісокористувачами “заготовленої під час проведення рубок головного користування деревини” у правовому відношенні фактично означає право використання у власних потребах, а не право продажу, оскільки продаж є складовою частиною правоспроможності розпорядження, котрою в силу відсутності “права власності на заготовлену продукцію” (ст. 19 ЛК-94), тимчасові лісокористувачі не наділені. При цьому, щоб отримати “право власності” постійні лісокористувачі повинні “вести лісове господарство” (ст. 19 ЛК-94), тимчасові ж, яким вести господарство не потрібно, “право використання” трактують як “право власності”. Таким чином, поділ на постійних і тимчасових лісокористувачів, що повинен проводитися за часовою ознакою (ст. 9 ЛК-94), фактично був зроблений за змістом повноважень.

Новим Земельним кодексом були об’єднані повноваження щодо володіння і користування земельними ділянками в право постійного користування, серед інших строкових користувань розглядається право оренди. Слідуючи практиці детального виписування прав і обов’язків в кожному законодавчому документі слід у новому Лісовому кодексі виділити постійних лісокористувачів і орендарів земельних ділянок лісового фонду. Але за логікою європейського лісового права жодної необхідності в цьому немає, оскільки права та обов’язки всіх категорій землекористувачів детально виписані в главі “Право користування землею” останнього Земельного кодексу. Виділення окремих категорій лісокористувачів знову означатиме виділення суб’єктів користування окремо лісами і окремо землями, що як показано вище, суперечить праву власності на земельні ділянки виписаному в Земельному і Цивільному кодексах.

Викликає питання і безпосередньо про право (в ЛК-94 – тимчасового) користування лісами на умовах оренди. Як зазначено в законі України “Про оренду державного і комунального майна”, істотними умовами договору оренди є об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації), орендна плата, відновлення орендованого майна та умови його повернення, страхування орендарем взятого ним в оренду майна тощо. Отже, ліс стає об’єктом грошової оцінки, як майно підлягає страхуванню, проведенню постійної індексації вартості, вимагає зазначення стану після закінчення терміну оренди. Очевидно, що якщо ділянка лісу надана для спеціального використання, то внаслідок рубки головного користування ділянка лісу може стати ділянкою без лісу взагалі, а в результаті інших користувань, або без таких, з часом закономірно змінить свій стан і вартість. Якщо ж ділянка лісу передана для ведення лісового господарства, тобто для проведення за рахунок власних коштів орендаря заходів щодо поліпшення орендованого майна за згодою орендодавця, то останній, згідно даного закону, зобов’язаний компенсувати орендарю зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди. Тобто, рубки або ведення господарства призводять до таких фізичних змін об’єкту, які унеможливлюють застосування положень про оренду майна до земельних ділянок лісового фонду. Так орендареві належить право власності на виготовлену продукцію, в тому числі в незавершеному виробництві, та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна. Ось тільки як відокремити ту продукцію, що “виготовив” орендар, і що за прибуток від орендованого майна, яке на кінець терміну оренди якісно змінюється, зникає або з’являється? Оренду лісів правомірно застосовувати при спеціальному використанні з метою ведення мисливського господарства, рекреації і т.п., тобто при використанні лісів під час господарських процесів, які впливають, але якісно не змінюють стан об’єктів оренди.

Базове питання лісової власності – форми власності на ліси. Форми власності є категорією цивільного права, і взагалі можуть не розглядатися в Лісовому кодексі, оскільки декларування рівності всіх форм власності означає, що способи регулювання лісових відносин є загальними для всіх лісів, незалежно від форми власності. При цьому будь-яке згадування форми власності фактично означатиме обмеження інших форм власності. Наприклад, про комунальні ліси, як ліси в межах населених пунктів, про приватні ліси, загальною площею до 5 га. Земельним кодексом 2001 року введено три форми власності на землю, – державна, комунальна і приватна. В Земельному кодексі 1992 року форм власності теж три, – державна, колективна і приватна. До державної власності в Україні згідно Закону України “Про власність” відносилася загальнодержавна (республіканська) і власність адміністративно-державних одиниць (комунальна власність). Тобто поняття колишньої колективної власності і теперішньої комунальної власності абсолютно різні. До 2002 року комунальна власність входила до складу державної власності, а колективна згідно нового земельного законодавства була розділена між приватною і державною формою власності. Причому якщо сільськогосподарські землі колишніх колективних підприємств були розпайовані і перешли в приватну власність, то лісові землі відійшли до держави. Склалася парадоксальна ситуація, при якій агролісгоспи, що діяли на території колективних господарств, зараз в переважній більшості є комунальними підприємствами, а господарюють на землях державної власності. Селяни після розформування колгоспів досі вважають ліси своєю “спільною” власністю, і чекають що ведення господарства в цих лісах буде регулюватися місцевою владою. Як зазначено вище, надання лісів в оренду потребує додаткового опрацювання, а, окрім того, просто обґрунтування подібного обмеження форм власності. Було зроблено декілька спроб законодавчо врегулювати процес розмежування земель державної та комунальної форм власності та розроблені Указ Президента і проект відповідного Закону. Однак, жоден з цих документів не вступив в дію. Тому розв’язання питання про комунальну власність є найбільш нагальним, хоча б з огляду на встановлення соціальної справедливості.

Звертаючись до участі місцевих громад в управлінні лісами в європейських країнах, слід відмітити те, що вони жодним чином не можуть впливати на ведення господарства а ні в приватних, ні в державних лісах. Якщо “органи місцевого самоврядування” вважають, що лісовий власник чи державний орган веде господарство з порушенням вимог лісового, природоохоронного чи екологічного законодавства, вони мають право звертатися у відповідні контролюючі органи. Вплив громад на управління обмежується внесенням на розгляд органів самоврядування пропозицій та зауважень щодо ведення лісового господарства, розробкою місцевою владою спільних з органами лісового господарства і приватними власниками програм розвитку лісів тощо. Загальне правило щодо лісів будь-якої форми власності, – ведення господарської діяльності повинно здійснюватися відповідно до законодавства і є прерогативою власника лісу і нікого крім нього.

Господарська діяльність в лісі в законодавстві охоплюється поняттями “використань” і “користувань”. Зокрема український лісовий кодекс вводить поняття загального і спеціального використання лісових ресурсів, не відмовляючись від класичних лісівницьких понять головного, проміжного і побічного користування. Поняття спеціального і загального використання були запропоновані Законом про охорону навколишнього природного середовища, і знайшли розвинення в Законі України про рослинний світ. Поділ на типи зроблено за ознакою використання лісових ресурсів як товару. Користування, що здійснюється з метою отримання прибутку визнається спеціальним, і виникнення, зміна чи призупинення правових відносин між уповноваженими органами держави і суб’єктами господарської діяльності з приводу спеціального використання лісових ресурсів вимагає дозвільних документів. Загальне використання здійснюється громадянами без видачі їм відповідних дозволів, не має на меті отримання доходу, і за змістом відповідає публічному лісовому сервітуту. Дещо модифіковане включенням терміну “побічні лісові користування”, але аналогічне за змістом, трактування “використання лісових ресурсів” зроблено в главі 10 ЛК-94. Тому логічні зв’язки між зазначеними трьома законами легко навести. Але цього не можна зробити з класичним лісівництвом. Проміжне користування, яке, насамперед, включає рубки догляду за лісом, ні до яких “використань лісових ресурсів” не відноситься. Неокласична логіка ЛК-94 полягає в тому, що ростучий запас насаджень лісовим ресурсом не визнавався (ст. 7 ЛК-94), і тому всі операції по відношенню до ростучого насадження назвати “використанням лісових ресурсів” законодавець не наважився. Проте законодавство ЄС прямо відносить до лісових ресурсів ростучий запас. Більше того, українським Лісовим кодексом було запропоновано синергічний термін “рубки, пов’язані з веденням лісового господарства”, що об’єднав категорії рубок догляду, санітарних і інших рубок. Не “використання лісових ресурсів”, а рубки, пов’язані з веденням лісового господарства, призводять до появи деревини – “лісових ресурсів місцевого значення”, яких Держлісгосп в 2000 році заготовив 6 млн. 100 тис. кбм, тобто 47% від загального об’єму. Рубки головного користування, що є складовою частиною ведення лісового господарства, за змістом терміну, до рубок з ним пов’язаних, не ввійшли. Тобто українське законодавство не вийшло за межі схеми, запропонованої радянською лісовою економією, коли розрізнялися лісогосподарський і лісопромисловий цикли виробництва. Схема, що включає “спеціальне використання” і “рубки, пов’язані з веденням лісового господарства” пропонує закінчити ведення лісового господарства в момент передачі ділянки лісу під рубку головного користування, що не відповідає характеру діяльності переважної більшості існуючих лісогосподарських підприємств. Таким чином інновації у визначенні лісових користувань суперечать сформованій господарській і управлінській схемі. Окрім того, незалежно від економіки, варто визначитися з тим, що у лісових користуваннях є спеціального, і, наскільки рубка головного користування пов’язана з веденням лісового господарства або навпаки. Нагадаємо, що згідно міжнародної класифікації видів господарської діяльності, яка прийнята Україною, лісозаготівля є елементом лісового господарства.

Підсумовуючи екскурс до термінології лісового законодавства зробимо одну ремарку. Видається очевидним, що спілкування без чіткого визначення і розуміння змісту термінів може призвести до того, що сама дискусія виявиться безпредметною. Окрім цього, обов’язковою є смислова узгодженість при застосуванні термінів. Тобто, підстановка певного терміну в довільно вибране місце тексту закону, де він застосовується, має призводити до логічних, змістовних виразів. Загалом, в традиції європейського лісового законотворення всі важливі терміни прийнято виносити в преамбулу закону. Таким чином термінологія опосередковано впливає на структуру лісового законодавства.

Новий час вимагає нових дефініцій. Лісові терміни – ключі до лісового права. Два питання до майбутнього Лісового кодексу: хто володітиме ними, і чи підійдуть українські ключі до європейської брами?