20/10/2010
0Ми стоїмо при вході у Черемський природний заповідник. Цьогоріч у листопаді виповнюється десять років з часу його створення. Фотомитці та юні мандрівники туристичного клубу «Ми», що діє при Луцькій ЗОШ №23, фотографуються на згадку біля мальовничого вказівника. Науковий співробітник заповідника Лариса Олександрівна Шевчук розповідає про своє казкове королівство і запрошує прогулятися його екологічною стежкою.
– Як поживає Охів дуб? – цікавимось у директора Черемського природного заповідника Степана Пащука, вступаючи у володіння міфічного Чірмуса.
Чірмус, за переказами втаємничених, – болотний рікса, тобто цар. Ще його називають тут Чірем, Черемис, від чого й назва болота, а відтак і озера й усього заповідника. Виходить, що й праслов’янський старійшина-архонт Ох (володар лісів) живе у його володіннях – у дуплі найстарішого понад чотирьохсотлітнього дуба. Цей патріарх – один із найзнаменитіших у нашому краї. З ним пов’язано чимало цікавих переказів. Це чи не єдиний дуб, що береже пам’ять про своїх плечистих побратимів, яких разом із такими ж соснами і ялинами за Панської Польщі вузькоколійкою вивезли до Маневич, а вже звідти через Ковель до Польщі, у Бельгію та Нідерланди. Дуб-патріарх виріс нівроку – до сорока метрів зростом, його крона сягає до вісімдесяти метрів. Щоб обхопити стовбур руками, потрібно семеро чоловік.
–Ох-ох-ох… – зітхає Степан Іванович. – Два тижні тому від дуба відкришилася гілка, – і, помовчавши, додає: – Вік доживати важко не тільки людині, а й дереву.
Гілка, як пізніше виявилось, могла б позмагатися величиною із будь-яким сьогочасним деревом. Щоб її обняти, знадобилося б кілька хлоп’ят. Тепер у велетенський Охів дім-дупло з’явилося ще й віконце, а над ним відкрився своєрідний деревний іконостас. Свого часу дупло закладали пломбою з цементу, але науковці переконали, що від того свідкові Хмельниччини більше шкоди, аніж користі. Тож останні роки кожен міг заглянути, а при бажанні і зайти до помешкання Оха. Цей крислань, за переказами, пам’ятає покозачених селян, що у роки визвольної війни влилися до війська Богдана Хмельницького, загони генерала Сазанського, які входили до війська маршала Тадеуша Костюшка, варшавських гостей панночки Сюзанни, а ще вкраїнських партизанів. Ось бо поруч поросла мохом землянка. У роки війни тут був спостережний пункт і місце передачі листів. За своє життя Охів дуб перебачив дуже багато відомих людей з багатьох країн світу, серед них письменники, вчені, військовики, державні і громадські діячі. Але найбільше дуб-архонт любить дітей. Ось і зараз, хоч у скруті, з радістю сфотографувався на згадку із хлопчаками.
На гамір із віконця визирнув сам Ох, усміхнувся: «Заходьте на гостину!..»
Але в його хатку ніхто лізти не ризикнув. Тоді Ох, трохи ображений, вибрався із дупла і таємниче запропонував: «Тоді прошу всіх до столу у мою гостьову!..»
Всім стало цікаво, де ж Ох обідає і що він їсть.
– Ви тільки не бійтеся! – попередив Ох. – Ідіть за мною і не відставайте…
І пішов у хащі… Через рови та повалені дерева… Ми ледь встигали за таємничим лісовим старійшиною. Аж враз серед хащі і справді забачили довжелезний стіл – дерево, що прилягло спочити, а на нім – подарунки, про які, їдучи на екскурсію у заповідник, діти найбільше мріяли, – справжнісінькі лісові опеньки. Їх було стільки багато, що розгублені хлопці й дівчата забули про Оха і стали телефонувати до батьків: «Приїжджайте! Тільки мішки не забудьте прихопити… Тут стільки грибів!..»
А ось погостювати в обійсті Чірмуса, що живе на горбку між Черемським Болотом і Черемським озером, не вдалося. Ледь примітну туристську стежку через болото залила вода. Та й проходить вона повз глибокі провалля. Зате побачили справжню еолову дюну. Ця, сформована дрібнозернистими кварцовими пісками іще в льодовикові епохи, смуга мов би ділить світ навпіл: тут буяло життя, а там стояв льодовик. Це міжсвіття малодосліджене, хоч і суттєво різниться між собою. Дюна між тим поступово переходить у вал, де на одному із його гребенів стоїть репер – відмітка про найвищу точку в заповіднику (164 метри над рівнем Балтійського моря). Наш шофер Василь Мельник на еолових дюнах зібрав ціле відро кіз – дуже рідкісних, можливо, ще «дольодовикових» грибів. Хлопчаки ж примітили оглядово-протипожежну вежу й по драбині сипнули вгору, і вже з висоти пташиного польоту спробували роздивитись серед болотного березняку хатинку Чірмуса.
Болота тут і справді дивовижні. Багато вивернутих з корінням дерев. Вони лежать тут десятки років, поросли мохом і грибовищами. Час мов би повернувся на тисячоліття у минуле. Біля лісових путівців безліч слідів перебування диких кабанів та козуль… Якось повз нас прошмигнула вогнисто-руда білочка. Ліс ще повниться пташиним співом, перестукуються дятли, але вже шурхотить під ногами пожовтіле листя. Доцвітає верес, червоніє бруслина, зеленіє зозулин льон (такий мох), а грибів – хоч косою коси: польські, боровики, піддубці, решетняки, маслята, зелениці, підзеленки, рижухи…
–Гриби, – каже Лариса Шевчук, – найменш вивчені. Заповідник чекає і на географів, й на орнітологів, власне, на вчених найрізноманітніших наукових інституцій. Хоч нам вдалося багато що дослідити, Черемський природний все ще залишається Terra incognita – невідомою землею.
Були й погостини у лісничівці урочища Заболоття поблизу колишньої Панської нивки. Працівники заповідника – єгер Федір Мельник, майстри лісу Сергій Хаїнський, Андрій Мельник, Сергій Ковердюк, Анатолій Петрук, Іван Яцук, Сергій Давидюк, – наловивши риби у ставку «Чубаря» (лісник із Замостя Микола Борисюк, що викопав його вручну), приготували смачну юшку, та ще й картоплі насмажили для гостей. З великим задоволенням юні мандрівники пекли на вогнищі і сало та слухали розповіді лісівників про лосів, оленів, козуль, бобрів, вовків і навіть червонокнижку рись, яка тут зимує. В пам’ятку про поїздку природолюби посадили біля будиночка єгеря деревце Мандрівників (гостролистий клен), яке їм виділила для цього господиня парникового господарства ДП «Маневицьке ЛГ». Вона ж передала два деревця туї і один саджанець айви для скверика поета Костя Шишка у Луцьку. Адже хлопці й дівчата цього дня побували на екскурсії і в цьому держлісгоспі, зустрілись із його директором Зіновієм Колісником, головним механіком Володимиром Косянчуком, працівницею лісорозсадника Марією Борисюк, завскладом переробного цеху Оксаною Горайчук. Вони й ознайомили луцьких мандрівників із роботою переробного і деревообробного цехів, парникового лісорозсадника та залізничного майданчика держпідприємства.
–Такого дуба-велетня я ще в житті не бачив! – повертаючись додому, зізнався учень 5-Г класу Луцької зош №23 Ілля Тимощук. – А ще запам’яталися деревообробні верстати, стоси колод, вантажні вагони, пожежна машина, що їх бачили у лісгоспі. І сік смачний там роблять. І Оконські джерела, звичайно! Де такі ще побачиш!
-А мені відтепер снитимуться гриби! – каже третьокласниця цієї ж школи Аня Нечипоренко. – Наш гід Лариса Олександрівна навчила нас розрізняти їстівні від отруйних, то ж ми з подругами навіть назбирали грибів на вечерю.
–І у Маневицькому лісгоспі, і в Черемському заповіднику є що подивитись, – усміхається семикласник Луцької ЗОШ №23 Сергій Книшук. – Я буду згадувати піщану дюну, гриби та як на протипожежну вишку забрався. Хоч було й страшно, зате краєвид згори вартий того.
Фотомитці Марта Волощук, Тарас Цибух, Федір Рузак, Руслана Мельник, журналісти Петро Чечелюк та Світлана Зозуля вполювали не один цікавий кадр, то ж є надія, що «впинену осінню мить» з життя «льодовикового берега» невдовзі зможуть побачити усі природолюби і поціновувачі прекрасного.
А відбулася ця захоплююча мандрівка у володіння міфічних Чірмуса та Оха з ініціативи туристичного клубу «Ми» за сприяння Інформаційно-екологічного центру Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, Маневицького держлісгоспу та Черемського природного заповідника.
На фото: В Черемському природному заповіднику.
Фото автора.
