18/09/2010
0Коли керівництво держпідприємства «Горохівське лісомисливське господарство» звернулося з проханням розповісти до Дня працівника лісу про тепер вже колишнього їхнього працівника Степана Мушита, щоб, за словами директора Дмитра Войтюка, «не забували в колективі добрих традицій у ставленні до ветеранів праці», я мимоволі пригадав 1979 – 1980 роки
Прийшовши в Горохів на посаду власного кореспондента газети, ще не мав тоді квартири і мешкав у готельного типу кімнаті для лісників тодішнього Горохівського лісництва Ківерцівського лісгоспзагу. То ж повсякчас жив життям колективу лісництва, а дружні стосунки з багатьма його працівниками залишились на всі наступні роки.
Запам’ятались несумнівні авторитети лісництва Петро Сцьольний, Іван Франчук, Дмитро Соболь, Феодосій Жабчук, Федір Міхалевич, на жаль, уже покійні. А ще Микола Качинський та Йосип Макарук, яких зустрів тижнів два тому в Горохові на ярмарку. Степан Мушит, з котрим не раз доводилося мені й ночувати у згаданій кімнаті, був тоді серед них наймолодшим. З роботою в теперішньому лісомисливському господарстві він розпрощався півтора року тому, маючи за плечима більше 32 літ стажу на посадах лісника та майстра лісу.
А лісівницька практика почалася для уродженця села Рачин Горохівського району Степана Мушита 1977 року, здавалось би, зовсім випадково. З діда-прадіда селянин, він захоплювався полюванням і мав гарних мисливських собак. І так сталося, що хтось із працівників лісництва запропонував йому підзаробити, походивши в загінці під час промислового відстрілу звірів. На одному з таких полювань тодішній лісничий Горохівського лісництва Йосип Сидорук запримітив – є у Степанові те, що зветься любов’ю до лісу. То ж він і запропонував Степанові роботу в лісництві.
Що, здавалось би, посада лісника? Звичайна, сказати б, робітнича посада. Але на тобі, як то було, коли працював лісником в урочищі «Конюхи», що на території Локачинського району, цілковита відповідальність за 300 гектарів лісу. А там – і рубки головного користування та рубки догляду, і лісовідтворення та догляд за молодими посадками, і заготівля живиці та лікарської сировини, і багато інших завдань. Пригадуючи ті роки, розповів:
– Найголовнішим було догляд за посадками та охорона лісу. Щороку відводилось по кілька гектарів під рубки головного користування та санітарні рубки, а відповідно щороку – і під відтворення. Постійно тричі на рік, незалежно – мороз чи спека, сніг чи сльотавиця – догляд за посадками. А ще заготовляв і здавав зі своїми людьми багато живиці, лікарської сировини. Коли ж велися рубки, то був би не я, аби не відвантажив за день дев’ять лісовозів деревини.
Але найбільшою втіхою є те, що і посаджено було з його участю лісу близько 50 гектарів. Ялина, сосна, дуб. Для того, аби все в його урочищі велось, як належить, нерідко і днювати у ньому мусив, і ночувати. Він переконаний – інакше в роботі лісника бути не повинно. Можливо, через це зовсім іншу професію обрали собі сини. Ними Степан Мушит разом із дружиною, колишньою вчителькою Софією Йосипівною, не можуть не гордитись. Старший, Володимир, майор міліції, служить у Києві. Молодший, Ігор (звання майора отримав у день нашої зі Степаном Васильовичем розмови) – командир частини спеціальної пожежної техніки в Луцьку. Троє онуків подарували вони.
Тепер Степанові дуже пригодилася успадкована від батьків хазяйновита селянська жилка. Живучи в Колпитові Локачинського району, став тут одним із найбільш міцних господарів-одноосібників. І попри всі суперечки про те, вигідно чи ні займатися сільським господарством, стоїть на одному: «Якщо нічого не робити, то й не буде нічого».
